Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Поезії

Федькофич Осип-Юрий Адальбертович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Поезії - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович - Страница 3

Изменить размер шрифта:

СЕСТРА

Ні зозуля в лузі затужила,

Ні пташина в тузі голосила,

То сестричка лист писала,

На сторону посилала,

Та й до брата слезно промовляла:

«Брате милий, брате соколоньку,

Ти-сь покинув сестру сиротоньку,

А я ходжу, накликаю,

Як зозуленька в темнім гаю:

Верни, верни з далекого краю!»

«Сестро моя, сестро моя руто,

Як я можу до тебе вернути?

Через ліси темнесенькі,

Через ріки бистресенькі,

Через степи рівні, рівнесенькі?»

«Гаєм-гаєм, лебедем Дунаєм,

А степами бистрим горностаєм,

А на моє подвіренько

Пади бистрим соколеньком,

А голубом на моє серденько».

Ой летів я сім день та й годину,

Прилетів я до сестри в гостину,

Прилетів я та й гукаю,

А сестрички не видаю,

Ах, відай я сестри вже не маю.

«Сестро ж моя, лелієнько біла,

Уповіж ми, де ти ся поділа?»

«В гаю, брате, в гаю, в гаю,

Під могилов пробуваю,

Все о тобі розмовоньку маю».

(1862)

ШЕЛЬВАХ

Ой та нікому так, нікому,

а як жовняру молодому

у кабатинці, у ремінню

Ходити шельвах по камінню,

Ой та по зимнім, зимнесенькім

У кабатиню тонесенькім.

Ой ходить шельвах по морозі,

А камінь тріснув на підлозі;

Ой камінь тріснув, жовняр свиснув,

До себе ціпко гвер притиснув,

Та й білі руки ломле, гріє,

Що аж му серце в грудях мліє...

Ой серце моє крем'яноє,

Чому не тріснеш й ти надвоє?

Укрився місяць зороньками,

Заплакав жовняр сльозоньками;

Заплакав жовняр сині очі,

А під ногами сніг скрегоче.

А жовняр ноги підоймає,

До місяченька промовляє:

«Ти, місяченьку, перекрою,

Не дай ти, боже, долю мою!»

У ВЕРОНІ

У Вероні, гей, на брамі кам’яній,

Там стояли три жовняри молоді;

Як стояли, так стояли, говорили:

Бодай би ся ясні мури розвалили!

Не так мури кам’янії, як ті брами,-

Заплакала стара ненька сльозоньками.

Не плач, мати, не плач моя, не журися,

Маю ж бо я що убрати, подивися:

Маю кабат, маю зброю, в чім ходити,

Тече кровця річеньками, є що пити.

Не так пити-пропивати, як гуляти,-

Чисте поле романове, моя мати.

Ходить жовняр молоденький на патролі,

Аж там летя, підлітають три соколи.

Ой соколи, ой бистрії, де бували?

В чистім полі романовім попасали;

Попасали білі руки, чорні очі,

А все тото буковинські парубочі.

(1861)

УКРАЇНА

Україно, Запороже, годі вас забути,

Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,

Де ті трави шовковії славні степи криють,

Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,

Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,

З буйним вітром у заліжку козаки літають.

Хто ж то може знов забути могили, кургани,

Де козацтво українське, славні отамани

Свою славу сном провадять, славов серце гріють,

А ті думи богатирські так-то гарно піють,

Що аж тут ся відзивають, що аж тут їх чути, -

Україно, Запороже, можна вас забути?

Онде грає жвавий хлопець у торбан весело;

Онде дівча йде по воду, думку йкусь завело;

Там сопілка приграває, ніби соловіє,

Що там в гаю калиновім піє все та піє;

А там бджілка злотокрила думно си співає,

Обмучилась медівницев, ледве що вертає.

Он колишесь тихий Дніпер: вечір - він дрімає,

А по синій єго фалі човенце плаває,

В ньо си сіло гарне дівча, красне, як малина,

А хороший кермаченько ляг їй на коліна,

Обзирає сороківці, що в коралі в'яжуть,

А потому, а потому... Далі вже не скажу;

А хоть рад би-м і сказати, але наші милі

Вже пропали в синій мряці, що Дніпер укрила.

Далі видко білий хутор, пасіки, ставочок,

Знов байрак там яворовий, вишневий садочок,

А в садочку мила хатка; тамки на порозі

Сіло дівча русокосе - ах, які ж там нозі! -

Та й іголков тонесеньков шиє в хустку квіти:

«Де ти бавиш, біловусе, де, мій ясний світе?»

Тихо, тихо, любе дівча, - видиш он сокола?

А дівчина - чорні очі - глипла доокола:

«То не сокіл, то мій милий вороним літає!»

Та й схопилась красавичка, ліску відчиняє.

А сокіл вже на подвір'ї, дівчину любує;

Вна го хоче посварити - годі, бо цілує.

Глянь там далі на прикмету: думаш, там соколи!

Ні, там славні чумаченьки возя з Криму соли.

От, дивися, вже і стали, вже й воли пустили,

Вже і ватра запалена, вже ся розложили.

Той готовить ситу кашу, ті вози знов мажуть,

Хлопці шумки заспівали, старші казку кажуть.

Далі, далі - онде небо багром рум'яніє;

Слухай добре, як-то мило десь дзвіночок піє

То в тій церкві там, за лісом, з дев'ятьма верхами -

Всі покриті срібнов бляхов, злотними хрестами,-

А священик-старець ходить по святій контині,

Молить слави Запорожу, щастя Україні.