Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 6

...Напроти стола навстіж відчинене високе вузьке готицьке вікно, за ним тонуть у темряві велети дерева, а над ними простерлося небо, покрите грізними хма­рами, з заслоненим до половини місяцем - там за вікном.

Поміж деревами тихий шум.

Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильні­ший, далі переходить у потаємний пристрасний ше­піт - і вкінці свіжий жвавий легіт впадає вікном.

Летить просто туди, де стоять рожі, доторкається всіх сміло, немов цілує їх, так що груба полумінь лам­пи з переполоху палахкотить і тремтить... Потім знов настає тиша.

Майже чутно впали листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову.

Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще біль­ше, нарешті майже всі.

...З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож...

ПОЕТИ

Фантазія

Була в мене колись поранкова душа. Се значить стільки, що щастя, сонячне проміння, весна... Се є суть усього сильного і добірного, що чоловік має в собі, чим може з усміхом дивитися на життя і легко переносити його важкі пригоди.

За се мав я дякувати поетам. Вони так вимоделювали мене, що в кождій хвилині я був вразливий на штуку і красоту. А се велике добро, правда? Коли чоловік отво­рить очі і все може прочитати! Починаючи під рожі, що хитається в городі, а кінчаючи тим, що тягнеться геть-геть у сонячному світлі і зветься далечінь і тягне кудись нашу тугу за собою! Нема понад поетів і артистів!

Чи як то говорила моя поранкова душа? «Бог сам,- говорила вона,- не міг займатися поезією і для того со­творив поетів». А поезія - се мати всякої величі, вся­кої краси.

А ще коли вишлеш свою душу в тиху вандрівку, і во­на порівнює «тут» і «там», і бере з собою все, що най­краще... Поети і артисти виховують поранкові душі!

І моя поранкова душа над усе любила поетів і артис­тів: жерців красоти, співаків любові, богів землі. Над усе величала моя поранкова душа поетів...

Нехай живуть поети, творці поранкових душ.

У мене душ чималий гурток... Сама добірна публіка, котру я спрошую до своєї хати і оберігаю старанно. В хаті, до котрої ввесь день з усміхом заглядає сонце, позолочуючи все, що є в ній, цілуючи й буйністю надихаючи добірні квітки і вимітаючи своїм промінням з кутків усіх кобольдів [17] понурості, що наводить слабість на душу... Добірна публіка, котрій однаково святі ве­личні діла, делікатні рухи і високо культурні обичаї. А також суть інтелігенції. Все те для них не фаталашки, [18] не хвилева оздоба, а грунт і основа, на якій будується чисте, святе житло, повне радощів і щастя. І заперте грубими дубовими дверима - для захисту від поганих звуків і плоских лобів юрби. Це поети й артисти в ме­не,- гарна порода людей. Я сказав би: найкраща. Бо хі­ба ж є ще краща порода? О, тоді я відчинив би тій, ще кращій породі настіж двері своєї хати і впустив би її, і вистелив би поміст коштовними килимами, щоб їм бу­ло м'яко ходити... як і слід для найкращої породи лю­дей.

Коханці моєї поранкової душі! Квіти людськості!..

Їх величні душі проходжаються собі в мене так свобідно, поводяться так, як у себе дома. Розмовляють про всячину, сягають на вершини і в низини і все вміють видобути щось нового. Нові скарби, нові вартості, нові форми... жінок і мужчин, із яких можна моделювати себе, як із взірців. При тім вони одне прищіплюють до життя, інше витягають з-під звалищ і руїн і відкривають перед нашими очима все нові красоти. Відкривають кра­соту у всіх її криївках. Розв'язують загадки душ і зав­дають людям усе нові загадки. Притім вони делікатні й чемні і вміють любити.

Мені здається, немов вони все поглядають на мене так приязно і люблять мене... Ні, я чую ту їх любов. Се зовсім особливе чуття, зовсім особлива приємність, зов­сім особлива розкіш, яку справляє нам любов поета. Во­на пригадує запах фіалок і те щастя, що зачароване в стародавніх казках...

