Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 6

Маруся (ре­го­че). Ох, ли­шенько! Я ж те­бе так точнісінько бо­юсь, як торішнього снігу.

Морозиха (до Ма­русі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не мож­на змов­ча­ти?

Маруся. Щоб я йо­му змов­ча­ла? Не діжде він цього, от що! Ве­ли­ке ца­бе!

Микита (ско­чив). Чи тобі заціпить сьогодні?…

Маруся (ре­го­че). Ох, як же ти ме­не на­ля­кав, аж со­роч­ка на мені по­по­лотніла!

Микита (скре­го­че зу­ба­ми і ки­дається на неї з ку­ла­ка­ми). Ну, ідол­ка, дам­ся я тобі взна­ки!…

Ті ж, Се­мен, Іван, Омелько і па­руб­ки.

Омелько (кла­де хліб на стіл). Доб­ри­вечір вам, тітко! Чи прий­маєте гос­тей?

Морозиха. А які ж там гості?

Омелько. На­ше па­ру­боцт­во. На­ра­ялись ми про­ха­ти вас, щоб знов прий­ня­ли нас на цю зи­му у ва­шу гос­по­ду.

Морозиха. Чес­но­му па­ру­боцт­ву моя ха­та навстіж. А як­що ти, Омельку, знов за бе­ре­зу, то за твоїм ро­зу­мом і моя го­ло­ва не боліти­ме.

Омелько. Спа­сибі вам, тітко! Те­пер же, хлопці, зве­селіть тітчи­ну гос­по­ду гар­ною піснею.

Іван (про­жо­гом вбіга). Осьдеч­ки й я! (Швид­ко го­во­рить). Доб­ри­вечір, тітко, га? Чи не­ма ко­та-ту­ма­на, кицьки-шкод­лив­ки? По­яси дітям дам; бор­щу забільно­го під ла­вою, хоч пок­риш­кою нак­ри­то­го - гребінка гар­на є! Га?

Парубки тим ча­сом чо­лом­ка­ються з дівча­та­ми; дівча­та со­ром­ляться, штов­ха­ють од­на од­ну. Інша хо­вається від па­руб­ка за дівчат.

Семен. Ну, за­мо­лов! По­чи­най-бо пісні! Іван. Пісні? Ось за­раз! (Співа й при­танцьовує).

Омелько. Не пус­туй-бо, Йва­не, за­водь гур­то­вої!

Іван. Не гнівай­тесь, ва­ше бла­го­родіє, за­раз поч­не­мо.

Співають.

Морозиха. Спа­сибі, добрі мо­лодці, за пісню. Іван. Це я, тітко, доб­рий мо­ло­дець, а то все шуш­валь!

Морозиха. Що й ка­зать, без те­бе яка й гульняі Іван. Ав­жеж, який без ци­га­на яр­ма­рок? Мо­же, вам, тітко, по­тан­цю­ва­ти?

Морозиха. Тан­цюй­, ко­ли охо­та!

Омелько і Се­мен ста­нов­лять пляш­ки з горілкою.

Іван. Аж жиж­ки (Співа й тан­цює).

От так, а не чортз­на-як! Ко­ли б це хоч невірненька му­зи­ка, то я б тан­цю­вав до самісінько­го світу. Як там ка­жуть: "Хоч по­га­но, та за­те дов­го!" (По­ба­чив пляш­ки, по­чи­нає стог­на­ти). Ой, ли­шенько! Ой, пе­че ж ме­не, пе­че! Ма­буть, со­няш­ниці або пристріт!

Семен. Отак з ним, сіро­мою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).

Омелько. Де ж там у те­бе пе­че?

Іван. Та отут… і осьдеч­ки… Ох, про­пав же я! Омельку, ря­туй ме­не, на­лий швид­ше чар­ку - я увіллю все­ре­ди­ну, то во­но там, мо­же, й по­лег­ша.

Омелько (бе­ре пляш­ку і чар­ку). Пост­ри­вай, тут є й старші від те­бе. (Час­тує Мо­ро­зи­ху).

Іван (стог­не). Сла­бий та ма­лий - то най­старші в хаті.

