Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 12

Потоцький. Який же ду­рень Са­ва! Та­ке зо­ло­то одпх­нув від се­бе. А хто ж пан­ну привіз до­до­му?

Зося. Пан Шми­гельський.

Потоцький. Так пан Шми­гельський гай­да­ма­кою вже став?

Зося. Пев­но. Він на­зи­вав се­бе Іва­ном Най­дою. Ко­ли ж до нього я приз­на­лась, велів мені про це мов­чать і у до­розі скрізь звать Най­дою.

Потоцький (до Жезніцько­го). Га! Па­не Жезніцький! А що, ко­ли і справді наш Шми­гельський до Ча­ло­го прис­тав?

Жезніцький. То най­певніша річ, яс­но­вельмож­ний па­не! У, бестія! Ко­ли б він мені те­пер дос­тав­ся в ру­ки!

Ті ж і гай­дук, по­дає лист. А потім Шмигельський і Ча­лий.

Потоцький (про­чи­тав­ши). Стань ко­ло ме­не, пан­но! Клич! Ну, па­не Жезніцький, го­туй най­тяжчії тор­ту­ри.

Входить Шми­гельський і Ча­лий.

Жезніцький. Я ні жи­вий ні мерт­вий! Доз­воль мені, яс­но­вельмож­ний па­не, на­сам­пе­ред одрізать язи­ка Шми­гель­сь­ко­му, бо язи­ком своїм брех­ли­вим він об­мо­ро­чить всіх і вип­рав­диться пе­ред яс­но­вельмож­ним.

Шмигельський. Са­во, глянь!

Чалий. Зо­ся!

Зося (до По­тоцько­го). Це він, яс­но­вельмож­ний па­не! Гля­нь, який орел. Невже йо­го ска­раєш? Яс­но­вельмож­ний па­не, по­жалій йо­го ра­ди то­го, що по­жалів ме­не він, мо­лю, бо смерть йо­го - і моя смерть!

Потоцький. Що ж це, па­не Шми­гельський, ти до гай­да­маків прис­тав?

Шмигельський. Согрішив, але по­ка­яв­ся, і от моя по­ку­та: ми вдвох приїха­ли слу­жить тобі, яс­но­вельмож­ний па­не! Це - Са­ва Ча­лий!

Жезніцький (до По­тоцько­го). На ши­бе­ни­цю їх обох мерщій, яс­но­вельмож­ний па­не! Во­ни за­ду­ма­ли якусь но­ву зра­ду, а пан Шмигельський об­мо­ро­чить,- не слу­хай йо­го.

Потоцький (до Ча­ло­го). Ти хто?

Чалий. Са­ва Ча­лий.

Жезніцький (про се­бе крізь зу­би). Пад­ло, пад­ло.

Потоцький. Гай­да­мацький ота­ман?

Чалий. Був ко­шо­вим. Нині слу­га яс­но­вельмож­но­го па­на.

Потоцький. Мо­же, слу­га, а мо­же, й ні!.. Як вов­ка не дер­жи, він в ліс втіче при першій на­годі…

Чалий. Ко­ли доб­ре та лас­ко­во по­во­ди­ти­ся з ним, то не по­ки­не він дво­ра.

Потоцький. А все ж та­ки на лан­цю­гу йо­го дер­жать не ва­дить…

Чалий. Без­печніше! Тілько лан­цюг та­кий тре­ба при­ду­мать, щоб шиї він не му­ляв, а че­рез те щоб вов­че сер­це не зло­бою, але при­хильністю до па­на все більше й більше на­ли­ва­лось!

Жезніцький. І в цього, бестії, язик ме­до­вий!

Потоцький. Та є у ме­не і лан­цюг та­кий, і пе­вен я, що той лан­цюг надіне Сава охо­че.

Чалий. Не знаю.

Потоцький. Ти пан­ну Зо­сю пізнаєш?

Чалий. О яс­но­вельмож­ний па­не! Хто сон­ця не пізнає, ко­ли во­но з-за хмар промінням яс­ним і теп­лом освітить і ог­ріє бідну ду­шу? Ця пан­на - моє сон­це, і проміння її очей ме­не сю­ди ма­ни­ло більше, ніж ті умо­ви, які вельмож­ний пан че­рез Шми­гельсько­го мені прис­лав.

Потоцький. Хоч ріжни­ця між пан­ною й то­бою та­ка ж ве­ли­ка, як між не­бом і зем­лею, але я ріжни­цю ту зго­дом зглад­жу. Те­пер же для ко­ристі краю цим блис­ку­чим лан­цю­гом я при­кую те­бе до Речі Пос­по­ли­тої!

Чалий. О, як­би усіх не­вольників та­ким ку­ва­ли лан­цю­гом, тоді б не­волі не бу­ло на світі, а лиш рай!

Потоцький. Так завт­ра й шлюб. В при­да­не маєте від ме­не се­ла Ру­бань і Степашки, а на обіход завт­ра візьмеш з ко­мо­ри сто ти­сяч зо­ло­тих. Чуєш, Са­во? Я все зро­бив; те­пер, па­не Са­во, по­ка­жи мені, що зро­биш ти для ме­не і для краю.

