Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич - Страница 7

Ок­са­на. Ка­жи-бо тов­ком, щоб я те зро­зуміла.

Гордій. Разві вам іщо не об'ясне­но? Уся те­пер дерев­ня го­во­рить, што наш па­нич же­ниться на ка­кой­сь по­ме­щицькой ба­ришнє, так вот ка­кая сим­патія.

Оксана. Що-о? Ти п'яний чи?.. Від ко­го ти чув?..

Ті ж і Тек­ля.

Текля. Від ко­го? Див­но! Усе вже се­ло Гвал­тує. І щоб ти за­пев­не зна­ла, що я тобі не во­рог, я тобі, як щи­ра при­ятелька, ось що по­ра­дю: біжи ти за­раз у хо­ро­ми роз­пат­лай во­лос­ся і, мов кішка ска­же­на, кинься йо­му в вічі! Зірви на ньому своє сер­це! Осо­ром йо­го пе­ред всіма гос­тя­ми!

Оксана. Та ви це умо­ви­лись, чи як?.. Чи сер­це моє вам да­лось на іграш­ку, чи жи­ли з ме­не хо­че­те тяг­ти? Один пле­те якусь нісенітни­цю, дру­га си­чить, як га­ди­на.

Гордій. Ну од­на­че до сви­данія! Я при ета­ких довольно уди­ви­тельних со­бесьодах не намірен при­сутст­вовать. Ну ког­да зас­по­коєтесь, так только вспомніте, што єсть один та­кой че­ло­век, што в огонь і в во­ду! (Ухо­дить, співає).

Оксана. Тек­ле, не дра­туй ме­не! Ка­жи, що ти пе­ре­чу­ла і від ко­го?

Текля. От те­бе, Ок­са­но, бог ка­рає. Бу­ло б не ча­ру­ва­ти па­ни­ча, бу­ло б не хо­ди­ти до схід сон­ця по не­по­ча­ту во­ду, бу­ло б не но­си­ти у па­зусі зілля!..

Оксана. Це, ста­ло буть, я все ви­роб­ля­ла? Я? Ну, доб­ре, не­хай і так: я відьма, я чарівни­ця! Яка ж мені ка­ра за це?

Текля. А та ж, що па­нич Бо­рис пос­ва­тав­ся на пан­ночці!

Оксана. Ха-ха-ха! Це ти все на­ро­чи­то!.. Знаю я те­бе! Ну-ну, що ж далі?

Текля. Ре­го­чи, ре­го­чи, а він пос­ва­тав­ся, ще по­зав­чо­ра пос­ва­тав­ся, а сьогодні вже з'їха­лись гості. Завт­ра і до вінця їдуть. Те­пер там та­ка гульня іде, що й… Ось ходім, то й са­ма по­ба­чиш, ко­ли мені не ймеш віри. Ходім, я те­бе нав­чу до­ро­гою, що зро­бить.

Оксана. Ходім до гор­ниць! Він до ме­не не привітав­ся! Мо­же… Ходім! Не­хай же своїми очи­ма по­ба­чу, очам не повірю, од­но тільки сер­це!..

Входять хлопці.

Це що та­ке?

Ті ж і па­руб­ки. Хва­та­ють Ок­са­ну.

Оксана. Пустіть, пустіть ме­не!

Текля. За­туліть мерщій їй ро­та, щоб не гвал­ту­ва­ла.

1-й па­ру­бок. А в ко­го той очіпок, що на смітни­ку знай­шли? Да­вай йо­го сю­ди! Да­вай сю­ди маз­ни­цю, ви­ма­же­мо їй го­ло­ву, щоб не світи­ла ко­сою!

2-й па­ру­бок. На, он­деч­ки!

1-й па­ру­бок. Мерщій маз­ни­цю! А, ти ще й ку­саєшся!.. Ач, чор­то­ва нех­люя, хвой­да всесвітня! Де мій ніж? Я їй за­раз ко­су відчик­ри­жу! Співай­те, братці, весільну.

