Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 10

2-й му­зи­ка. Ме­не дя­денька би­ли, у-у, здо­ро­во би­ли!…

1-й му­зи­ка. Мальчон­ка вон ніча­во, ну только пйоть, біда, як пйоть!… Раз од­наж­ди до­го­во­ри­лись ми свадьбу грать за 75 ко­пеєк. По­ло­жим, про­де­ше­ви­ли. Так вон по­ба­чив на вікні пляш­ку, ду­мав, что вод­ка, та й ук­рав її, та в гор­ло; а то хи­ти­жен… Што ж ти ду­маєш, чуть ду­ба не дав. Так я йо­го як схва­тив за хол­ку, да как тріпо­нув, так так увесь каніфоль з не­го і вис­ко­чив!…

2-й му­зи­ка. Мені у сирівці ви­мо­чу­ва­ли ру­ки, а далі шевською смо­лою на­ти­ра­ли пуч­ки, щоб отак-о гуділо… (По­ка­зує на бу­боні).

Іван. Та доб­ре-доб­ре, йди вже; бо те­бе й за день не пе­рес­лу­хаєш!

1-й му­зи­ка. То-то ж бо й є! До вся­ко­го діла тре­ба знать, як і що!… (Пішов у ха­ту, наст­ро­ю­ючи скрип­ку). Я тобі уся­кий та­нець так заг­раю, що… Я мо­жу ко­зак-вальця, і жидівоч­ку, і всякі панські танці!…

Іван. У ко­го б же це мені по­зи­чи­ти на сва­тан­ня цілу сви­ту або хоч невірненько­го жу­па­на? Піду до ста­ро­го Ган­ну­щен­ка: у нього, ка­жуть, є чер­во­ний жу­пан, ще прадідівський, чи не по­зи­че?… Як одяг­нусь, то-то з ме­не й ко­зар­лю­га бу­де, та й лов­кий же! За­раз шап­ку на­ба­кир, візьмусь у бо­ки і ніко­му не звер­ну з шля­ху!… (Пішов).

Микита і Ма­ру­ся, а зго­дом Іван підкра­дається і при­ля­гає за жо­ло­бом.

Микита (тяг­не за ру­ку Ма­ру­сю). Ка­жеш, що вже пос­ва­тав?

Маруся. Оце туж-туж… Вже, ли­бонь, і гульня по­ча­лась.

За лаш­тун­ка­ми чут­но му­зи­ки до кінця дії.

Микита. Он як!… Ма­ру­се, вик­лич мені Се­ме­на на ча­си­ноч­ку, будь лас­ка!

Маруся. Так би я те­бе пос­лу­ха­ла! І не про­си, і не го­во­ри мені: нічо­го не хо­чу слу­ха­ти!

Микита. Ма­ру­се, слу­хай сю­ди!…

Маруся. Шко­да вже ме­не об­ду­рю­ва­ти! Ду­рив, ду­рив ма­ло не два ро­ки та й ки­нув на посміх лю­дям!… Ще й ли­хос­ло­виш ме­не та гор­дуєш пе­ред усіма, що звів з ума! І на ве­чор­ни­цях тоді що ти мені ка­зав?! Ще й бив би, мо­же, як­би… Потім знов підлес­тив­ся і знов відки­нув­ся… Ось і до­ко­ти­ла­ся ни­точ­ка до клу­боч­ка…

Микита. Прос­ти ме­не, я тоді й сам не пам'ятав, що ба­ла­кав! Вик­лич мені Се­ме­на або Одар­ку, я тільки ска­жу од­не сло­во - та й чорт з ни­ми! Слу­хай, Ма­ру­се, ко­ли ти вик­ли­чеш Се­ме­на, то щоб я крізь зем­лю про­ва­лив­ся, щоб я світа сон­ця не вздрів, ко­ли не сва­та­ти­му те­бе!… Я хо­чу тільки пог­лу­зу­вать з йо­го!

Маруся пильно ди­виться йо­му в вічі.

Скажи ж, нав­чи ме­не, чим змо­жу те­бе уб­ла­га­ти!… Не ймеш мені віри? О бо­же, який же я не­щас­ний! Хоч би од­на бу­ла лю­ди­на та­ка, щоб повіри­ла межі на крих­ту… Ну, Ма­ру­се, ко­ли ти вже не ймеш мені ва­ри, то піду я, ку­ди очі по­ве­дуть… та або втоп­люсь, або заріжусь!… (Йде).

Маруся (ки­дається до нього). Стри­вай, Ми­ки­то! Бог один ба­чить, що ти ро­биш з моїм сер­цем! Не маю си­ли спе­ре­ча­ти­ся твоїй волі…

Микита. Ти вик­ли­чеш? Іди ж, йди швид­ше, Ма­ру­се! Чо­го ж ти стоїш?… Ма­ру­се, сер­це моє! (Па­дає пе­ре­ди нею нав­колішки). Бач, Ма­ру­се, я нав­ко­люш­ках те­бе бла­гаю, груд­ку землі з'їм, щоб тільки ти повіри­ла мені…

Маруся. Ох, що ж ти зо мною ро­биш?… (Підво­дить йо­го). Слу­хай, Ми­ки­то! Пох­ва­ляв­ся ти йти світ за очі… і я тобі ска­жу, що за­ги­ну, ко­ли ти ще раз скрив­диш ме­не! Не гу­би ж ти ме­не, не гу­би, мій ор­ле! Бо про­па­ду, єй-бо­гу, про­па­ду за то­бою!… Підож­ди, мій со­ко­ле, тут, а я за­раз!… (Побігла в ха­ту).