Морозиха (до Омелька). У ко­го в ру­ках, у то­го і в ус­тах. Дівчат­ка, по­дай­те ж там за­кус­ки, та ху­тенько!

Дівчата ста­нов­лять на стіл за­кус­ку.

Омелько. Дай же, бо­же, гу­ля­ти нам ти­хо, без свар­ки і без ху­до­го сло­ва! (Одпив тро­хи, час­тує Мо­ро­зи­ху).

Усі. Дай, бо­же!

Морозиха. Щас­ти, бо­же, на все доб­ре! Гу­ляй­те, дітки, так, як ко­лись гу­ля­ли ваші діди й батьки: чес­но та ти­хо, як слід по­важ­но­му па­ру­боцт­ву! (П'є).

Іван. Та годі-бо вам при­чи­ту­ва­ти! І по­ча­ли: "І дай, бо­же, і не дай, бо­же!" Тут чо­ловік про­па­да, а во­ни за­ве­ли та­кої дов­гої, що й до світа не пе­рес­лу­хаєш…

Омелько (час­тує Іва­на). На вже й тобі!

Іван (ви­пив). Чуєш, як зад­зюр­котіло, не­на­че у по­рожнє ба­рильце!… Чим би тут за­ку­си­ти? І на­що ви, дівча­та, пос­та­но­ви­ли оце са­ло? І хто йо­го їсти­ме? (Бе­ре са­ло й хут­ко їсть).

Семен. Од­на­че на­ми­наєш, мов той кіт!

Іван. Та знаєш, аби чим-не­будь нап­ха­ти пельку. Тю! Я й не ба­чу, що Ми­ки­та тут! Чо­го ти за­мис­лив­ся, мов та па­нян­ка, що заміж хо­че?

Микита. Піди собі геть, не твоє діло!

Іван (шут­ку­ючи). Ой-ой-ой!… Який сер­ди­тий! Зви­няй­те, Ми­ки­то Сте­па­но­ви­чу! Мені здається, що у вас му­хи за­ве­лись у носі.

Микита. Чо­го ти чіпляєшся до ме­не, ідо­ле?

Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слу­хай­те, хлопці, я вам роз­ка­жу од­ну каз­ку.

Деякі. Ану-ну, що ти там збре­шеш?

Іван. Е, ні, це не брех­ня! Дав­но це, брат­ця, бу­ло, ще за ца­ря Хме­ля, як бу­ло лю­дей жме­ня. У однім селі та жив собі за­мож­ний чо­ловік, ще за кріпацт­ва він ота­ма­ну­вав, так гро­шей на­гар­бав стільки, що, мо­же, йо­го і в дві ти­сячі не вбе­реш. І був у то­го чо­ловіка один од­ним син, гар­ний па­ру­бок і здо­ро­вий та­кий, що й во­ла б над­воє роз­дер; і та­кий щи­рий па­ру­бок!… Тільки не до ро­бо­ти, а до горілки та й до бійки… Ґуля той па­ру­бок та й ґуля! Чи то бу­день, чи свя­то, йо­му од­на­ко­во. Б'ється, та лається, та бен­ке­тує; і ніхто йо­го не зу­пи­ня, за­тим що ба­га­тий!… Ото раз, нас­мок­тав­шись ус­мак горілки, став він ду­мать та га­дать, що б ще та­ке ви­га­дать, щоб лю­дей зди­ву­вать і се­бе вдо­вольнить? Ду­мав, ду­мав, а далі й ка­же собі: "Е, не дос­тає мені гар­ної дівки!" А в тім селі та бу­ла од­на си­ро­та, та ще й убо­га, і щи­ро во­на по­ко­ха­лась з та­ким же си­ро­тою, як і са­ма, і вже во­ни ма­ли собі поб­ра­тись, тільки б діжда­ти осені. Як ось ба­га­тир по­чав за тією дівкою зо­ри­ти; і де б то він її не зуспів: чи на ву­лиці, чи на ро­боті - лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йо­му ме­жи очі, а він обітреться та й знов до неї…

Микита (ско­чив). Бре­шеш!

Іван. Хіба це про те­бе? Прав­ду ж, ма­буть, ка­жуть, що на злодієві шап­ка го­рить!