Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 24

– Alles!

Він підтримав поштовх, з місця послав Зізі в подвійне сальто. Втім, з’ясувати, де і як скінчиться приземлення крихітки, йому не дали: Гриня з реготом став дибки, замолотив копитами навмання. Зараз чаклун міг без перешкод укласти китовраса на ошурки. Тільки втручання Високої Науки не знадобилося: уніформіст пірнув під убивчі копита й злетів на спину китоврасу.

Службовець виявився затяжкий. Гриня аж крекнув, присів на задні ноги.

– С’айд туг’єн! Харк ибла м’ахмеза!

Лаявся уніформіст по-тугрійски: ці кочівники споконвіку вважалися віртуозами лайки. Женучи китовраса коло за колом, він не переставав голубити Гриню кулаком по потилиці. А ледь проклятий п’яниця вигинався, намагаючись відбиватися від вершника руками, дядько вміло тицяв розчепіреними пальцями в плечовий суглоб. Мускулюс уперше бачив такий удар. Зважаючи на реакцію Грині, жарт був болісний – могутні лапи китовраса звисали батогами, не встигаючи дотягтися до уніформіста. Співати «скакун» перестав, натомість заволав не своїм голосом. Ідіот-сопілкар навіщось – напевне, очманів з ляку – збив на піну «Танок гидких каченят», квартет підхопив плутаний ритм, і в бурхливому морі публіки, олією на хвилі, пролився сміх. Спочатку слабенький, боязкий, загублений у нервовому гаморі, сміх ріс, ширився, міцнів велетнем, підкоряючи та заспокоюючи.

– Биєраз! Ингиргин ю! Й-ю!

Нарешті китоврас здався: упав на коліна, втяг багатостраждальну потилицю в ще більш потерпілі плечі й розридався.

Першою, хто кинувся втішати Гриню, була ліліпутка Зізі.

– Маленький! Ну маленький! Годі, все гаразд… – і до уніформіста. – Звірюка! Ви вбили його! Ви вбили його вашим жахливим кулаком! Вас мало стратити!

Уніформіст, похмурий як ніч, слухав ліліпутку й тримався за серце.

Вік…

– Кращий вершник ескадрону, – хрипів ланд-майор Намюр поруч із Мускулюсом. Ландвер’єр теж тримався за серце; вигляд у «старого Ернеста» був не бозна-який. – Рустам Кліщ, хорунжий у відставці. Тугрієць по батькові. Ми служили з ним у Вернськую кампанію. Ось де довелося побачитись…

Голка встромилася в скроню малефіка. М’яка, ніжна голка, немов хтось вводив у мозок ялинову глицю. Здригнувся, озирнувся, почав нишпорити поглядом по верхніх ярусах, бо не відразу зміркував, що час відкрити «вороняче баньши». Третє око врізалося ножем у червоні спалахи збудження, що горіли над глядачами, у багрець страху, тепло-синю хвилю реготу, полегшення… Пройшов наскрізь. Голка легесенько лоскотала в свідомості, вела та скеровувала. Приблизно в тому місці, де мав сидіти Янош, аура шапіто провалювалася в лісову хащу. Андреа ніколи не бачив Їжачої Рукавиці, але відразу повірив: це вона, та сама галявина. Біля кущів ожинника, пильно дивлячись на арену, стояла дівчинка в жовтій сукенці. Личко ляльки; старий лак тріснув зморщечками. Дитя до крові кусало губи, чоло його взялося дорослими, злими складками. Гнучкі пальчики від збудження торсали чагарник, начебто собачу шерсть, і шпичаки з хрускотом обламувалися, чіпляючись за ніжну шкіру.

А на манежі втішала китовраса Гриню ліліпутка Зізі.

Малефік знав, що, крім нього, більше ніхто не бачить Лісового Дитяти. Морок погано дається в руки, якщо не призначений для звичайного зору. Тому навряд чи випадковий глядач здивувався б із зовнішньої подібності цих двох дівчаток – тієї, з Фільчиного Бору й гутаперчевої ліліпутки з «Цирку Виродків».

За цією правдою Андреа Мускулюс ішов на виставу. Цю правду тримав зараз за горло. І жодного уявлення не мав, що з цією правдою, бий її Частий Гребінь, робити.

Забагато збігів. Забагато.

Саме для авантюр’єтти Етьєна Скорописця.

І над міру – задля приїзду в Ятрицю скромного чаклуна.

Уже на вулиці він зміркував, що Яноша нагорі не було. Побіг рятувати акробатку? Піддався загальному сум’яттю? Будемо сподіватися, хлопця не затопчуть у натовпі…

– Давайте я вас проведу, – вивернувся від входу пильний Намюр.

