Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 5

Морозиха і Ми­ки­та.

Морозиха. На­мог­лась в од­ну ду­шу: во­ро­жи їй та й во­ро­жи!… Ні жод­ної зірки на небі, геть за­во­лок­ло та зах­ма­ри­ло… пев­но, на дощ! Ди­ви­лась, ди­ви­лась… блис­ну­ла од­на зірка та й зно­ву за­хо­ва­лась: еге,- на мою дум­ку, так ви­па­да, що ко­ли не зас­лаб де в до­розі, то чимсь ду­же бідкається. (Сіла на по­лу). Еге! То оце вже Се­мен і вер­нув­ся з за­робітків? Гар­ний па­ру­бок: ти­хий та покірний!… От бу­де па­ра!…

Микита. Ко­му?

Морозиха. Одарці! Оце вже во­ни, ма­буть, во­се­ни і по­бе­руться.

Микита. Нав­ряд!

Морозиха. Чо­му ж? Во­ни од­но дру­го­го сто­ять! Та й люб­ляться, ли­бонь, собі.

Микита. Нав­ряд, ка­жу, чи по­бе­руться! То пус­те діло, що люб­ляться!

Морозиха. От цього-то вже я й не зро­зумію! Мо­же, її хто інший сва­та?

Микита. Я її сва­таю.

Морозиха. Ти? Опам'ятай­ся! Еге-ге, стри­вай, стри­вай! Прав­да, чу­ла і я щось та­ке, ніби по­хо­же… Хто ж це мені ка­зав? Не при­га­дую… Але ж ка­жуть, що во­на те­бе не­на­ви­дить.

Микита. Мож­на так зро­бить, що й по­лю­бе.

Морозиха. Ко­неш­не, чо­го ча­ра­ми не зро­биш?… На світі уся­ке є зілля - і до от­ру­ти, і до лю­бощів…

Микита. І без чарів обійде­мось!

Морозиха. А гроші-то, мов­ляв, най­кращі ча­ри. Еге-ге, ти як за­хо­чеш, то знай­деш собі та­ку дівчи­ну…

Микита. А як я не хо­чу ніко­го, опріч Одар­ки?

Морозиха. Та що-бо ти це та­ке ка­жеш? Як же це?

Микита. Те, що чуєте!… Та це, бач­те, я шут­кую! Я вчадів; а з ча­ду я мо­жу так зро­бить, що Се­мен і те­ля з'їсть .

Морозиха. Як? Що та­ке? І бо­га ж ти не боїшся ота­ке ка­за­ти? Оце ви­га­дав! Пев­но, ти, па­руб­че, з жи­ру дурієш! Од­но сло­во: ду­ка, ба­га­тир!… Че­рез те тобі ота­ке нікчем­не і в го­ло­ву лізе!

Микита. Що ж мені ро­би­ти, ко­ли я її люб­лю? Тут і не­ хо­тя­чи зро­биш­ся не­лю­ди­ною, ко­ли сер­це бо­лить, мов га­ди­на йо­го ссе!… Ка­жуть: ся­кий-та­кий Ми­ки­та, беш­кет­ник, ка­верз­ник… А ніхто не заг­ля­не Ми­киті в ду­шу, ніхто не спи­та, що там у нього діється. (Над­то зру­ше­ний). Знаєте, тітко, що іноді щось на ме­не та­ке на­хо­дить, що, здається, ко­ли б моя си­ла, то я б усіх лю­дей порізав; а Одар­ку роз­ча­ву­чив би, мов ту га­ди­ну, на шмат­ки б її роз­дер! (По­мов­чав). Не­хай би я був пас­куд­ний на вро­ду або ж злодій чи ши­бе­ник… Чо­му ж Одар­ка не хо­че ме­не лю­бить? За що во­на зне­ва­жає ме­не? Че­рез що я їй осо­руж­ний?… Вмре, за­ги­не.

Морозиха. Та от­же не­да­ром, ма­буть, ка­жуть: "Не ро­дись ба­га­тим, а ро­дись щас­ли­вим!"

