Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 8

Входить Сте­пан.

Степан. Хто це стов­би­чить?

Гордій. Свой че­ловєк! А ти об­ход­ной, чи як?

Степан. Чо­го ти тут ти­няєшся?

Гордій. А єжелі у ме­ня єсть та­кой кап­риз, што я не намєрен вся­ко­му об'яснить?

Степан. Ти ба­чив, яка бу­ла тут ко­лот­не­ча?

Гордій. Нічо­го не ба­чив.

Степан. От які іро­ди по­ви­луп­лю­ва­лись.

Гордій. Ето ти про па­ни­ча? Да, при­ят­ний шкандаль! Ну од­на­че єго зовсім не так на­до бу­ло.

Степан. Я знаю, що тре­ба бу­ло всім в'язи поск­ру­чу­ва­ти.

Гордій. Какія в'язи?

Степан. А по-твоєму ж як?

Гордій. Ка­жет­ся, што ми розійшлись у по­нятіях. Я го­во­рю тєбє, што как мінє те­пер од­на­ко­во - хоть сейчас в Ду­най - бист­ру рєчку го­ло­вой.

Степан. Та що ти вер­зеш?

Гордій. Го­во­рять, ко­то­риє лю­ди єсть с по­нятієм, так го­во­рять, што, го­во­рять, лег­че че­ловєку на ду­ше, как дру­гим об своїх не­щастіях об'явить, зна­чить, как те­пер ви­хо­дить та­кой пред­мет, што, зна­чит, Ок­са­нє Ан­то­нов­нє в любві размєн по­лучи­ла, так как ти ду­маєш? І я че­рез ето са­моє воз­лю­бил єйо і страж­даю бе­зотвєтно ча­же­ло.

Степан. Нічо­го не вто­ро­паю, що ти ме­леш.

Гордій. Ви­но­ват я, што ти та­кой без­по­нят­ли­вой? Ну я по-прос­то­му ска­жу тібє, што я хо­чу сва­та­ти Ок­са­ну.

Степан. Що-о! Ти хо­чеш її сва­тать?!

Гордій. А че­го ж і нєт? Разві я та­кой неп­рис­той­ний? Єжелі па­нич те­пер от­ка­зал­ся…

Степан. Ти хо­чеш її сва­тать? Та ти чи зро­ду дур­ний, чи ще свіжо скру­тив­ся?

Гордій. Как во­на, зна­чить, бу­ла по­лю­бов­ни­ця пани­че­ва…

Степан. Анах­те­мо, за­мов­чи, бо тут те­бе й чорт зли­же!

Гордій. За што ж ти кри­чиш? Што ти ко­ман­дуєш?

Степан. Як ти посмів ска­за­ти на дівку та­ке гид­ке сло­во? Чи ти пос­теріг її у чім лихім, чи влас­ни­ми очи­ма ба­чив? Та чи знаєш ти, що то та­ке для дівки честь? А… де тобі зна­ти! Ко­ли ти у го­роді звик хвоська­ти своїм не­чес­ти­вим язи­ком, то тут не до речі твої го­ро­дянські но­ро­ви!

Гордій. Ну так я нічо­го не пой­му.

Степан. Ма­буть, у те­бе стілько честі, як у ци­га­на прав­ди.

Гордій. Ніче­во не пой­му. Ну єжелі ж те­пер усе го­во­рять.

Степан. Го­во­рять, го­во­рять, чор­то­ва ти го­во­ряч­ка! А тут у те­бе у цій тикві (по­ка­зує на йо­го го­ло­ву) клоч­чя чи пір'я?

Гордій. Нєт, ка­жет­ся, я при свой­ом по­нятії.

Степан. Брех­ня, не вір собі; те­бе, ма­буть, ще змал­ку обікра­де­но; ко­ли б у те­бе свій ро­зум був, так ти б перш розмірку­вав, що яка то мо­же бу­ти стра­шен­на об­ра­за, ко­ли лю­ди­ну чис­ту, як скло, взи­ча­ють ли­хим сло­вом.

Гордій. Так, зна­чит, ето один только сквер­ний разго­вор?

Степан. Я ж ка­жу, що те­бе дур­ним ох­рес­ти­ли! Тьху! (Іде).

Гордій. За што ж ти зно­ву ру­гаєшся? От так хо­ро­ший фельєтон! (Вслід). І я те­бе тьху, важ­ная осо­ба!

Степан (вер­нувсь). Ти-бо слу­хай, Гордію, що я тобі іще ска­жу.

Гордій. Та то я плю­нув у шут­ки.

Степан. Ти, ма­буть, і справді кру­че­ний; я тобі ка­жу: пос­лу­хай мо­го совіту - не бий ти да­рем­но чобіт, бо тільки підмет­ки по­чов­гаєш. Ти язи­ка за­щеп­ни на пе­тельку, бо од­ду­ба­сю так, що аж пір'я з те­бе си­па­тиметься.

Ті ж і За­ва­да.

Завада. Не знаю, по яку ба­бу і ки­ну­тись! До пи­са­ря хіба піти, як­що він ще до­ма! І що та­ке з нею по-діялось, ніяк не роз­бе­ру…

Степан (до За­ва­ди). Доб­ри­вечір!

Завада. Це ти, Сте­па­не?

Степан. Ку­ди це ви, дядьку, на­ла­го­ди­лись іти?..

Завада. Ох, хоч і не пи­тай, у ме­не у гос­поді та­ке ли­хо скоїлось!.. А з чо­го во­но?..