Парубки (співа­ють).

Оксана (кри­чить). Гвалт! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Бра­ти­ки! Бра­ти­ки, го­луб­чи­ки, бо­га ви не боїтесь!

1-й па­ру­бок. Що ж це маз­ни­цю не не­суть?..

Степан і Охрім з па­руб­ка­ми.

Степан. А хто тут Гвал­тує?

1-й па­ру­бок. А осьдеч­ки па­ню хо­че­мо пок­ри­ти, та пру­чається, бісо­ва тінь.

Степан. Ка­тю­ги!.. За що ви зну­щаєтесь над дівкою?

1-й па­ру­бок. Не зну­щаємось, а хо­че­мо честь їй відда­ти по зас­лузі!..

Степан. Геть, іро­ди! Че­ре­ва вам роз­па­на­хаю!.. Охріме! Гей, братці, дай­те по­мочі!

Охрім. Геть, бу­зовіри, со­ба­ки! Го­ло­ви роз­чав­чу.

Деруться.

1-й па­ру­бок. Ну, ну, не ду­же, ми й вас скру­ти­мо!..

Степан. Ме­не скру­ти­те? Ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб ме­не скру­тив.

Б'ються. Один з па­рубків уда­рив Ок­са­ну. Та па­да.

Оксана. Ой бо­же ж мій, бо­же!

Степан. Ходім, ка­тю­ги, до стар­ши­ни.

Охрім. Анах­те­ми! В хо­лод­ну вас, п'яню­ги чор­тові!

Уходять.

Текля. Те­пер я вдо­вольни­ла своє сер­це! Здається, Сте­пан ме­не не ба­чив. А хоч би ба­чив, то й що? Не я опу­ди­ла па­рубків, знай­шлись пос­лу­хачі! (Ди­виться на Ок­са­ну). Зомліла? Ой, що ж це у неї йде кров з ро­та? Мо­же, і ду­ба дасть? Щось рипну­ло. (Ухо­дить).

Завада ви­хо­дить з ха­ти, позіхає.

Завада. Що во­но не­на­че щось гвал­ту­ва­ло? Чи то, мо­же, мені спро­сон­ня так по­ка­за­лось? А де ж це Ок­са­на? От то­го вже я не люб­лю, щоб уночі ти­ня­ти­ся по го­ро­дах та по сад­ках! Сиділа б собі у подвір'ї, і лю­бе­сенько. Щось я помічаю, що во­на оце вже чет­вер­тий чи п'ятий день і місця собі не знай­де. Нев­же і справді по­ко­ха­ла па­ни­ча? Та й він уже сьомий день і в ха­ту не загля­да. Мо­же?.. (Гу­ка). Ок­са­но! Ок­са­но!.. Не чуть!.. (Іде і на­ти­кається на Ок­са­ну). Що ж оце ле­жить?.. (При­див­ляється).

Оксана. Ох, не зну­щай­тесь же наді мною!

Завада (підво­дить її). Гос­подь з то­бою, моя ди­ти­но! Хто ж над то­бою зну­щається? Та що це з то­бою? Ти вся зак­ри­ва­ви­лась.

Оксана. Ба­чи­те, яка прав­да на світі!

Завада. Що та­ке, до­ню?

Оксана. Пос­ва­тав­ся! А ме­не б'ють. Я ще жи­ва, мою ду­шу, моє сер­це взя­ли во­ро­ги, на по­та­лу ки­ну­ли.

Завада. Що-бо ти, до­ню, го­во­риш?..

Оксана. Очіпок мені наділи, пок­ри­ли і ко­су вже обріза­ли. Го­ло­ва, мов в смолі…

Завада. Який очіпок? Ко­са твоя ціла! Бог з то­бою, чи ти у сні, чи справді збо­же­воліла?..

Оксана. Я… пок­рит­ка.

Завада (з жа­хом). Пок­рит­ка? Так ти осо­ро­ми­ла мою сіду го­ло­ву?

Оксана. Осо­ро­ми­ла! Пок­рит­ка! Ха-ха!..

