Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 4

Прийшла, щоби стару заступити.

Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гар­нішим.

- Ти не хочеш віддатися? - спитала я між іншим жартівливо.

Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.

- Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,- відповіла за­мість неї мати.

Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.

- Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять ме­не,- обізвалась вона.- Ви все боїтеся!

- Бо ти дурна і не будеш все молодою, як тепер, то й боюся. В твоїх літах була я також дурна, думала лише дурне й робила дурне!

- Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?

- Бийся по роті, Іллінко!

- Так дайте спокій, мамо, пождіть!

- Добре ждати,- сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.- Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...

Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.

- Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пас­ти.

І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Неба­вом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.

Стара встала.

- Отака вона,- сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.- Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її! - І зітхнула.- Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!

- Бувайте здорові,- обернулась опісля до мене.- Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та про­живайте свій вік щасливо!

Спускаючись звільна вниз, держалась боязко руками корчів та шептала безнастанно до себе. Трохи згодом зникла, немов привид, з моїх очей...

І знов лежала я на м'якім моху під відвічними сме­реками.

Ухом слухала я їх шуму, а оком слідила орла, що не­рухомо завис якраз наді мною високо понад лісами, не­мов чорна точка на синьому небі...

Між тим лунав сильний дзвінкий голос дівчини, кот­рої образ стояв ясно-виразно перед моєю душею. Її піс­ня розляглася далеко лісом і проймаюче, немов поклик до щастя й радості... А я вдумалась в неї, неначе в яку подію...

В ярах відзивався відгомін.

Здавалося, що одна стіна скали передавала другій сміливий, покликуючий голос; все дальше й дальше, все вище й вище... Здавалось, що поклик сей полинув ку­дись далеко - аж у недоглядну далеч...

БАНК РУСТИКАЛЬНИЙ

Мені припала задача заявити одному вбогому мужи­кові, вітцеві чотирьох малих дітей, що його господарст­во має ліцитуватися. [5] На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім [6] банку довг його родичів. Якісь товариші його, прості, темні мужики, порадили переписати поле на своє ім'я, реченець плати продовжити і таким способом «урятувати» майно, на которе чигав і ждав уже здавна один маючий жид з того самого села. Вислухавши їх поради, сповнив совісно їх прикази! Просив в банку, щоб йому ще кілька років «банк ждав», що бог банкові за се заплатить, а йому допоможе виплатити і довг, і проценти. «Тії процен­ти,- жалівся він,- множилися, немов гріхи, і висисали з нього послідню краплю крові». Останній реченець виплати минув, а він не виплатив нічого.

Був злим спекулянтом, [7] а останні роки були, тяжкі і неурожайні, і він жив лише з того, що заробляв між другими. Всі люди в селі знали, що він не збере по­трібної суми, котра, збільшена процентами, перевищала далеко його дрібне майно, і тому (мені уста дрижали, коли я представив йому стан речей) мусило господарст­во ліцитуватися. Під час розмови переслідувала мене неустанно думка, що сей бідолаха не зазнав від колис­ки доброї хвилини. Часом запивався. Тоді проживав і найкращі свої хвилі.

Заявив я йому, врешті, що його жде.

По якійсь хвилині зрозумів мене.

На його устах завмер втомлений усміх, вони стали бі­лі, штивні, а очі, ті очі, що звичайно так добродушно дивилися, гляділи тепер на мене напів з переляком, напів з отупінням.

- Але ж я не брав ніяких грошей! - зойкнув, вреш­ті, не своїм голосом.

- Нічо, бадіко, [8] але ви казали переписати задовжений грунт на себе... а там чи ви не знали? Сей банк не держиться осіб, лише землі. Якби ви були платили хоч проценти, то банк був би й ваших внуків ждав, а так ви не платили ні процентів, ні капіталу, і тому, бачите...

- Ох боженьку! Як же се може бути! - крикнув з розпукою.- Як може він мою землю пожирати, коли я... нехай засохнуть мені губи, коли кажу неправду!.. коли я не брав, не зичив сам ніколи ані одного феника? А люди говорили, що сам цісар позволив, аби той банк був і нам, мужикам, помагав.

І він засміявся так, що йому сльози станули в очах.

- Правда,- говорив він дальше,- я не перший, що йде через нього в жебри, а й не послідній. Щодруге, тре­тє господарство обмотане ним, немов змією, висисуване до крові. А жиди, тота погана невіра, панують в нім і кермують мужицькою долею...

А відтак я до сьогоднішньої днини не знаю, чи він се зі сміхом, чи з плачем сказав:

- Боже мій! А нині працював я так тяжко, що з оцих мозолів тут на долонях стануть завтра рани, а вона від­несла послідній кусник полотна, щоби обміняти його за дрібку муки... і я мав би забиратися з моєї хати? З моєї хати, що мені її батько полишив, і йти в жебри? О прав­донько, де ти?! Жебрати, жебрати!.. Я! Я, що мій дід був заможним газдою і першим церковним братом, був двірником! Де батько мій помер, як чесний господар, я би мав... Я піду хоч би і нині! - кликнув по якійсь розпучливій задумі з несказанною горестю.- Для мене рік нужди більше або менше - байка; я вже й так майже каліка, змарнував всю силу на тяжкій роботі, зійшов і так на собаку... але мої хробаки... лиш моїх хробаків жаль мені!..

І спершись до стіни, закрив від грубої праці покрив­леними пальцями лице, від жури зморщинами пооране. Тихий, серце роздираючий стогін виривався з його гру­дей...

Відтак прокинувся, вхопив шапку, махнув рукою, не­мов відрікався всього, і пішов.

Надворі стояв пізній осінній вечір, і зимний гострий вітер гнав і вив полями. Далеко й широко виднілася ли­ше свіжорозорана земля і десь-не-десь мала сільська хатина.

Пішов.

Іде полем вузькою стежкою, що в’ється скісно, й за­точується, опустивши голову на груди, немов п'яний. Вертає додому сим разом наскрізь знищений, безпо­мічний. Йому не поможе ніхто. Він надто убогий, щоб кому-небудь виплатилось подати йому помічну руку, він се знає, або щоб доля його стиснула кого-небудь за серце.

Перші живі сотворіння, котрі вітають його - і сим разом, як завсігди, радісно,- се його два великі чорні пси, сторожі його хатини і його добра.

Трохи згодом вступає в хату.

В ній темно.

Коло печі, в котрій жаряться в попелі поодинокі вуг­лі, збилися в купку діти, сидить вона, і вижидають не­терпеливо батька. Він пішов за світлом в село і бавився чогось так довго. Дітям страшно впотемку, їм здається, Що щось страшне заглядає з вікон, з кутів і туй-туй при­сунеться до них, та й їй сумно й важко чогось на серці...

Двері рипнули - з'явився батько.

- Тато прийшов! - крикнув утішно найстарший хлопчик, кидаючись до батька.- Тато приніс вже світло!

- Тато приніс світло! - повторила менша сестрич­ка, зсуваючись скоро з лавки.

- Плиніс світло! - забелькотіло найменше й собі.- Плиніс світло...

А він - нічо.