Степан. Я все знаю. Ходім, я вам до­ро­гою роз­ка­жу.

Пішли.

Гордій. Од­на­че за што он двєчі об'явил ме­не ду­раком? Ні, сколько жи­ву, но, ка­жет­ся, ніхто не об­зи­вав ду­ра­ком в гла­за! Ска­за­но, как му­жик, так і ніко­то­ро­го вос­пи­танія. (Услід). А я те­бе ска­жу, што сам ти ду­рак дво­хе­таж­ний, вот што!

Текля і Гордій.

Текля. Що ж то те­пер з нею тво­риться? Ціка­во мені до неї довіда­ти­ся. (Заг­ля­да у вікно). Що це во­на, навко­люш­ках мо­литься, а сльози, як го­рох, ко­тяться. Нев­же ж во­на і справді так ду­же лю­бить па­ни­ча? Див­но! (Ди­виться у вікно). О, встає і йде з ха­ти.

Гордій (підхо­дить). Здрас­туй­те, ба­риш­ня!

Текля. Ох, як же ви ме­не зля­ка­ли.

Гордій. Чо­го ж пу­жат­ся? Я не звєрь ди­кой ка­кой. Ку­да ви іде­те?

Входить Ок­са­на і про­хо­дить в сад.

Текля. Так би оце я вам і ска­за­ла! А як і приз­на­юсь, чи ви ж і повіри­те?

Гордій. Вєрно, ка­ко­го ка­ва­ле­ра ська­ли?

Текля. Яко­го? Ви, мо­же, на­тя­каєте на кот­ро­го з на­ших па­рубків? Не діждуться во­ни цього! Вже, прав­ду ска­зать, є за ким!

Гордій. А буд­то вам ні один з ва­ших ка­ва­ле­ров не нра­вит­ся?

Текля. Та хай во­ни усі хоч за­раз по­виз­ди­ха­ють.

Гордій. Од­на­че я сли­хал, што ви з Охрємом лю­бов кру­ти­ли?

Текля. Бач-бач, я ж ка­жу, що я усім кісткою у гор­лянці засіла. Гос­по­ди, гос­по­ди! Здається, ніко­го і не зачіпаєш, ніко­му не за­ва­жаєш…

Гордій. Пол­но пи­чалі, я на ето об'явленіе не внімаю об­ра­щенія. Та ко­го ж ви ська­ли?..

Текля. Ще й пи­та­ють.

Гордій. Так не­ужелі ме­ня?

Текля. До­га­дай­тесь. Ско­ро ви приїха­ли в се­ло, а я як по­ба­чи­ла вас… Ні, не хо­чу ка­за­ти, бо мені стид­но. А для чо­го би я вас пе­ред усіма вих­ва­ляю, ко­ли б… От, ка­жу, па­ру­бок, нас­то­ящий ка­ва­лер, не на­шим сви­но­па­сам рівня.

Гордій. Так не­уж­то я вам ндрав­люсь?

Текля. У нього, ка­жу, і пог­ляд со­ко­ли­ний, хо­да мо­ло­децька, ко­ли чую, ви пос­ла­ли ста­ростів до Катрі. А я як це по­чу­ла, то ма­ло не зомліла. Вже ма­ти що не ро­би­ла: і свя­че­ною во­дою ме­не прис­ка­ла, і пе­ре­по­лох ви­ли­ва­ла, бо Кат­ря ж…

Гордій. Ах, не до­саж­дай­те ме­не Кат­рею, ето бу­ла глу­пая моя ошиб­ка.

Текля. Знай­шли ко­го сва­та­ти! Та у неї раз у раз з ро­та сли­на ко­титься, а на пле­чах отакі чи­ря­ки. Во­на з чи­ряків ніко­ли і не ви­гоюється.

Гордій. Буд­то? Вот так ка­те­горія.

Текля. От, їй-бо­гу, хоч зап­ри­сяг­тись.

Гордій. Бла­го­да­ру вам, што ви мінє гла­за отк­рили. Поз­вольте пред­ло­жить вам для вдо­вольствія конфе­тов.

Текля. Ні, спа­сибі.

Гордій. Возьміть, ето нам не уби­ток.

Текля. Ви ж ро­зум­ний ка­ва­лер, то й по­ду­ма­ли б, що бу­де, як лю­ди спізна­ють, що я бе­ру від вас гос­тинці…

Гордій. Еті речі ваші вумні; ну од­на­че оні нічо­го не мо­гут.

Текля. Не мо­гуть? Як би не так, а то як тілько пос­те­ре­жуть, що я вас люб­лю. Ох, що ж це я ска­за­ла?..

Гордій. Пов­торіте! Здєлай­те єщо раз об'явленіє!

Текля. Ох, со­ром же який!

Гордій. Ніко­то­ро­го со­ро­ма. Поз­вольте вас спросить, ка­коє у вас при­да­ноє.

Текля. Яке? Нас дві у батька і у ма­тері. Я та мен­ша сест­ра. А ви ж знаєте, що ми лю­ди за­можні. Оп'ять же як я слу­жи­ла півто­ра ро­ку у куп­ця Лей­зо­ра за няньку, так ті гроші, що я за­ро­би­ла у Лей­зо­ра, я відда­ла усі до рук батькові.

Гордій. Даєть вам па­па­ша п'ятсот рублів або на ху­дой ко­нець чо­ти­рис­та рублів? Міне глав­на статья, штоб свою мас­терську, єжелі дасть хоч трис­та п'ятде­сят, і в то ж сікунд я в вас влюбльон.