Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 10

Наталя Се­менівна (тих­ше). Чо­го тобі тре­ба? Чо­го ти хо­чеш від ме­не?

Оксана. Чо­го я хо­чу? Ха-ха-ха! Чо­го я хо­чу? І це пи­тає ма­ти, йо­го ма­ти! І справді: чо­го я хо­чу? Я, ма­буть, зовсім вже збо­же­воліла!.. Ви ко­лись ка­за­ли мені, як ще я бу­ла при вас за гор­нич­ну…

Наталя Се­менівна. О, я щод­ня прок­ли­наю той час і го­ди­ну!...

Оксана. Чуд­но! А тоді: мені зда­ва­лось, що ви самі втіша­лись, див­ля­чись, як па­нич за­ли­цяв­ся до ме­не. Ма­буть, тоді в очах ва­ших жи­ла ва­ша ян­гольська ду­ша?

Наталя Се­менівна. Я са­ма не всте­рег­ла­ся, як га­ди­ну в па­зусі зогріла.

Оксана (не слу­ха її). Ви тоді ка­за­ли, пані, що ви й самі не з ви­со­ко­го коліна; що ваш отець був прос­тий міща­нин і вас вчив на мідні гроші. Чо­го ж,те­пер ви так пи­шаєтесь? Од­на­че… що ж це та­ке я пле­щу? Чи во­но ж до речі? Я не те зовсім хотіла ска­за­ти… (По­ду­ма­ла). Що ж та­ке я хотіла? Хіба те, що ваш син лю­бив ме­не, що ва­шо­го си­на і я лю­би­ла…

Наталя Се­менівна. А те­пер ми­ну­ло­ся!.. Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють!..

Оксана. Ми­ну­ло­ся? Справді ми­ну­ло­ся? А я на­ва­жи­лась бу­ло у однім слові ви­мо­ви­ти пе­ред ва­ми усю мою ду­шу, усю мою пе­чаль… Хотіла ска­за­ти та­ке сло­во, у котрім ви по­ба­чи­ли б, як у дзер­калі, всі мої му­ки, всі ра­ни мо­го сер­ця!.. "Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють…" І ви так спокійно і тоді б ска­за­ли цю при­каз­ку, ко­ли б по­ба­чи­ли у труні сво­го єди­но­го си­на?.. А я вже ле­жу у труні! А моє сер­це - йо­го сер­це, моя ду­ша - йо­го ду­ша, моє жит­тя - йо­го жит­тя. Він по­мер зад­ля ме­не, і я вже на­по­ло­ви­ну мерт­ва!.. І все ж та­ки ані іскор­ки жа­лю у ва­ших очах?.. Пані!.. Я ко­ха­ла ва­шо­го си­на!.. У йо­го ко­ханні я ко­ха­ла увесь мир бо­жий. Він був моєю дум­кою, моєю мо­лит­вою, моїм світом. Од­ня­ли йо­го у ме­не!.. Од­ня­ли не ду­шо­гу­би, а лю­ди з ян­гольською ду­шею!.. Ох, страш­но ж мені, страш­но!.. Сер­це моє, чи є ти в гру­дях, чи не­ма? Я не чую те­бе!..

Наталя Се­менівна. Мені жаль те­бе, Ок­са­но! Що ж ро­бить?

Оксана. Жаль?.. Вам жаль ме­не?.. Ха-ха-ха! Не тре­ба, не тре­ба мені ва­шо­го жа­лю! Ні, ні, я вас зо­біди­ла, я вас зне­ва­жи­ла… Простіть ме­не!.. Я са­ма не знаю, що ка­жу… Скажіть, про­мов­те ще раз: "Мені жаль те­бе!" Ха-ха-ха! "Мені жаль те­бе!" Вми­рай, сер­це!.. Сліпніть, очі!.. Глухніть, мої ву­ха! Це не ма­те­ри­на мо­ва!

Наталя Се­менівна (убік). Відкіля во­на взя­ла­ся, хто її сю­ди привів? (До неї). Ну, по­ра вже тобі до­до­му.

Оксана. Прав­да ва­ша!.. Я вже й над­то за­ба­ри­лась…

Наталя Се­менівна. Ну, то йди ж собі!

Ок­са­на. Стри­вай­те, ще два сло­ва. Ка­жуть, що я ча­ру­ва­ла па­ни­ча? Прав­да!.. Ка­жуть, що я відьомсько­го код­ла. Ох, яка прав­да! Ка­жуть, що я хотіла бу­ти панією-дво­рян­кою. От за це то вже й сам па­нич при­сяг­не, що прав­да. Бач­те - я все це вам ка­жу і не чер­вонію, щоб ви вже пев­не зна­ли, що у ме­не сти­да ані кри­хот­ки. Що я, бач­те, вже та­ка не­пу­тя­ща, та­ка хвой­да за­ро­ди­лась, що й со­ром не їсть мені очей!.. (Ха­пається од­ною ру­кою за одвірок, а дру­гою за го­ло­ву).

Наталя Се­менівна. Ти лед­ве на но­гах стоїш. При­сядь спо­чинь!..

Оксана. Де ж та­ки я ся­ду пе­ред панією? Ми до цього не приз­ви­чаєні! (Зго­дом). Нічо­го… Ба­чи­те, вже й одійшла. Жи­ву­ча я, як га­ди­на!.. (Здійма з пальця перс­тень). Це йо­го… па­ничів перс­тень. Хотіла бу­ло шпур­ну­ти йо­го ку­ди-не­будь, та пош­ко­ду­ва­ла, що зо­ло­тий. А найгірш бо­ялась, що як приш­ле­те гра­бу­ва­ти, от тоді-то вже бу­ло б со­ро­му над­то! І я са­ма при­нес­ла… На­те!.. (Пок­ла­ла перс­тень на стіл). Отож всієї роз­мо­ви, отож всієї по­ра­ди. (Іде до две­рей).

