Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 9

Іван. А я ду­мав, що ти за бо­яри­на пок­ли­чеш яко­го-не­будь ду­ку…

Семен. От ще що ви­га­дав! Ми ж з то­бою не чужі: пам'ятаєш, як ко­лись хрес­та­ми поміня­лись?

Іван. Я пам'ятаю, аби ти не за­був!

Семен. При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня! Та збігай за од­ним за­хо­дом і за му­зи­ка­ми. (Пішов).

Іван ди­виться йо­му вслід.

Іван (один). Чуд­ний па­ру­бок: дівка без міри йо­го лю­бить, а йо­го бе­ре ту­га!… Ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла, то бу­ла б у ме­не й со­роч­ка ви­ши­ва­на, і стьожка шов­ко­ва, а то яка у ме­не стьожка? Тільки сла­ва, що стьожка: мо­туз­ка, а не стьожка! Ех, чор­ти йо­го батька знає, здається, і ро­биш гірко, і їси усе ж та­ки не со­лод­ко! (Мах­нув ру­кою). Ех, тан­цюй, ли­хо, смійтесь, злидні! (Співа і тан­цює).

(Пішов).

Одарка вий­шла з ха­ти, потім Ма­ру­ся.

Одарка. От і руш­ни­ки я вже по­да­ва­ла, а й са­ма не знаю, чи ра­да я, чи не ра­да, що йду за Се­ме­на. Ко­го ж би це мені пок­ли­ка­ти у друж­ки? Піду на се­ло і, яку пер­шу дівчи­ну зустріну, ту й пок­ли­чу. (Іде на се­ло, їй на­зустріч Ма­ру­ся).

Маруся. Доб­ри­вечір! Нев­же це ти й руш­ни­ки по­да­ва­ла?

Одарка. По­да­ва­ла, сест­рич­ко!

Маруся. За ко­го?

Одарка. Ще й пи­тає! Про­сю те­бе, сест­рич­ко, до ме­не за стар­шу друж­ку.

Маруся. Ко­ли ж весілля?

Одарка. У ту неділю.

Маруся. Щас­ли­ва ти! За Се­ме­на йдеш? І він щас­ли­вий!… Бач, як то ка­жуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і дов­го жда­ла, а та­ки діжда­лась сво­го щас­тя.

Одарка. І ти діждеш!

Маруся. І… дай поки! Мій суд­же­ний, ма­буть, ще десь на припічку ка­шу їсть.

Одарка. А Ми­ки­та? Нев­же зно­ву згор­ду­вав?

Маруся (з сер­цем). Ду­же він за мною пек­лується!

Одарка. Ну, і як ти йо­го, сест­ри­цю, лю­биш? Мені здається, що я б йо­го ніко­ли не по­ко­ха­ла: та­кий у нього страш­ний пог­ляд, - мов опе­че те­бе ним, як гля­не! Та сер­ди­тий, та по­га­ний на язик!… Я й не знаю, чи він хоч сло­во лас­ка­ве ска­за­ти.

Маруся (зітхає). Че­рез те я йо­го люб­лю й по­ко­ха­ла, що не вміє він що­ра­зу ні лас­ка­ти сло­ва­ми, ні го­лу­би­ти ре­ча­ми, а од­ним пог­ля­дом усе тобі ска­же!… Орел, а не па­ру­бок! Раз тільки я учу­ла йо­го за­ко­ха­ну роз­мо­ву і сте­ря­лась: і сер­це, і ду­шу йо­му відда­ла! Зне­ва­жа він ме­не, гор­дує мною, як вітер го­рою!… Пе­ред усім ми­ром зну­щається на­до мною й глу­зує мені у вічі. А од­но сло­во тільки він ска­же, та так, як тільки уміє ска­за­ти: од­ним пог­ля­дом все скаже - і я всю йо­го зне­ва­гу за­бу­ду, і зно­ву збо­же­волію, і сте­ря­юсь!

Одарка. Бідна ти, сер­деш­на!

Маруся (зирк­ну­ла на неї). Бідна? Чо­го ж тобі так ста­ло жаль ме­не?…

Голос Скуб­ка: "А де ж це на­ша мо­ло­да?"

