Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 9

Текля. У ме­не, окрім то­го, своїх ще бу­де сто п'ятде­сят рублів.

Гордій. Не мо­жет бить! Єй-бо­гу, я у вас влюбльон. Поз­вольте вам по­да­рить кольцо зо­ло­тоє.

Текля. Не хо­чу, не хо­чу ніза­що у світі!

Гордій. Как же ви мо­же­те дєлать та­кой рав­но­душний от­каз влюбльонно­му че­ловєку? Го­во­рю вам, што я все страж­даю об вас і што сер­це моє ки­пить і пу­зи­рить, как нас­то­яща шевська смо­ла в огнє.

Текля. Ох, як же ви пал­ко та хо­ро­ше ба­ла­каєте.

Гордій. Вам ндрав­лються мої речі? Я і вас воспи­таю, Тек­ля… как вас по ба­тюш­ке, звиніть на том, не спом­ню.

Текля. Сви­ридівна.

Гордій. Сви­рид, зна­чить, ви­хо­де по-бла­го­род­но­му Спи­ри­до­нов­на. Возьміть кольцо зо­ло­тоє, бо как не візьме­те, то бро­сю єго в Ду­най - бист­ру рєчку, пу­щай поги­баєт три с пол­ти­ной.

Текля. Я ж сти­дюсь. Надіньте йо­го самі на мій па­лець.

Гордій надіва.

Гордій. Те­пер поз­вольте вас не­рав­но­душ­но розцілу­вать, как собст­вен­но­руч­ную невєсту.

Текля. Ох, який стид! Не хо­чу, не хо­чу!..

Цілує.

Що-бо ви ро­би­те?

Гордій. Не скісняй­тесь, по­то­му што ета статья от вжас­но­го не­рав­но­душ­но­го чувствія.

Текля (цілує). Ох, що ж це я зро­би­ла? Я й цілу­ваться не умію!..

Гордій. Од­на­че ваш поцілуй слад­кий, как кон­фет.

Текля. Це я упер­ше на своєму віку цілую па­руб­ка!.. А цитьте, щось го­мо­нить. Ходімо звідціля.

Гордій. Ну, я вам те­пер об'ясню, што я вас сперво­на­ча­ла, долж­но бить, не разг­лядєл, ка­кая ви єсть красот­ка. Но те­пер вид­но, што ви нас­то­ящая фо­тог­рафія, мас­ля­ни­ми крас­ка­ми пи­са­на,- чес­но сло­во. Только би хоч трис­та рублєй - і сей­час прев­зой­дьот меж­ду на­ми цер­ков­ний про­цес.

Уходять.

Завада і пи­сар.

Писар. Шко­да, що це тра­пи­лось не на мо­ло­ди­ку. А свя­че­на во­да єсть у вас?

Завада. Аяк­же! Я для бджіл дер­жу ще по­за­торішню.

Писар. Це ще кра­ще. Тут вся си­ла, що свя­че­на во­да і віск страс­ної свічки. А вже все, ка­са­тельно остально­го, ми по­ба­чи­мо у цій книжці. А стри­вай­те. (Вий­ма книж­ку і ди­виться на зорі). Од­на, дру­га, тре­тя укупі, шість звер­ху, яс­на збо­ку. Зах­ма­ри­ло з-зіспо­ду. Од­на підко­ти­лась. Ага: недо­ко­тись, пе­ре­ко­тись, зу­пи­нись. Од мо­лит­ве­ної, рож­де­ної, хре­ще­ної. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Ну, ходім, мо­же, і до­по­мо­жу. Пам'ятай­те, ми­лос­ти­вий го­су­да­рю, що як увійде­мо у сіни, то мерщій запріть двері і каг­лу за­туліть, щоб не втис­нув­ся за на­ми той, що не вночі зга­ду­ва­ти.

Уходять.

Степан. Не вірю я, щоб па­нич насміявся над Ок­са­ною. Двічі я уже хо­див до гор­ниць, пи­тав де­ко­го з двірських, чи пос­ва­тав­ся па­нич. Всі ка­жуть: здається, пос­ва­тавсь. Та хто ж мені прав­ду ска­же? Ну, пос­ва­тав­ся так пос­ва­тав­ся! Ніхто тобі не бо­ро­нить же­ни­тись на ко­му хо­чеш, а тілько перш вип­рав пе­ред людьми з кот­рою ко­хав­ся, на кот­ру весь мир опу­див­ся, відсах­ни ли­ху сла­ву!.. Та нев­же ж не шеп­нув йо­му ніхто про те, що скоїлось з Ок­са­ною? Чи, мо­же, він на­ро­чи­то хо­вається, як той злодій. Ма­на, стра­шен­на ма­на! А як же я гля­ну то­ва­ри­шам у вічі, як­що то­му па­ще­ку­ван­ню прав­да? Більш двох років я про па­ни­ча сло­ва ли­хо­го ніко­му не да­вав ви­мо­вить, ба­ки всім за­би­вав. А те­пер… Що тепер?.. Піду ще, ти­ня­ти­мусь, до­ки та­ки не підсте­ре­жу та­ко­го, кот­рий всю мені прав­ду ви­явить. І ко­ли, бо­ро­ни бо­же, па­нич ви­нен пе­ред Ок­са­ною, то… вже я й не знаю, що вий­де з на­шої роз­мо­ви.

Писар і За­ва­да.

Завада. Де ж де во­на поділа­ся? Ок­са­но, Ок­са­но! Чи не в са­ду?