Завада. Зня­ла ти мою го­ло­ву, жив­цем пок­ла­ла ме­не в до­мо­ви­ну. Спа­сибі, до­неч­ко! Спа­сибі, моя утіхо і по­ра­до!.. Од­дя­чи­ла за хліб, за сіль і за на­ву­ку… Ге від ме­не, га­ди­но!..

Оксана. За що ж ви ме­не взи­чаєте?..

Завада. А що ж, хва­ли­ти те­бе, чи як? Кла­ди ме­не мерщій у до­мо­ви­ну, ко­пай яму…

Оксана. Чуєте, він пос­ва­тав­ся! Згу­бив ме­не, я вже в до­мо­вині… Ух! Яка хо­лод­на зем­ля! Га­дю­ка! Га­дю­ка!.. Яка стра­шен­на! Одірвіть її, одірвіть!.. (Па­да зомліла).

Завада. Бо­же мій! Що ж це з нею!.. (Не­се її в ха­ту). Го­ренько, го­ренько… відкіля ти нес­подіва­но з'явило­ся на мою го­ло­ву? (Пішов у ха­ту.)

Гордій. Єсть пєсня, у ко­то­рой го­во­рит­ся: візьми в ру­ки пісто­ле­ту, прост­ре­ли ти: грудь мою. І как вжас­но мно­го го­ресті у етой са­мой пєсні, і как буд­то во­на з мо­го страж­данія опи­са­на! Ка­жет­ся, те­пер моя лю­бов до Оке­анії Ан­то­нов­ни ви­да­ющий­ся слу­чай, ну од­на­че ж во­на как буд­то і в ре­зон не взя­ла мо­во чувствія. І нев­желі я дол­жен буть по­гиб­шой че­ловєк? Ах, как вжас­но моє сер­це го­рить! Ну і сколько я ето­во са­мо­го то­ва­ру ви­дал у го­роді, ну, ка­жет­ся, так што ні од­на іщо не зав­да­ва­ла мінє стольких му­ченій! Пу­щай там ба­ришні і вос­питанні, і свою хви­зи­номію імєют в кра­сотє, і в нас­тоящем хва­соні їх вос­пи­таніє, і пу­щай во­ни і на ре­чах бойкі. Ну, ка­жет­ся, што нєт у них ето­го вди­ви­тельно­го взгля­да, штоб сер­це од них кипіло. Тя­тенька го­во­рять, што за Ок­са­ною Ан­то­нов­ной і при­да­ноє долж­но буть каку­рат­ноє, і денєжной ко­пи­тал. Ну как же не страж­дать? Прав­да, што во­на ма­ло вос­пи­та­на, так ето ми поп­ра­вим. Ну, што кольца зо­ло­то­го не при­ня­ла, зна­чить, амінь і ша­баш. Там чи бу­ла у них ка­кая ко­мерція з па­ни­чем, чи не бу­ла, я на ето ма­ло внімаю об­ра­щенія, бо ми у го­роді до ето­го са­мо­го бе­зоб­разія при­рав­но­ду­ши­лись. Глав­ноє дєло, штоб був денєжной ко­пи­тал. Че­ловєк без ко­пи­та­ла, што швець без ко­лод­ки, че­ловєк с ко­пи­та­лом всєгда імєєт нас­то­яшую хви­зо­номію у хо­рошій кум­панії. А же­нив­ся б со­бе і сійчас би вструг­нув мас­терськую, взял би в под­мастєра двох мальчи­ков, квар­те­ру на большой улицє, і жи­ви в своєм ти­ту­ле, как по­ря­дош­ний гаспадін. Больвар тут, гос­ти­ниці, кум­панію з вос­пи­тан­ними при­каж­чи­ка­ми і палікмах­те­ра­ми. І па­лу­чай се­бе вос­пи­таніє. Ну і за пус­тя­ком дєло: ко­пи­тал денєжной на­до імєть. Ах, как я страж­даю! Ах, как я страж­даю!