Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 4

Морозиха. При­че­пу­ри, че­пу­ру­хо! Та не ви­ки­дай сміття надвір, бо про­тив ночі не го­диться.

Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я за­ме­ту між ко­чер­ги! (Зу­пи­ни­лась про­ти Ми­ки­ти і з жар­том го­во­рить). А ти, па­руб­че, не сміти по хаті, а то я те­бе ось цим дер­ка­чем по гу­бах!

Микита (дає їй луш­пин­ня). На ви­кинь!

Маруся. І сам ви­ки­неш, не ве­ли­кий пан. І-і, роз­лу­щив­ся!

Микита. Відче­пись ти від ме­не.

Ті ж і Одар­ка.

Одарка. Доб­ри­вечір!

Маруся (швид­ко). Сест­ри­вечір, доб­рич­ки, чи не те­ля­чи­ли ви моїх бачатків? - Аяк­же, те­ля­чи­ли, те­ля­чи­ли: зад­ра­ли ло­зи та й побігли у хвіст". Яким це вас вітром сю­ди за­нес­ло?

Одарка. Та­ким же, як і вас. Здрас­туй­те, тітко! Чи ви ще жи­венькі-здо­ро­венькі? (Кла­де хліб на стіл).

Морозиха. Здо­ро­ва, здо­ро­ва, дівонько! Як те­бе гос­подь ми­лує?

Одарка. Спа­сибі гос­по­деві ми­ло­серд­но­му! Ба­бу­ся вам кла­ня­ються.

Морозиха. Спа­сибі, спа­сибі!

Маруся (ти­хо до Одар­ки). Що, вже ба­чи­лась?

Одарка (со­ром­ля­чись). З ким?

Маруся. Ач, ще й пи­тає!

Микита (нас­лу­хав). Так і ви­летіла йо­му на­зустріч!

Морозиха. Хто? Ко­му на­зустріч?

Микита (ре­го­че). То ми ба­ла­каємо про Одар­чи­но­го мид­ру­са.

Одарка. Про­си­мо вас, не смійте­ся з нас: ми об тім не спо­ри­мо, що вас не стоїмо; ви за на­ми не ду­же, а ми за ва­ми й бай­ду­же!…

Маруся. Он як відчи­та­ла!

Микита (удає з се­бе спокійно­го). Го­во­ри­ла покійна до самісінької смерті, та все чорт батька зна що!

Одарка. Ад­же я з то­бою не ба­ла­каю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз ка­за­ла: не зачіпай ме­не!

Маруся (ре­го­че). За­ку­си, Ми­ки­то, чим бог пос­лав!

Микита (до Ма­русі). А тобі зась, ко­ли не до те­бе річ. (До Одар­ки). Так ка­жеш: ‹Не зачіпай ме­не!" Ач, яка ве­ли­ка пар­со­на!

Жіночий го­лос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сю­ди на ча­син­ку.

Маруся (за­зи­ра у вікно). А ко­го вам тре­ба? (При­див­ляється). Та це Си­до­ри­ха! Це до вас, тітко!

Морозиха. До ме­не? Чо­го б то їй?

Маруся. Пев­но, прий­шла про­ха­ти, щоб ви по­во­ро­жи­ли. Во­на вже, ли­бонь, з тиж­день, мов не­са­мо­ви­та, по усіх во­рож­ках бігає та пи­тає, чи ско­ро її чо­ловік по­вер­неться з наймів.

Морозиха. Ну вже хай ви­ба­ча: про­ти неділі я й карт у ру­ки не візьму. (Пішла).

Маруся (сміючись). Слу­хай, Одар­ко! А ти ба­га­то во­ро­жок одвіда­ла, до­ки діжда­ла­ся Се­ме­на? (Ски­ну­ла оком на Ми­ки­ту).

Одарка. Не лічи­ла!