Микита (один). Ча­ри, ча­ри… Бач, бісів дід, як при­ча­ру­вав! Ска­зав, що ще й до се­ла не дійду, як во­на са­ма на­зустріч мені вибіжить. Об­ду­рив кля­тий во­рож­бит! Тільки гроші в ме­не ви­ду­рив та горілки уво­лю нас­мок­тав­ся!… О, не по­па­дай­ся ж і ти мені те­пер, чортів діду­га­не! Я те­бе на­де­ся­те­ро розірву, стоп­чу, як га­дю­ку, на шмат­ки роз­де­ру те­бе, чортів бре­ху­не!… Доб­ре при­ча­ру­вав! О, чом я не змо­жу роз­дер­ти се­бе, щоб вир­вать з гру­дей сер­це, стоп­та­ти йо­го но­га­ми, со­ба­кам йо­го жбур­нуть, ко­ли во­но Одарці осо­руж­не?! Так ні, не бу­де цього, ніко­ли не бу­де, щоб Се­мен, отой об­шар­па­нець, го­лод­ра­нець, взяв верх наді мною!… Та скоріш піду я на Сибір, у ка­тор­гу, у пек­ло до са­мо­го са­та­ни, а не по­пу­щу тобі Одар­ки! За­дав­лю анах­темську віру, уб'ю, як со­ба­ку! Де ж ти, мій во­ро­же, мій су­пос­та­те? Ви­ходь мерщій! Дай же мені по­мо­та­тись на тобі, сер­це своє вдо­вольни­ти!…

Ті ж і Се­мен.

Семен (на по­розі). А хто тут ме­не кли­че? Ма­ру­ся ска­за­ла, що який­сь чу­жий чо­ловік…

Микита. Се­мен!… Бо­же, в ме­не ру­ки дри­жать… го­ло­ва го­рить… Страш­но мені!… Убить?… Ні, ні, ні!.. Убить, а потім утек­ти… Ку­ди втек­ти?… За­раз втек­ти? І во­ни завт­ра звінча­ються… Лю­ди все зна­ють… Ме­не осміють… Ні, раз ма­ти по­ро­ди­ла - не двічі й по­ми­рать!… (Підхо­дить до Се­ме­на і удає з се­бе спокійно­го). Це я те­бе кли­кав. Чо­го ж кра­деш­ся, мов той злодій? Бач, як ти за­гор­ду­вав, що ме­не й не кли­чеш на сва­тан­ня…

Семен. Те­бе на сва­тан­ня? Ти б та­ки й пішов? Окрім то­го, мені ска­за­ли, що те­бе і в селі не­ма…

Микита. А де ж я був? Ти знаєш, де я був? (Бе­ре Се­ме­на за гру­ди).

Семен (відпи­ха йо­го). Що це ти, здурів чи п'яний?

Микита. Здурів?! Я пи­таю те­бе: де я був? Де я був? (Зно­ву ухо­пив йо­го за гру­ди).

Семен. Та відче­пись ти від ме­не! (Відки­да йо­го). Чо­го тобі тре­ба?

Микита. Ти ще й штов­хаєш ме­не? (Ха­пає йо­го за гор­ло).

Семен (пру­ча­ючись). Це розбій!

Микита. Ні, я шут­кую з то­бою! (Вий­має в ки­шені скла­де­но­го но­жа).

Іван (хут­ко схо­пив Ми­ки­ту за ру­ки). Пост­ри­вай! Не втнеш, Ав­рам, Іса­ка, бо ко­рот­ка шпа­га!… Хлопці, сю­ди! Е, брат, шут­ки-шут­ки, а хвіст набік! Хлопці, сю­ди!… (Кру­тить Ми­киті ру­ки).

Ті ж, па­руб­ки, дівча­та, му­зи­ка, ста­рос­ти, Одар­ка, Ма­ру­ся і на­род.

Всі. А що тут та­ке?

Іван. Ще й пи­та­ють! По­можіть-бо вв'язать, пру­чається! (В'яжуть Ми­ки­ту.) Бач, до яко­го ума до­во­де горілка!

Микита. Пустіть ме­не! За що ви на­до мною зну­щаєтесь! Лу­чче втопіть ме­не або вбий­те! Со­ба­ки! Іро­ди! Ка­тю­ги!…

Маруся (з жа­хом). Ми­ки­то-Ми­ки­то! Що ти на­ро­бив?!

Микита. Геть з очей, га­ди­но!… (Штовха но­гою ніж). Се­ме­не, заріж ме­не, бо ти моїх рук не втечеш!…

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Через три тижні. Се­ре­ди­на Се­ме­но­вої ха­ти. Все збіжжя но­ве­сеньке, хоч і не ба­га­те.

Зачепиха си­дить на печі, Одар­ка пеклується ко­ло печі.

Одарка. От бач­те, ба­бу­сю, які-бо ви не­доб­ренькі! Скільки вас не про­сю, скільки не бла­гаю, щоб нав­чи­ли ме­не ста­росвітських пісень, а ви все не хо­че­те. Пом­ре­те, то й пісні з ва­ми пом­руть.

Зачепиха. І на­що тобі та ста­ро­ви­на? Те­пер всю­ди вже співа­ють но­вих пісень або ж мос­ковських… Та­ка вже те­пер, бач, по­ве­денція ста­ла, що ста­ре, то те ніби й не­потрібне!

Одарка. Як ко­му. Іншо­му ста­ро­давнє до впо­до­би, а іншо­му но­ви­на.

Зачепиха. І тобі од­на­ковісінько! Те­пер вже все пішло на­ви­воріт… Хіба я не ба­чу?! Що ж, чи ско­ро там твій обід поспіє? Мо­же б, я тобі що по­мог­ла?