Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Поезії

Федькофич Осип-Юрий Адальбертович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Поезії - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович - Страница 1

Изменить размер шрифта:

Федькович Осип Юрій

ПОЕЗІЇ

БАРКАРОЛА

Сонце заходить, лідо леліє,

У сріблі луни лагуна мріє,

А гондоліре, кращий Аполла,

Пустився барков долів на море...

«О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?

Дожів чертоги чого минаєш?»

«Що мені дожі? що їх коруна?

Поуз Ріальти - там моя дума!»

«О сеніора, чи ти не чуєш?

Чи вбогим Марком уже гордуєш?

Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,

Як вірний Марко в море потане!»

Аж тут втворяєсь стиха віконце,

А в нім являєсь красна, як сонце:

«О caro mio! Де ж так барився?

Чи не на зорю де задивився?»

«О нє, мадонна! Зорі сіяли,

Доки у твої не заглядали,

У твої очі, кращі від зорі,

Кращі жемчуга, глибші дна моря».

Місяць заходить, море леліє,

Порожнов барков по фалях віє...

Де ж молод Марко, що нехав барку?

Чи в сеніори, чи на дні моря?..

До 1876 р.

ДЕЗЕРТИР

Ой сів же він при столику,

При світлі думав,

Писаннячко дрібнесеньке,

А він го читав.

Писаннячко дрібнесеньке,

Листочок - як сніг;

Склонив же він головоньку

К столові на ріг.

«Ой ненечка старенькая

Ми пише в одно,

Що там зима тяженькая,

А їй студено;

Нема, нема єї кому

Врубати дрівець,

Бо їй синок один в дому,-

Цісарський стрілець»

І схопився, як поломінь,

Полетів, як птах,

А вітер з ним не йде вдогінь,

Бо годі му так;

Бо він летить до матоньки

Старої домів,

Дрівець єї врубатоньки,

Би хатку нагрів.

ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ

Було колись в Буковині -

Добре було жити.

Не знали ми, що то біда

Та що то тужити.

При кобзині зійшла днина,

При скрипочці нічка;

А вна собі молоденька,

Як у траві чічка.

У батенька у Стефана,

В Волощини неньки

Пробувала. Не спиняли,-

Що багло серденько,

Що хотіла, те й робила:

Гуляти - гуляла,

А хотіла рано встати,

То рано вставала.

А хотіла попіспати

В шовкових перинах,

То ненечка старенькая

На пальцях ходила,

Журилася, молилася,

Двері підливала...

На острішку в'ють голуби,

Вона їх вмовляла:

«Не гудіте, голубочки,

На побитій хаті,

Не будіте мою дочку

В тисовій кімнаті,

Бо я знаю, коли маю

Донечку будити...»

Не плач, серце Буковино!

Що ж мусиш робити,

Коли така уже доля

Твоя на сім світі...

Батько помер, неньку вбили,

А сироти-діти

Розібрали добрі люде

Нібито за своє:

Одну турчин, другу москаль,

Тебе, серце моє

Буковино, на аркані

Повів німець з Відня

В свою глуху Німеччину,

Головонько бідна!

Та й запродав ляшкам-панкам

У другу неволю...

Буковино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Шумить, летить наш Черемуш

Кровавий у море.

А могили берегами

Чорніють, як гори:

Кого ляхи замучили,

Кого утопили,

А хто не ждав, поки втопя,

Сам скочив у хвилю.

Сумно зарув наш Сокільський,

Голосить Сучава:

«Сини мої нещасливі,

Нащо ваша слава,

Нащо думка козацькая,

Батьківськая воля,

Коли усі погинете

У ляцькій неволі!..

Сперли ліси, сперли пашу,

Дров ні хворостини,

Ваші жінки, ваші діти

Від студені гинуть.

А з-під вас ся поточили

Кровавії ріки -

Сини мої, сини мої,

Пропали навіки!

Навіки-сте запродані

У панську неволю,

А нікому уступитись

За праведну волю».

Уступався Юрій Гінда -

Нема го на світі;

Уступався Поколія -

Пішов в землю жити.

Обізвався Кобилиця:

«Гори мої сині,

Або я вас вирятую,

Або за вас згину!»

Стоїть місяць серед неба,

Нікому не світить;

Русалоньки не виходять

На берег ся гріти;

Тілько сови посідали

Собі на коморі,

Та хтозна-що межи собов

Потихо говоря.

Може, собі нагадують,

Як колись-то було

На волоській Буковині?

Було, та минуло!

А може, вни говорили

Про руські соколи:

Чи муть вни ще гнізда вити

На тім Довгім полі?

Святий знає,- я не знаю...

Сердечко щось мліє...

Ходім ліпше подивитись,

Що в Плоскім ся діє.

Сидить Лук'ян кінець стола,

На руки схилився;

Сидять кругом депутати ,

Кождий зажурився.

Вернулися сеї ночі

Від цісаря з Відні,-

І там нема порадоньки

Головоньці бідній...

Цісар сидить на стільчику

Та в картах ся грає,

А ті гори буковинські

Нехай пропадають!..

Нехай пропадають, нехай погибають!

Коби таки вигиб увесь руський рід!

Так німці си нишком у Відні гадають

Та риють великий, великий нам гріб.

Копайте, панове! Копайте, здорові!

Хто яму копає, собі їй копає.

Не тому могила, кому їй зробили,

А тому, кого в ню відтак поховають.

А ми підем з топірцями

В зелену діброву,

Та витешем домовину

Велику, кедрову,

Та пішлемо до цісаря

В німецьку столицю...

А самі ся подивимо,

Що наш Кобилиця

Молоденький поробляє,

Та що його гості

Депутати собі діють

В хаті на помості?

Скочив Лук'ян із-за стола:

«А сором-бо, браття,

А сором-бо журитися

У гуцульській хаті!

Наші батьки не журились,

Та й нам ще не конче

Журитися! Наша правда

Велика, як сонце!..

Ми не платим цісарщину,

Щоб німці з-за того

Справляли нам кайданнячко

На руки, на ноги.

Ми не даєм до прийому

Сини наші бідні,

Щоби цісар бенкетував

За них собі в Відні.

Не так, браття депутати!

Він цісар для того,

Аби правду святу беріг,

Як бога святого,

Аби нарід ущасливить,

А не закопати!

Ану, хлопці, ану живо

Коня осідлати

Мені мого вороного!

Що буде, те й буде,

А я їду в Угорщину

До міста до Буди.

Угре волю добувають,

Поможуть і нашу.

А ви стада воронії

Женіте на пашу.

А як прийдуть з Угорщини

Від мене вам вісті...

Тоді треба, пани-браття,

На коники сісти...

А де тепер наш Черемуш

Глибокий ся точить,

Там мусить кров поточитись,

Панове-молодці!

А тепер ми з карим стадом

В зелені діброви!

Поки верну з Угорщини,

Бувайте здорові!»