Маруся (чван­ли­во). Чо­го ж це ви так за­пи­ша­ли­ся, чи не в міша­не при­пи­са­ли­ся?… (По­мов­ча­ла). Чи не во­ро­жать оце тітка на зо­рях?… Тре­ба піти та й собі пов­чи­тись; бо, ли­бонь, не­за­ба­ром і мені прий­деться де­ко­го відшіпту­ва­ти… (Гля­нув­ши з сміхом на Ми­ки­ту, побігла з ха­ти).

Микита (встає і дов­го хо­дить по хаті. Ба­ла­кає ніби про се­бе). Пар­со­на, нас­то­яща пар­со­на!

Одарка (не ди­виться у вічі). Яка є, та­кою вже й зос­та­нусь!…

Микита. Па­ва, па­нян­ка…

Одарка. Ку­ди ж нам до вас рівня­тись? Ми за ва­ми й не пот­ра­пи­мо!… То ти з се­бе удаєш па­ни­ча, а ми лю­ди прості…

Микита. Що ж, ба­га­то Се­мен за­ро­бив?

Одарка. Спи­тай у нього!

Микита. А тобі б то він і не пох­ва­лив­ся?

Одарка. Скільки за­ро­бив, стільки й бу­де… У ши­нок не по­не­се.

Микита (глу­зу­ючи). "Не по­не­се!" Я, бач, че­рез те пи­таю, що ба­чив сьогодні на ньому оде­жу і зовсім би но­ву, та тільки старі дірки та лат­ки!…

Одарка. Ох, як же смішно! Чо­му ж ти не ре­го­чеш? Ану за­ре­го­чи!…

Микита. А тобі до пла­чу до­хо­дить?

Одарка. Ми у злид­нях ви­рос­ли, то вже й звик­ли.

Микита. А вже гро­шей, то, пев­но, повні ки­шені приніс та все, ма­буть, ба­маж­ки чи, мо­же, червінці?… Ба­га­тир! А як же ви до вінця - у хур­гоні поїде­те чи на во­лах?

Одарка. Піде­мо пішки! Пішки, ка­жуть, не­ма замішки!

Микита. Во­но й без­печніш! А то як бас­ких ко­ней зап­ря­же­те, то щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­ну­ли та не по­калічи­ли. Або щоб на те не вий­шло, як співа­ють: "Ой їхали та во­зи­ли­ся, тпру! - ста­ли, за­че­пи­ли­ся…"

Одарка. Еге! І я ж так ка­жу, дос­томітно так!

Микита. Ай гар­ний же який став Се­мен, мов на­мальова­ний!…

Одарка. Еге ж, гарнісінький та­кий! (Усміхається). Ма­буть, ма­ти в лю­бист­ку ку­па­ла.

Микита. Ли­це мов вис­мок­та­не, а очі як баньки!… Вже й го­во­рить тро­хи нав­чив­ся, а перш бу­ло все мов­чить!…

Одарка. Хто мов­чить, той двох нав­чить!

Микита. А звісно! Він та­ки ви­людніє. Ро­зум­ний па­ру­бок! Там та­кий ро­зум­ний, як дя­ди­ни­на кур­ка: що зне­се яй­це, то й куд­ку­дах­ка!… І та­кий вже ти­хо­ня: хоч про­ти шерсті йо­го гладь, не вку­се.

Одарка. Вже він ніко­го не дра­тує і ні з ким не за­ве­деться… (Гля­ну­ла на нього). Та й до шин­ку стеж­ки не втоп­че.

Микита. Справді? Покірли­вий, ви­хо­дить, мов той ле­да­чий цу­цик: хоч на хвос­та йо­му нас­ту­пи, й не пис­не.