Микита. Так от­же ка­жу: хоч би я мав і ду­шу свою за­на­пас­тить, а не по­пу­щу, щоб Се­мен на їй оже­нив­ся; не по­пу­щу, щоб на­до мною узяв верх отой об­шар­па­нець, го­лод­ра­нець! "Не ро­дись ба­га­тим"!… Що з то­го, що я ба­га­тий, ко­ли сер­це моє пош­ма­то­ва­не гірш стар­це­вої одежі?… "Не ро­дись ба­га­тим"!…

Морозиха. Ти, ма­буть, і справді п'яний?

Микита. Ні, я не п'яний, а уп­ря­мий! Що б то я був за па­ру­бок, щоб не пос­ва­тав, кот­ру схо­чу?

Морозиха. Ба­чу, па­руб­че, що твоє ба­гатст­во тобі вже зовсім за­би­ло па­мо­ро­ки. Жи­руєш ти!

Микита. Та за­мовчіть ви, бо­га ра­ди, не дорікай­те, ме­не, не во­рушіть мо­го сер­ця!… (Дов­го хо­дить по хаті). Тітко, чи не­ма у вас чар­ки горілки?

Морозиха. Та в те­бе й так хме­лю то­го пов­но в го­лові.

Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я ро­зу­му не проп'ю. А що у ме­не отут засіло, у цій кістці (по­ка­зує на лоб), то­го ні горілкою, ні от­ру­тою не занімиш!… (Співи).

Ті ж. Одар­ка, Ма­ру­ся, Хрис­тя, Гор­пи­на і другі дівча­та.

Дівчата. Доб­ри­вечір вам в хаті!

Морозиха. Здрас­туй­те, мої любі дівча­точ­ка!… От­же й га­разд, що ви поп­ри­хо­ди­ли, а то тут Ми­ки­та…

Микита. Я чув ко­лись при­каз­ку: "їж борщ з гри­ба­ми, дер­жи язик за гу­ба­ми".

Маруся. А вга­дай­те, тітко, де це ми бу­ли?

Христя. Ну, та й язи­ка­та!

Маруся. Це ми у нас на го­рищі ку­рей пок­ра­ли!

Морозиха. Ой бу­де тобі на горіхи від батька!

Маруся. Про батька бай­ду­же, аби ма­ти не дізна­лись. Тоді бу­де мені сто чортів і сіра сви­та! (Ре­го­че).

Микита. Тітко, дай­те ж мені чар­ку горілки!

Морозиха. І де б то во­на у ме­не взя­лась?

Микита. А, чорт батька зна що!

Маруся. Да­вай­те, дівча­та, пос­ку­бе­мо ку­рей та зго­туємо ве­че­рю, а щоб не пос­ну­ли - заспіваємо.

Морозиха. Оце ро­зум­на річ! Справді, заспівай­те! Дав­но вже моя ха­та не чу­ла співів… Візьми ж кот­ра ку­рей та поріж за ха­тою, а тоді вже й скуб­ти!…

Микита скру­тив ци­гар­ку, од­вер­нув­ся від дівчат і за­ту­лив ву­ха; дівча­та сіда­ють на ла­вах, го­ту­ють ве­че­рю, інші лож­ки пе­ре­ми­ва­ють та по­лу­мис­ки; од­на дівчи­на взя­ла ку­рей і пішла з ха­ти.

Дівчата (співа­ють).

Микита. Ну, вже за­ве­ли гар­ної! Хай вам враг з та­кою піснею!

Маруся. А ти затк­ни ву­ха та й не слу­хай.

Микита. Ба ні ж, за­ви­ли, не­на­че по мерт­во­му!

Маруся. Я знаю, чо­му тобі не по нут­ру ця пісня.

Микита. Ти знаєш з но­са та в рот!… (Сміється).

Маруся. “Засмійся, Матвійку, дам копійку.”

Микита (з сер­цем). Що ти ска­за­ла?

Маруся. Те, що чув! Хіба ти ог­лух?

Микита. Щоб тобі язик всох!

Маруся. “Бог - не ди­ти­на, не пос­лу­ха дур­но­го ви­на!”

Микита. Гля­ди, щоб я те­бе іноді, бу­ва, не маз­нув по гу­бах! Щось у ме­не ду­же сверб­лять ру­ки!