– Боїтеся, що заблукаю?

– Ні. Просто додому йти не хочу. Племінника з друзями відіслав, а сам краще прогуляюся. Старіюся, майстре чаклун. Ось такі черстві пироги…

Мускулюс кивнув: пішли, мовляв.

А біля службового входу шпрехшталмейстер бив пику винуватому служникові. Довго, зі смаком, виливаючи накопичений жах. Бо гадюченя не могло пояснити, звідки в цебрі з водою, що стояло при виході на манеж, виявилася чиста, як сльоза, сливовиця.

На дні лілової чаші неба одна за одою проступали веселим ластовиннячком зірки. Мати-ніч, долаючи боязкий опір, змивала бруд із щік улюбленого дитяти. Відкривалися дедалі нові сяючі розсипи; жменя іскорок зірвалася вниз. Краплі? Сльози? Камінчики під ногою Вічного Мандрівця?

– Я хотів би, пане офіцере, прояснити ситуацію. Тому відразу повідомляю: донька щасливого архіваріуса Гонзалки повернулася додому сама. Без найменшої моєї участі. Усе, що я знаю, – з дівчинкою не трапилося нічого лихого. Швидше навіть навпаки. Якщо вам після цього завгодно й далі молитися на мене – ваша справа.

Ланд-майор хотів щось сказати, розтулив був рота й передумав. Стулив його знову, зробився схожий на сома, що вдавився жабою. Із хвилину йшов мовчки. Лише підбори вибивали чіткий ритм бруківкою. Зірки в небі застигли шеренгами, силкуючись витягтися у фрунт.

Нарешті сом судомно смикнув кадиком:

– Я вам не вірю.

– Скільки завгодно.

– У кожному разі, я про це не балакатиму.

Здається, двоє чоловіків зрозуміли один одного. Незаслуженої слави Мускулюс аж ніяк не жадав. Але й щедро наділяти місто тривогою – нерозумно. Одна справа, коли «столична штучка» знаходить дитину та повертає батькам. Зовсім інша – коли дитина була Нижня Мама знає де, а потім повернувся сама, бо вже награлася «в кущиках». Ні до чого народ розбурхувати: після того, як дівки полиняють, чаклун виїде, життя ввійде в нудне, буденне річище…

– Майстре Андреа!

– Хвала Вічному Мандрівцеві!

– Допоможіть!

– На вас уся надія!

Знав же: не можна на майбутнє нічого гарного задумувати! Ось воно, лихе малефікове око…

– Що трапилось?

– Тіль! Тіль Швелер зник!

– Годі репетувати! – ланд-майор був уже при виконанні. – Ну-бо кажіть до пуття, один по одному…

До пуття не вийшло. Довелося вдовольнятися хором, як у давній трагедії.

Після того, як чаклун пішов, Шишмар із Фержеритою повернулися за стіл. Не пропадати ж добру?! У цьому питанні розбіжностей між подружжям зроду не бувало.

Їжі залишалося досхочу, випивки – хоч залийся, але обоє дуже старалися. З дому виразно тягло прагненням і перспективою солодкої оргії. Про перешкоду у вигляді зачарованих гвардійців не згадувалося. Однак гримуча суміш хмелю та лілльських флюїдів справила на подружжя Швелерів дивний і зовсім протилежний вплив. У Шишки в шлунку раптово відкрилося «друге дихання», і він натхненно віддався обжерливості. Фержериту такий напад оминув: ця палко заздрила чоловікові, бо могла пожирати хіба що очима. Усе змішалося в голові чарівної Ферж, і коли Шишмар відірвався від баранячої ноги, то виявив, що благовірна зникла.

З-за рогу незабаром почулися верескливі вигуки, які безпомилково підказали місцезнаходження коханої. Однак, при всіх її безсумнівних здібностях, наробити стільки галасу сама Фержерита ніяк не могла. Та й голоси були різні. Довелося, гикаючи й тупаючи, ніби вагітний селезень, поспішати на допомогу!

За домом перед поглядом Шишмаря, затуманеним брагою, постала батальна картина олією. Приставною драбиною Ферж дерлася до заґратованих віконець. О, гнівна дружина палала аж ніяк не протиприродною пристрастю до однойменної статі! Пристрасть виявилася цілком природною: дістатися до паскудниць і видерти їм усе волосся. У цьому прагненні дівиці відповідали господині цілковитою взаємністю.

Зближенню сторін заважали двоє капралів. Вони ретельно стягували пані з драбини й до моменту появи Шишмаря їм це майже вдалося.

– Повії! Шльондри! Я вам баньки повидряпую!

– Лізь сюди, стара галоше! Ми тобі дірки полатаємо…