Одарка. Це ж вже ме­не шу­ка­ють… Ось я за­раз! (До Ма­русі). Біжи ж, Ма­ру­се, та клич усіх, усіх дівчат, а я піду ла­го­ди­ти за­кус­ку, бо ба­ба самі не вправ­ляться. Гля­ди ж, не ба­рись, при­ходь ху­тенько! (Йде). Стри­вай, і за­бу­ла. Як ду­маєш, сест­ро, ко­го мені ще пок­ли­ка­ти за дру­гу друж­ку? Пок­ли­чу Хрис­тю або Гор­пи­ну… Як ти ду­маєш? Ко­го ти раєш? (Пішла).

Маруся (див­ля­чись їй услід). Про ме­не, хоч і Хрис­тю! (Ре­го­че). Тобі б тільки ще­бе­та­ти та мліти від со­лод­ких ре­чей!… Чи тя­миш же ти, що та­ке ко­хан­ня? Ти ме­не жалієш? Ти так ба­га­та щас­тям, що й мені хо­чеш час­ти­ну йо­го уділи­ти? Дур­на, дур­на!… Од­на­че дур­но­му та ле­да­чо­му завж­ди щас­тить!… Що не го­во­ри, а, бісо­ва тінь, гар­но­го па­руб­ка підхо­пи­ла… Це відьомське чу­до! Розк­ва­сить гу­би та й ду­ма, що ось-то та­ка я красуня!… Хо­ро­ша, як кур­ка зад­ри­па­на!

(Чутно за лаш­тун­ка­ми пісню.)

Еге, це вже й па­руб­ки йдуть на сва­тан­ня!… Піду та скли­чу тобі дівчат, а потім бу­дем ди­ву­ва­тись на те щас­тя!… Ха-ха-ха! А Ми­ки­та десь запро­пас­тився!… О, те­пер я з нього пог­лу­зую!… (Пішла).

Омелько, Іван і па­руб­ки (йдуть че­рез кін з піснею).

Виходить Скуб­ко, ук­ло­няється па­руб­кам і про­сить їх в ха­ту.

Іван (вер­тається). Тре­ба побігти ще за му­зи­ка­ми. Чорт йо­го зна, яку їм і ціну да­ва­ти. Он­деч­ки й дівча­та вже йдуть. (Пішов).

Дівчата (ста­ють про­ти ха­ти і співа­ють).

Одарка вий­шла з ха­ти і кла­няється дівча­там тричі у но­ги. Потім зап­ро­шує їх до ха­ти.

Два му­зи­ки і Іван.

Іван. Ідіть же, дя­денька, пря­мо в ха­ту, а мені ще де­ку­ди тре­ба збігать. Так що ж, дя­денька, до­го­вор так, як я го­во­рив?

Музика. Ні, так бу­де не лов­ко. Чет­вер­та­ка до кар­бо­ван­ця на­ба­виш?

Іван. А ка­кой-бо ви!… Та беріть двад­цять копійок срібла - про­сю вас!

Музика. Як то мож­на? Штру­мент же що-не­будь стоїть, ну й струн, мо­же, на ціло­го гри­ве­ни­ка зоп­суєш, так во­но чо­гось кош­тує? Те­пер са­ма тон­ша стру­на, так во­на, брат, аг­лицька або ще й до­рож­ча!… Как ти по­лигаєш?

Іван. Ну, не­хай бу­де по-ва­шо­му! З ва­ми не зго­во­риш!

Музика. Вєрно!… По­то­му штоб і га­ва­рить, так обученіє тре­бується… Чуд­ной ти! Те­пе­ра хоч і на скрипці на­ву­ка тож чо­го-не­будь стоїть… Я, мо­же, не од­но­го кар­бо­ван­ця зап­ла­тив, до­ки нав­чив­ся. Дам я те­пе­ра тобі скрип­ку, на, на, на!… От ти й не заг­раєш; бо звєсно, как не ту­ди пальці сто­ять. Во­но до вся­ко­го діла є на­ука… Мені драт­вою прив'язу­ва­ли пальці до скрип­ки, до­ки нав­чи­ли! Прив'яже - і грай… да!… А вот как єтот мальчон­ка був пре­дос­тав­лен до ме­ня у ндра­во­ученіє, так што я з ним восприїмчив був. Ось роз­ка­жи, как я тебя мушт­ро­вав!