Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 8

Христя (на­би­рає во­ду). Чи бу­де ж то Одар­ка кли­ка­ти на сва­тан­ня?

Маруся (теж пе­ре­хи­ляється у кри­ни­цю). А хто її зна? Ні, ти ось що ска­жи; що бу­де, як Ми­ки­та довідається про це сва­тан­ня?

Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Ми­ки­та тільки так собі ко­вер­зує!…

Маруся. Ой ні, не ка­жи цього, бо знаю я доб­ре Ми­ки­ту!… (Озир­ну­лась навк­ру­ги). Чи ти знаєш, що він ще по­зав­чо­ра пішов у Хвес­ту­но­ву до яко­гось вор­са як-би­та?

Христя. Ой ли­шенько… Еге!… Що ж той во­рож­бит зро­бе?

Маруся. Що? Пе­ре­ки­не Се­ме­на вов­ку­ла­кою, а тоді й ро­би, що хо­чеш… Я вже шеп­ну­ла про це Одарці, так во­на гос­по­ди як пла­ка­ла!

Христя. Сер­деш­на! Чу­ла й я, сест­рич­ко, що є такі во­рож­би­ти… Хай бог бо­ро­нить!… Ад­же он роз­ка­зу­ють, що по­за­торік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремст­ву­вав на яко­гось па­руб­ка… Ото той па­ру­бок пос­ва­тав­ся, а далі й звінчав­ся… Тільки що, ка­же, вий­шли во­ни з церк­ви, аж йо­го мо­ло­да за­раз і пе­ре­ки­ну­лась у зо­зу­лю, ви­летіла на то­по­лю та й по­ча­ла ку­ва­ти; а він пе­ре­ки­нув­ся у со­ба­ку та й побіг, гав­ка­ючи, упо­довж се­ла, і відтоді й чут­ки про них не­ма… Ох, бо­ро­ни, бо­же! Про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).

Маруся. Хо­ди здо­ро­ва! Гос­по­ди, як то чуд­но у світі діється, що, ко­го щи­ро ко­хаєш,- од­вер­тається від те­бе та ще й кеп­кує, зне­ва­жає; ко­го ж не­на­ви­диш, ди­виться на йо­го не хотіла б - у вічі лізе!… Ох, Ми­ки­то, зав'язав ти мені світ, от­руїв ти мою ду­шу!… За те ж те­пер і сам ка­раєшся! Ну­диш світом за Одар­кою, а во­на й ди­ви­тись не хо­че на те­бе!… І чо­го він до неї лип­не? Див­но! Чи зро­зуміє ж во­на йо­го речі, йо­го пог­ляд, йо­го ду­шу?… (Співа).

Іван і Ма­ру­ся.

Іван (ви­хо­дить від се­ла). Чи то ти тут, Ма­ру­се, співа­ла? Ди­ви! А я йду собі та й ду­маю: пев­но, со­ло­вей!

Маруся. Тобі б тільки насміха­тись… От щас­тя дівці!…

Іван. Щас­тя - як тряс­ця, ко­го на­па­де, не схо­ро по­ки­не! Якій же то дівці?

Маруся. А вже без ля­ха не обійдеться, як хтось-то довідається!

Іван. Про ко­го це ти ка­жеш?

Маруся. Знаєш про ко­го!… Щось бу­де, а чо­гось не ста­не…

Іван. Дур­ни­ця! Хіба ти що чу­ла про…

Маруся. Що вже я ву­хом чу­ла, то­го у ме­не з язи­ка не вхо­пиш!

Іван (за­зи­ра їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, ку­ди про­пав Ми­ки­та?…

Маруся. А почім я знаю!… Хіба мені Ми­ки­та що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…

Іван. Та так, ніби сво­як з лівої що­ки.

Маруся. Ти вже поч­неш чорт батька зна що ви­га­ду­вать та при­ту­лять гор­ба­то­го до стіни! Про­щай! (Пішла).

Іван. Ідіть здо­ро­венькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нут­ру, що Одар­ка перш її йде заміж. Ма­буть, ці підстар­ку­ваті дівча­та скрізь од­на­кові, що дівку, кот­ра йде раніш їх заміж, у ложці во­ди вто­пи­ли б!… Що ж це Ми­ки­ти ніде не вид­ко? Ще як по­зав­чо­ра ба­чив я йо­го уранці в шин­ку, та й досі! Та­кий по­ну­рий був та сер­ди­тий, все пив горілку… О, зав­зя­тий, бісів па­ру­бок! Од­на­че Ма­ру­ся, ма­буть, щось знає… Тре­ба сьогодні бу­ти нас­то­рожі. Стри­вай, а це що? (При­див­ляється). Хто ж ото йде? Так і є: Се­мен з ста­рос­та­ми! А хто ж то за ста­ростів? Бач: пи­сар Скуб­ко та ста­рий Ку­гут! Ану, за­хо­ва­юсь та пос­лу­хаю, що во­ни ка­за­ти­муть: мо­же, це й мені на старість зна­до­биться! (Хо­вається за жо­ло­бом).

Семен, пи­сар Скуб­ко і Ку­гут.