Та всього того юрба не може й уявити собі. А юрбою, тупоумною юрбою є в мене всі ті, що не шанують і не чтять поета, не стелять йому під ноги найкоштовніших килимів, не сиплють йому під ноги квіток і золота... Ту­поумна, груба юрба! Вона не стоїть того, щоб красота хоч раз пройшлася по її оселях, щоб хоч раз вповні обернула до неї своє чудове лице і показала їй щось ви­кінчене! Тьфу на тупоумну юрбу, що не шанує своїх вибранців... Богів землі... Коханців моєї поранкової душі!..

Сказано вже. Моя душа не була буденна буда, повна крамського товару. Ні, се була справдішня дама, що через довголітнє товаришування з вибранцями духу на­бралася тонких обичаїв і ніжного прочуття. Її інстинкти зробилися делікатні, як цвітковий пил лелії.

Вранці, коли сонце в повнім блиску горіло на небі, повітря було ясне і око могло докладно розрізнювати всі форми природи і штуки, вона пускалася в тихі вандрівки. Її розумні очі оглядали кожду постать, а вуха наповнювалися мелодією дня.

Вечором, у радіснім або в сумнім настрої, вона опові­дала все, що підхопили її довгі погляди. Вона малювала так, як артисти навчили її малювати. Кількома рисами, але зовсім вірно й різко так, що постать ясно ставала переді мною.

Вона любила далечінь так, як любимо будуччину, те - до чого тягне туга. От тим-то вона літала за гра­ниці свойого краю. А коли вернула додому, то не було кінця оповіданням, не було кінця подивові й величан­ню. Вона була п'яна красою. Від ненастанного подиву очі її зробилися великі, зачудовані, і вся вона зробилася частиною красоти. Бо те, що вона бачила, пишалося досконалістю, величчю. Говорило про культуру й силу, про горде самопізнання ще гордіших народів і про запо­руки будуччини. І про широкий світогляд. Ні, говорило про тисячні докази здібності до сильного життя! І все було правдиве.

І остаточно, і найбільше тішилась вона, а вона вміла тішитися. Вона тішилася, як малі діти в золотих блисках сонячного світла тішаться різнобарвними коралями; ті­шилася поетами і артистами і тим, як вони там ходять по коштовних килимах, як їм там сиплять під ноги цвіти й золото, як там мужчини, й жінки, й дівчата пестять і бережуть їх, мов дорогі клейноди. І як вони, без пере­пони й неподільно, можуть віддаватися музам...

Потім, щаслива і вдоволена, вона лягала спати й сни­ла про безжурне щастя своїх коханців. Одного, що був вибранцем її серця, вона все в ту пору вітала крізь ве­чірню тишу: «Ти початок і кінець мойого життя!» Так вітала його і засипляла по тому...

Одного дня вона не йшла за границі свойого краю. Лишилася там і там подалася в тиху вандрівку. Вечором не вернула. І другого, і третього дня не вернула.

Аж п'ятого вечора вернула. Далеко пізніше, ніж вер­тала звичайно. Ішла, волочучи ноги, з очима, втуплени­ми в землю. Її лице нагадувало блідість трупа.

Мовчала. Не відповіла навіть на моє питання. Навіть на питання про те, що побачила вона в рідному краю, які тони прибилися до її вуха. Я ждав усміху, що зви­чайно роз'яснював її лице перед її оповіданням, але усміху не було.

В темну ніч зірок не видно.

Моя поранкова душе! Солодка душе моя!

Другого ранку вона не захотіла поживи. Коли я заго­ворив до неї й почав розпитувати, вона відвернула лице набік і звільна замкнула очі. Потім я почув хлипання,- і я зрозумів її. Як уміла радуватися, так і терпіти вміла вона.

Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбова­но запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає, і віддавали їй усі свої скарби до волі. Нехай пе­ребирає в них, нехай бере собі, що найкраще. Що тільки захоче. Золото, і цвіти, й клейноди. Старанну опіку, в формі великої коштовної перлини, оправленої в золото,і інші коштовні речі, які тільки є в скарбницях поетів і артистів.