Наталя Се­менівна. Стри­вай, Ок­са­но!..

Ок­са­на (зу­пи­ни­лась). По­ра ж і честь зна­ти. Самі ме­не ви­га­ня­ли, а те­пер зу­пи­няєте? Здається, я все ска­за­ла?..

Наталя Се­менівна. Я хо­чу тобі віддя­чи­ти за те, що ти без гвал­ту і без ог­ла­су розв'яза­ла моєму си­нові ру­ки.

Оксана. Як віддя­чи­ти? Хіба ви ще не віддя­чи­ли?..

Наталя Се­менівна (вий­ма хут­ко з шух­ля­ди гроші). Це тобі на при­да­не! (Дає гроші).

Оксана. Щ-о? Дя­куй­те, пані, що ви йо­го ма­ти! Віддай­те ці гроші на подзвіння та на церк­ву, щоб щод­ня вий­ма­ли час­точ­ку "за здравіє" ва­шої ян­гольської душі!.. Пані, пані!.. Не в кож­но­го й ду­шо­гу­ба здіймається ру­ка на уми­ра­ючо­го, а ви… ви вий­ня­ли з моїх гру­дей сер­це і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, йо­го на шмат­ки. Не бог вам, пані, ду­шу дав, не ма­ти вас по­ро­ди­ла! (Пішла).

Наталя Се­менівна (сперш не­мов ос­товпіла, а далі про­жо­гом ки­ну­лась до две­рей). Ок­са­но, Ок­са­но! Вер­нись!.. (Одбігла од две­рей). Що я роб­лю? Чи не збо­же­воліла я?! Ні, ні!.. Не по­губ­лю я своєї ди­ти­ни! О, чом же ти, Ок­са­но, нерівня моєму си­нові? Яка ве­ли­ка ду­ша! На­що ти в кріпацтві за­ро­ди­ла­ся?.. Ні… Ні!.. Не невістка ти мені!

Завіса

ОДМІНА ДРУГА

Того ж та­ки дня, че­рез шість го­дин. За­ла у бу­дин­ку Во­ро­но­вих.

Горнов і Мак­сим.

Горнов. Так, ста­ло буть, ми з ва­ми в ціні зійшлись?

Максим. Де ж, мов­ляв, не зійшлись? Я ще й ро­та не вспів роз­зя­ви­ти, а ви вже й ціну пок­ла­ли, та ще й яку, мов­ляв, ціну. Але ж глядіть, чи не по­ми­ли­лись, бо я швець та­кий, що під зав'язь умію чо­бо­ти ши­ти, а вам, мо­же, тре­ба го­родсько­го?

Горнов. Ба ні, мені та­ко­го й тре­ба до шко­ли.

Максим. Те­пер вже по­ве­лось так, хоч би і у нас на селі: чо­бо­ти на дві ко­лод­ки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже драт­ву, так нав­да­ку чи хто ви­су­че про­ти ме­не?

Горнов. Я хо­чу, щоб хлоп­ча­ки спер­шу нав­чи­лись ши­ти прості чо­бо­ти, а там вже кот­ро­му скор­тить го­родських чобіт, то не­хай сам до­би­ра спо­со­бу, як їх змай­ст­ру­ва­ти.

Максим. Еге! Не­хай вже, мов­ляв, са­ме до­ма­ди­кується!.. Я ще мав де­що вам ска­за­ти, та тільки не знаю, з яко­го бо­ку й по­ча­ти. Ще як ска­же­те: "От ста­рий, по­чав вже ви­га­ду­ва­ти".

Горнов. Що ж та­ке?

Максим. А те, що я ще зро­ду-віку не бур­ла­ку­вав, а оце, мов­ляв, вже ніби при­хо­диться по­ки­да­ти ста­ру… Там та­ко­го ре­пе­ту на­ро­бе, що не тільки в хаті, а й у подвір'ї, мов­ляв, бу­де тісно.

Горнов. Чо­му ж не взя­ти й ба­бу з со­бою?

Максим. Чи й справді? (Зрадів). Во­на у ме­не, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, та­ка, що й хви­ли­ни без діла не сидіти­ме… Там та­ка працьови­та, що й ска­зать… (Сміється). А як ро­бо­ти не­ма, то зо мною сва­риться, а вже без діла не вси­дить….

Горнов. Знай­де­мо і їй діло. А за ціну пев­но що не бу­де­мо тор­гу­ва­тись?..

Максим. Та яка вже ціна без­зубій?..

Горнов. Ча­сом без­зу­бий кра­ще, зу­ба­то­го!..

Максим. Та во­но так… Це вже ви ме­не зовсім, мов­ляв, на світ на­ро­ди­ли! А то ж ска­за­ли ви мені ціну, а я зо­па­лу пог­нав­ся за грішми та й про ба­бу за­був. Оце ж і чу­дес­но. У ха­ту свою впус­ти­мо Матвія, тут у нас є та­кий бідо­ла­ха з двірських: дітей, мов­ляв, повнісінький запічок, а ха­ти дасть бог. Не­хай собі жи­ве, та хліб жує, та дво­ру дог­ля­дає.

Ті ж і Бо­рис.

Горнов. Ну, ти ж і спиш! Я вже з го­ро­да двад­цять верс­тов пробіг, а ти…

Борис. У ме­не го­ло­ва страх як бо­лить… Я й не ба­чу. (Чо­лом­кається з Мак­си­мом). Що ж, до­го­во­ри­лись?

Максим (усміхається). Вже, мов­ляв, і пе­чать прик­ла­ли.