Кугут. Ти ж, Се­ме­не, зос­та­неш­ся над­ворі, а ми піде­мо в ха­ту, бо так за­кон ве­лить; а там вже, як­що той… то й те­бе пок­ли­че­мо… Я пак і за­був спи­тать, як ти з дівкою, що во­на?… Бо тре­ба знать, з чо­го роз­мо­ву по­чать…

Скубко. Да, обя­за­тельно!

Семен. Во­на сог­лас­на!… Тільки ба­ба її не­на­че тро­хи… Ка­же, що Одар­ка ще мо­ло­да. -"Не­хай,- ка­же,- по­гу­ля…"

Скубко. А кот­рий же їй, примєру, год?

Семен. Вісімнад­ця­тий.

Скубко. Што ж, дівчон­ка як­раз у по­ре. Уже за­кон­ний срок пе­рес­ко­чи­ла!…

Кугут. Та вже якось во­но бу­де, якось-то гос­подь нам до­по­мо­же…

Скубко. Знаєте, як то ка­жуть: "Що бу­ло, то ба­чи­ли, а що бу­де, то по­видимо". Умієм за­го­во­рить зу­би, і всьо бу­деть ка­ку­рат!

Кугут. Ну, то ходім, по­ра! Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!

Старости пішли в ха­ту Одар­чи­ну.

Семен. Хай вам гос­подь ми­ло­серд­ний по­ма­гає! (Сіда на ка­мені). І чо­го во­но на ву­лиці так ти­хо: ні го­мо­ну, ні співів не чуть. Хоч би що-не­будь глас по­да­ло. Ти­хо, всю­ди ти­хо! (За­ду­мався). Хоч би Іван на цей раз тра­пив­ся, він би роз­ва­жив мою ту­гу. Прав­ду, ма­буть, ка­жуть, що, перш чим оже­ни­тись, тре­ба тричі за­жу­ри­тись… Якісь сумні дум­ки роєм обсіда­ють го­ло­ву, і од­на дру­гу же­не і роз­би­ває, мов хви­ля хви­лю!… Од­на дум­ка не лізе мені з го­ло­ви: з яко­го по­би­ту Одар­ка по­зав­чо­ра, на ве­чор­ни­цях, як ска­зав я їй, що приш­лю у неділю за руш­ни­ка­ми, ніби зля­ка­лась і зат­ремтіла, а потім якось чуд­но спи­та­ла: "А чи бу­де­мо ж ми щас­ливі?" Далі щось та­ке на­тяк­ну­ла про Ми­ки­ту, ніби боїться йо­го… Став я її до­пи­ту­вать: хіба, мо­же, ка­жу, Ми­ки­та пох­ва­ляв­ся? Во­на за­мовк­ла й за­мовк­ла, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. З то­го ча­су я сер­ця сво­го не зас­по­кою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, не­за­ба­ром, усе, чим я жив, усе, що ме­не тіши­ло на світі і що ке­ру­ва­ло моєю тяж­кою пра­цею, одіймуть у ме­не навіки… Мов ви­хор на­ле­тить, зоп­сує і пол­ама моє щас­тя…

Іван (ти­хо). За­ду­мав­ся… Чи не на­ля­ка­ти мені йо­го? Мо­же, зве­се­лю…

Семен. Не­на­че хто ба­ла­ка?

Іван (ти­хо). По­чув! (По­чи­на гар­ча­ти як со­ба­ки).

Семен (приг­ля­дається). Щось не­на­че ле­жить?

(Іван гав­ка.)

Собака, чи що?

(Іван няв­чить по-ко­ша­чи.)

Що во­но та­ке?

(Іван співа півнем.)

Справді, чи не відьма?

Іван (хут­ко ки­дається до нього і ба­ла­ка не своїм го­ло­сом). Здо­ров будь, ко­за­че!

Семен. Це ти, Іва­не?

Іван (своїм го­ло­сом). А то ж який біс! А ку­ди це ти на­ла­го­див­ся?

Семен (усміхнув­ся). Хіба ж від те­бе ви­хо­ваєшся? Од­на­че спа­сибі, що ти прий­шов, а то я тро­хи не здурів; та­ка ме­не ту­га взя­ла.

Іван. Чорт батька зна, чо­го жу­риться? Ка­жуть же, що ко­му хвор­ту­на слу­же, то він ще й хвор­ту­ну лає. Дівка йо­го лю­бить, що й душі не чує, а йо­го бе­ре ту­га! Чу­дасія, та й годі.

Семен. Та ба­ба Одар­чи­на щось мо­ро­чить!

Іван. Ска­за­но, ста­ра! Тре­ба ж по­ка­зать, що в ній вся си­ла. А мо­же, боїться, щоб чо­го не наш­ко­див Ми­ки­тин батько?

Семен. То-то-бо й є! Щось і Одар­ка ніби не та ста­ла!

Іван. Го­во­ри! Одар­ка ба­би не пос­лу­ха; не так во­на те­бе лю­бить, щоб пос­лу­ха­ла ба­би­них вит­ре­беньок, тільки…

Скубко (на по­розі). Семй­он, гов! А йди сю­ди!

Іван. Бач, он вже й гу­ка­ють те­бе. А що, тьохну­ло сер­денько? Іди ж, іди! Там вже Одар­ка виг­ля­дає те­бе з хуст­кою.

Семен (ве­се­ло). При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня - ти ж у ме­не й за бо­яри­на бу­деш! Та клич усіх хлопців.