Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 5

Кинувши малу свічечку на стіл, не обзивається ні одним словечком, неначе й не бачить їх усіх і не чує.

Вона глянула журливим поглядом на нього. Що йому? Не обзивається, немов німий, не зняв навіть шапки... чи не п’яний знов?.. А й хід у нього непевний... ні, се вже, певно, він п'яний. Його знов упоїв, як і оногди, той проклятий невіра, хоче його затуманити, щоб йому ви­сапав запівдурно кукурудзу... Він прецінь добрий ро­бітник; чому його не використати? А він (бог би йому не простив!) - піддався гадюці.

Гіркий жаль стиснув її знов за серце, і жорстокі, бо­лючі слова так і вирвалися на уста.

- Ти знов п'яний, Петре! - промовила перша впів-голос, зажигаючи світло.

- П'яний. Докійко... гей, гей, який п'яний! Сьогодні упився я тим, що і я, і ти, і наші діти підемо за вісім день з торбами!

В ній зойкнуло серце, і вона видивилася на нього. Йо­го лице було бліде, немов смерть, а очі горіли грізно.

- Ні, нині він не п'яний!.. Однак чому ж уже лучче не п’яний?..

МУЖИК

Скільки разів чую регементову [9] музику, все пригаду­ється мені одна пригода з молодих літ. Се діялося в од­нім великім місті в місяці серпні і якраз у полудневій порі.

Я знаходився у товаристві панських польських дам і оглядав прегарні ручні роботи, що мені їх показували. Були се на темнім оксамитнім тлі штучно й дуже густовно [10] вигаптовані гірлянди цвітів, китиць і арабесок.

Я говорив їм кусливі фрази, бавив такими ж дотепа­ми, а вони «кололи» мене.

Одна з них, panna Wanda [11] (в неї були ніжні, плека­ні, аристократичні руки - німець був би назвав їх «durchgeistigte Hande» [12] ), говорила дуже много про освіту, про гуманність, про чуття, стояла зі мною майже завсігди на воєнній стопі й звала мене глумливо: Гейне.

До сьогоднішньої днини не знаю, що споводувало ме­не тратити з нею стільки часу...

В сміхах і жартах зачули ми нараз немов регементову музику. Panna Wanda метнулася, немов мотиль, до скляних балконових дверей, спрятаних за тяжкими плюшевими драперіями, і ми вийшли всі троє на балкон, розглядаючись з веселою цікавістю на всі сторони вдолину.

З одної побічної широкої вулиці висипалася під так­товними звуками музики темна, правильно й рівно-од­наково ступаюча довга маса людей - військо.

Звичайно indigo [13] - сині, а тепер запорошені блузи і уніформи здавалися сивими. Сонцем опалені і з утоми й голоду також потемнілі обличчя людей видавалися ме­ні мало що не чорними.

Ступання сеї маси - одностайне, важке, механічне, яке ж характеристичне і як тяжко його забути!!! Ні, як­раз тепер не були се люди. Се був якийсь математично докупи зложений механізм, котрого душу становив су­хий такт музики і котрий порушав і двигав усе вперед; се - ціле діло штуки [14] і насильства.

Один-однісінький член сього механізму, саме в посліднім ряді одного відділу, не виконував своєї задачі. Чоловік той був менший і слабший від своїх камратів, не держав чи не міг з ними кроку держати і, остаючись все о крок позад них, хромав.

Мої очі вп'ялися в його величезні, грубі, з сухоти аж почервонілі, шкіряні черевики, і я собі уявив на його но­зі глибоку рану. Се уявлення викликало в мене миттю множество найприкріших спогадів з військового життя. Я згадав всей труд його і всю утяжливість служби його.

Згадав брутальність поведення деяких наставників, брутальність майже казочну, а до того неописану муку простого, до військової служби непривченого, до свобо­ди привикшого селянина, його жаль і тугу за своїм ти­хим і простим світом. І мене зацікавило обличчя нездат­ного вояка.

На нім мусило бути щось вирите, якесь терпіння, сту­піння або, може, німий опір? Однак сонце жарило так сильно, що я прижмурив на хвильку очі і, заслоняючи їх рукою, бачив лиш, як він болючу ногу волік насилу за собою...

- Що за прегарний образ! - крикнула біля мене стояча полька з ентузіазмом.- Ах, Вандо... он там, на чолі посліднього відділу, бачиш того офіцера з підня­тою шаблею? Ох, так нехай би йшли всі наші на наших ворогів... Ох, Вандо!!

- Я бачу, Ядвіго. Однак не вважаєш? Цілий образ споганює в посліднім ряді хромаючий хам!

Мені бухнула вся кров до лиця, і я споглянув на них. На їх гарних свіжих устах тремтів ще погірдливий усміх, а очі panny Wandy - великі миготячі зорі - дивилися холодним поглядом вділ.

У моїх руках знаходився ще «Konrad Wallenrod», [15] котрого, виходячи на балкон, забув я положити на столі. Ним шпурнув я, не тямлячись з якогось раптово­го, майже бурливого роздразнення, паням перед ноги і, склоняючись з лиховісним усміхом, звернувся до дверей.

Пані Ядвіга повздержала мене панським рухом.

- Не знаю, мій пане, якого роду думки заволоділи вами в тій хвилі,- сказала з ледяним супокоєм, гор­до.- Однак як смієте забувати, що знаходитеся в нашім товаристві?

- В чиїм товаристві? - спитав я.

- В товаристві польок!.. Не забудьте сього на дру­гий раз!

У відповідь склонився я лиш іронічним уклоном і пі­шов. Але ніколи... і до смерті - ні! - не забуду тону, в котрім прозвучали вслід за мною слідуючі слова:

- То chlop, Jadwigo...

- Rusin, Wando!.. [16]

РОЖІ

У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони...

Темно-червона, окружена листками, що недбало зви­сали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювала­ся сама собою; принаджувала до себе і ждала неспо­кійно.

Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-ро­жева рожа, що тільки наполовину розцвілася.

Вона ще перед кількома хвилями була пуп'янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього по­вітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп'янком.

Вона була повна поетичного почуття - рожа, до кот­рої усміхається полудень зі своїми різнобарвними ме­теликами...

Крайні листки її були напоєні темно-рожевою крас­кою, але середущі тільки якби почервонілися від роже­вого подиху. Ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми.

Коло них стояла біла.

Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі...

Коло сеї рожі і центифолії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп'янок.

Чи так виглядали пуп'янки?

...Та рожа звисала геть поза край склянки.

І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивила­ся вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би.

Її великі листки з краю скрутилися, незамітно потем­ніли і передчасом зів'яли...

Коло неї дві грубошиї дикі рожі з ясно-зеленими ли­стками.

Стіл, що на нім склянка стоїть, із білого мармуру.

Тло - брунатно-золоте.

Тут же і прислонена засвічена лампа.

Повітря - парне.

Чи вони дрімали?

Ледве. Виглядали так, якби радше ждали чогось ново­го, чогось казочного...