Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Поезії

Федькофич Осип-Юрий Адальбертович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Поезії - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович - Страница 2

Изменить размер шрифта:

НИВА

Доки маю світом нудить,

Доки маю люде гудить,

Доки маю дожидати,

Заки Галич зможе встати?

Ліпше сам я рано встану,

А сповівшись щиро богу,

Займу плуги круторогі,

Зорю гори та й долину,

Зорю свою Буковину,

Як наш Тарас, як мій тато

Научив мене орати;

І віру, любов, надію

Буковинов скрізь посію.

Виростай же, руський боже,

Пшеницю, як лаву!

Хай зародить моя низа

На співацьку славу,

Хай в'яжеться колос в колос

Від верха до долу,

Хай сіється, Буковинов

Правда, віра, воля!

А я піду - як палата,

Так і бідна хата,

Піду руськов Українов

Женчиків збирати.

Жніть, вжинайтесь, женці мої,

Та й дякуйте богу,

Що поміг нам жито жати

На своєму полі.

Що не підем зажинати,

Мов крепак мізерний,

У чужий край, чужі люде,

На коробку зерна.

Вже не будем, женці мої!

Безсмертний наш Батько

Научив нас свою землю

Питому орати.

* * *

Тепер уже знаєм...

Жніть, вжинайтесь, женці мої,

А я заспіваю.

А я заспіваю по руському краю,

Щоб було далеко, далеко мя чути;

Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю

Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!

Най руські молодці затичуть кресаню,

Най руські дівчата вінки собі шиють,

Най люде не кажуть, що ми безталанні,

Най сльози кроваві личко нам не миють...

Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,

Хай наші кроваві навіки обсушить...

Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,

Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.

Розсипся же, пісне моя,

Та й не схаменися!

Де попадеш руське серце,

Отам пригорнися!

Як той голуб до голубки

На новім острішку,

Пригортайся, пісне моя!

ПРЕЧИСТА ДІО, РАДУЙСЯ, МАРІЄ!

У синє море сонце ясне тоне,

І своє світло, ніби кров, червоне,

По всій країні доокола сіє;

А там зозульку в гаю десь чувати,

А там дзвіночок став селом кувати,

Там в борі вітер листям шелевіє:

Пречиста діво, радуйся, Маріє...

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

Он молод жовняр ліг си на мураві,

Личко студене, шати му кроваві, -

Розстрілен нині; бо самий не вміє...

Камраття яму темну му вкопали

І на спочинок бідного в ню склали;

Уже не скаже, як дзвінок запіє:

«Пречиста діво, радуйся, Маріє...»

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

Під плотом сіла удовиця-мати,

До себе тулить бідне сиротяти

І плаче ревне, серденько їй мліє, -

Ба вже не плаче, вже і не голосить,

Склонила голов - більше не підносить;

Зірниці плачуть, а дзвінок німіє...

Пречиста діво, радуйся, Маріє.

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

Там онде блудить сплакана дитина

Без тата, мами, бідна сиротина,

Нічо не їло, душечка му мліє, -

І хоче в хату бідня навернути,

Господар псами тровить єго, чути:

Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє...

Пречиста діво, радуйся, Маріє.

Пречиста діво, радуйся, Маріє,

Бо я не можу... Вшак я маю душу,

І чути мушу, і дивити мушу,

Що тут на світі, ах, тутки ся діє;

Да як до гробу зложать моє тіло,

Де темно, тісно, студено, зотліло,

Де нич не плаче, де усе німіє,-

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

[1861]

РЕКРУТ

Стояв же він на шельваху

В цісарськім дворі,

Вмивався він, втирався він,

Як гусь по воді;

Умився він да сльозами,

Ніхто го не чув,

Стулився він на багнеті,

На хвильку заснув.

Ой спить же він на багнеті

В цісарськім дворі,

Та й сниться му, що ходить десь

По синій горі,

Та й кучері зачісує,

Та й кучері в’є...

Чом ненька ми не писує,

Ци вна ще жиє?

Ой рада би-м, мій синоньку,

Листок написать,

Насипали могилоньку,

Не можу я встать;

Не можу я, соколоньку,

Глубоко на дні,

Насипали на рученьки

Сирої землі.

І був би він в царськім дворі

Багато ще снив,

Гукнув-бо дзвін на Стефані,

А він ся збудив;

Утер собі і личенько,

Утер си і гвер...

Кров точиться по мармурі,

А жовняр умер.

(1862)

РУСЬ

По «Mignon» Гете

Ци знаєш, де країна тая мила,

Де явір ріс і де калина цвила,

Де Дністер грав, де Галич иечаліє,

Де руський край, де руське серце мліє?

Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -

Туда, туда піду з тобов, соколе.

Ци знаєш, де там Левова палата,

А в їй мурах вибивана кімната,

Де образи по стінах золочені.

«Де Лев наш, де?» - питають, засмучені.

Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -

Туда, туда піду з тобов, соколе.

Ци знаєш, де ті сині наші гори,

Де Черемшу де буйного ізвори,

Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,

Де божий дух на землю з неба віє?

Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -

Туда, туда підемо, мій соколе.