Писар. Ідіть і шу­кай­те її. Як­що доб­ре по­ве­ло її, то по­ве­ло на схід сон­ця, а як­що ли­хе, то на захід. А як­що знай­де­те її, то тоді ска­же­те мені. До за­ба­чен­ня. (Ухо­дить).

Завада. Бо­же ж мій ми­лий, бо­же ми­ло­серд­ний! Де ж мені її шу­ка­ти тем­ної ночі! Бо­ро­ни, Бо­же, в річку ки­ну­лась…

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ 

ОДМІНА ПЕРША

На дру­гий день удосвіта. Ве­ли­ка кімна­та у пансько­му бу­дин­ку.

Соломія (при­би­ра лож­ки і тарілки з сто­лу). Ну за­ва­ри­ли наші па­ни ка­шу! За­мо­ро­чи­ли зовсім па­ни­ча; сперш по­са­ди­ли йо­го у карт гра­ти, а далі так підпоїли, що він, як сніп, зва­лив­ся. Вже скілько разів на­ва­жа­ла­ся я шеп­ну­ти па­ни­чеві, яке ли­хо скоїлось у нас на селі, та ко­ли ж ані прис­ту­пу до йо­го! Чи не ли­хо?.. Вже світає. Оце за­гу­ля­лись! Хоч би Вла­ди­мир Пет­ро­вич був тут, то я б йо­му шеп­ну­ла.

Ок­са­на вхо­дить.

Соломія (з жа­хом). Ок­са­но, ти?

Оксана. Цить! Ска­жи мені, Со­ломіє, чи є у те­бе у сер­цеві бог?

Соломія. Я, єй-бо­гу, сест­рич­ко, ні на ка­пе­ли­ноч­ку не вин­на! То все на­ли­хот­во­ри­ла Тек­ля, тілько ти їй не ка­жи, що я ви­яви­ла! А я хоч і зап­ри­сяг­ну!

Оксана. Я те­бе пи­таю: є у те­бе в сер­цеві бог? Ска­жи мені, чи здійма­лись ко­ли-не­будь твої гру­ди під ва­гою не­ви­мов­но­го смут­ку? Чи з'явля­лись ко­ли-не­будь сльози у твоїх очах?

Соломія. Та я ж, сест­рич­ко, не кам'яна!

Оксана (ухо­пив­ши її за ру­ки). Не кам'яна? Ти прав­ду ка­жеш?

Соломія. Хоч і зап­ри­сяг­ти!

Оксана. Ска­жи мені як пе­ред бо­гом, пос­ва­тав­ся па­нич?

Соломія. На те по­хо­же. Тілько нас­то­яще довіда­тись не мож­на, бо ніко­го з нас не до­пус­ка­ють до йо­го. За­раз як тілько я увійду - і вип­ро­во­дять. Я не роз­бе­ру панських за­ру­чин. У нас як прос­ва­та­ють дівку, то за­раз на руш­ник ста­ють, кла­ня­ються пе­ред об­ра­за­ми, а далі - батькові, ма­тері; а у панів нічо­го не­ма.

Оксана. Вик­лич мені па­ни­ча.

Соломія. Та він, сест­рич­ко, п'яний спить.

Оксана. П'яний! Ти ме­не ду­риш?

Соломія. Ну, от, єй-бо­гу, що ні! Там та­кий п'яний, що й ска­зать не мож­на. Йо­го, пев­но, на­ро­чи­то на­поїли.

Оксана (по­хит­ну­лась). П'яний… на­поїли! І це са­мостійная лю­ди­на!.. Ос­тан­ня надія зах­ма­ри­лась. Про­ве­ди ме­не до йо­го… мій жаль йо­го роз­бу­де, моє го­ре йо­го вит­ве­ре­зить…

Соломія. Пост­ри­вай, мо­же, я йо­го роз­бу­дю. Тілько, сест­рич­ко, йди з гор­ниць,- там у са­ду підож­ди або­що; бо як пані пос­те­ре­же - ли­хо бу­де! Во­на вже не спить!

Входить На­та­ля Се­менівна.

Наталя Се­менівна (по­ба­чив­ши Ок­са­ни) Ти?!

Ок­са­на. Я!

Соломія не­замітно вий­шла.

Не по­ло­хай­тесь! Це не манія моя, а я жи­ве­сенька… Не по­ло­хай­тесь… і ме­не не ля­кай­те, бо не зля­каєте…

На­та­ля Се­менівна. Як ти посміла ввійти?

Ок­са­на. Не кричіть… бо собі тільки со­ро­му на­ро­би­те… Слу­ги ваші всі по­ко­том сплять… двері не за­перті… я й прий­шла. Пані, не з но­жем в руці прий­шла я до вас і не з до­ко­ра­ми, а при­нес­ла я вам своє сер­це, щоб ви йо­го до­би­ли! Жи­ву­че… ніяк са­ма йо­го не здо­лаю…

Наталя Се­менівна. Я не ду­шо­губ­ка!

Оксана. Не ду­шо­губ­ка? Чо­му ж у вас та­кий страш­ний пог­ляд? Чу­ла я, прав­да, од лю­дей, що, ка­жуть, бу­ва й так: пог­ляд вов­чий, а ду­ша ян­гольська! При­мусьте ж ва­шу ду­шу, щоб во­на хоч на хви­ли­ну за­ся­ла у вашім пог­ляді, і та ма­ла хви­ли­на на­дасть мені си­ли і од­ва­ги. Я сміли­во йшла до вас, а те­пер ост­рах да­ве мою ду­шу і ско­вує мої вус­та!.. Хоч од­ну ж іскру жа­лю у пог­ляді, мо­лю вас!..