Одарка (підве­ла очі). І ти ду­маєш ура­зи­ти ме­не та­ки­ми ре­ча­ми? Та хоч ти собі що хо­чеш ви­га­дуй, ме­ли собі язи­ком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…

Микита. Та­кий вже то, ста­ло буть, до впо­до­би: хоч ме­дом об­маж йо­го, хоч дьогтем… Але. мені ціка­во ось що. Ска­жи мені, будь лас­ка… не раз вже я те­бе пи­тав, але ти все од­мов­чу­ва­лась… Ска­жи мені, чим він тобі до впо­до­би?

Одарка. Ба та­ки й ска­жу: тим, чо­го в те­бе бра­кує.

Микита. Що ж він - на вро­ду кра­щий від ме­не чи ро­зумніший? Чи пос­тат­тю, чи хис­том взяв?

Одарка. Ні, не те, все не те ти ка­жеш. Мо­же, ро­зу­мом та хис­том ти йо­го й пе­ре­ва­жиш, не знаю. А ось що: ти ба­га­тий ду­кар, а він бідний,- і за те я йо­го люб­лю. Ти сприт­ний і над­то ба­ла­ку­чий, а він ти­хий,- і за те я йо­го люб­лю! У те­бе що­ра­зу сміх та глум на умі, а в нього пра­ця,- і за те я йо­го люб­лю! Ти кож­но­го за­че­пиш, з кож­но­го кеп­куєш, а він ніко­го й сло­вом не ура­зить,- і за те я йо­го люб­лю! Ти вих­ва­ляєшся та чва­ниш­ся тим ба­гатст­вом, що батько твій прид­бав, а сам і за хо­лод­ну во­ду не бе­реш­ся, а він змал­ку пра­цює і батькові своєму ста­ро­му до­по­ма­гає, і ма­лих братів та сес­тер до ро­зу­му до­во­дить,- і за те я йо­го люб­лю. Ти ма­ло не щод­ня п'яний, та б'єшся, та бен­ке­туєш, а йо­го й зро­ду ніхто п'яним не ба­чив - і за те я йо­го люб­лю! Чув? От тобі і вся прав­да!… Що ж це ні тітки, ні Ма­русі? Це не­на­че на­ро­чи­то нас зве­ли… (Хо­че йти з ха­ти).

Микита. Ні, не всі ще ти одз­на­ки пе­релічи­ла. Про те ще не ска­за­ла, що як він уміє улес­ли­во бур­ко­та­ти та сли­ни роз­пус­ка­ти…

Одарка. А ти б то, не бур­ко­чу­чи, за­ду­рив Ма­русі го­ло­ву? Звів дівку з ума та й відсах­нув­ся!…

Микита. Не­хай собі дуріє, ко­ли прис­ту­па!… (Пал­ко). Так ти пев­но йдеш за Се­ме­на?

Одарка. Ще не­хай спер­шу по­даю руш­ни­ки, а тоді вже бу­де річ про весілля!…

Микита (ска­женіє). Відсах­нись від нього! Відсах­нись, ка­жу тобі!…

Одарка. Цур тобі! Який страш­ний у те­бе пог­ляд!… (Побігла з ха­ти).

Микита (кри­чить). Одар­ко, пост­ри­вай!… Що ж те­пер?… (Ла­має ру­ки). "Страш­ний пог­ляд"!… Так!… Аж ось ко­ли ти вся з'яви­ла­ся пе­ред моїми очи­ма, мов на до­лоні!… Тобі тре­ба го­лу­би­ної мо­ви, улес­ли­вих ре­чей? А я те­бе ля­каю своїм пог­ля­дом? Че­рез те я тобі не до впо­до­би?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дра­туєш ти ме­не, як і торік дра­ту­ва­ла, що сло­ва прав­ди у те­бе ніко­ли не ви­пи­таєш. Але ж перш я ніко­ли не чув від те­бе то­го, до чо­го за­раз до­пи­тавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дра­ту­ван­ня, але во­но враз­ке, зне­важ­ли­ве! Дра­туєш ти ме­не! Пост­ри­вай!… По­ба­чи­мо, які бу­дуть дині з тієї огу­ди­ни!…