Чалий. Че­рез два дні зруй­ную най­ст­рашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я зас­ну­вав. Роз­же­ну більше двох ти­сяч гай­да­маків, що там зібра­лись і ду­ма­ють уда­ри­ти на Тульчин і Не­мирів. Очис­тю всю Ук­раїну від мен­ших я за­гонів і тілько од­но­го про­шу: по­лег­шить до­лю пос­по­ли­тих, як то яс­но­вельмож­ний в листі своїм пи­сав.

Потоцький. Обіщаю.

Жезніцький. Яс­но­вельмож­ний па­не! Чим же я зас­лу­жив та­ку об­ра­зу? Панну Зо­сю я хотів сва­тать, і вельмож­ний пан дав мені сло­во, що бу­де моїм сва­том, а те­пер сва­та пан­ну за гай­да­ма­ку.

Потоцький. Прав­да, прав­да. Доб­ре, що ти зга­дав! Але я си­лу­вать не бу­ду пан­ну крас­ну… Пан­но Зо­сю! За ко­го хо­чеш заміж вий­ти: чи за шлях­ти­ча па­на Чес­ла­ва Жезніцько­го, чи за оцього гай­да­ма­ку - Са­ву Чалого?

Зося. За гай­да­ма­ку.

Потоцький. Ну, то що ж я мо­жу зро­бить, ко­ли па­ну піднес­ли гар­бу­за? Панно Зо­сю! Стань ря­дом з Са­вою.

Зося стає ря­дом з Са­вою.

Ні, па­не Жезніцький, ти не підійдеш так під па­ру панні Зосі, як от Са­ва. Глянь! Замість батьків я вас бла­гос­лов­ляю.

Сава і Зо­ся ста­ють пе­ред По­тоцьким нав­колішки і цілу­ють йо­го в ру­ки.

Жезніцький. Трис­та ди­яволів!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Пуща. Пе­че­ра в скелі.

Медвідь і Гри­ва. Пер­ше Гри­ва, ви­ла­зить з пе­че­ри.

Грива. Яко­ве! А ти на де­реві?

Голос. Си­дю в гнізді й ча­тую.

Грива. Ча­туй, ча­туй! Ти хоч і кри­вий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаб­лею.

Голос. Я чую, десь да­ле­ко їдуть вер­хові, але не вид­ко ще.

Грива. І дасть же бог та­кеє око й ухо!

Голос. Еге! От же й не вглядів, як з-під землі ви­нир­нув який­сь чо­ловік і сю­ди пря­мує.

Грива. Один?

Голос. Один.

Грива. Один, то бай­ду­же! Це, пев­не, не во­рог.

З-за кущів ви­ти­кається го­ло­ва.

Хто там?

Медвідь (ви­хо­дить). Я!

Грива. Медвідь! Здо­ров, бра­те.

Обнімаються.

А ми вже ду­ма­ли, що ти десь зги­нув.

Медвідь. Ма­ло не зги­нув.

Грива. Півго­ду ми те­бе не ба­чи­ли. Де ж ти про­бу­вав?

Медвідь. Після то­го, як Са­ва кіш наш зруй­ну­вав, я з ку­пою ма­лою скрізь ха­зяй­ну­вав, по­ки той ирод Са­ва не нас­ко­чив.

Грива. Хар­циз!.. Зрад­ник!.. Пад­ло! Уна­див­ся до ля­шень­ків в Польщу па­ном жи­ти…

Медвідь. Та й ло­вить гай­да­маків по сте­пах… та ще, іро­дів син, що ви­га­дав: скрізь універ­са­ли розіслав і кли­че гай­да­маків до се­бе, да­ру­ючи їм землі і вільго­ти.

Грива. Знаємо ми ті вільго­ти! Ля­хам, ви­хо­дить, на ко­ри­сть щоб пра­цю­ва­ли.

Медвідь. А так. По­ло­ви­на мо­го за­го­ну пішла до нього та й по­ка­за­ли схо­ван­ку на­шу, а він нас­ко­чив і всіх по­ло­вив. Здається, я один тілько і втік.

Грива. Не­має гірше, як свій: зна всі фиглі; ніку­ди не схо­ваєшся від нього.

Медвідь. Він но­сом чує гай­да­маків.

Грива. Ну, знаєш, ло­вить вовк, ло­вить, але ж і вов­ка пійма­ють.

Медвідь. Ох, він, брат, ха­рак­тер­ник. Ніхто Са­ви не піймає, хіба сам Гнат.

Грива. Ма­буть, що так. От же виз­вав­ся Кульба­ба, пішов, щоб стра­тить Саву, і чут­ка про­па­ла. Потім зно­ву Го­рицвіт пішов,- і то­го не­ма. А місяць то­му пос­лав Гнат До­ро­ша Кра­в­­чи­ну,- цей, ка­жуть, з чор­та­ми нак­ла­да,- од­на­че щось і Кра­в­чи­ни не­ма дов­го.

Голос. Наші під'їздять. А да­ле­ко ще один чо­ловік ма­ня­чить. Темніє, не ба­чу.

Медвідь. По­ки дізнаємось, де Са­ва, гля­ди, щоб не діз­на­всь він, де ми.

Грива. Ні, у пу­щу цю він не піткнеться, хит­рий лис; бі­льш на засідках та зне­нацька, а тут прий­деться в руч­ки. Між ци­ми ске­ля­ми та в но­рах цих, як світ стоїть, то, пев­но, ще ніхто не жив, а тілько звір во­дивсь і тут хо­вав­ся. Ми тут уби­ли аж двох мед­ведів і од­ня­ли у них цю ха­ту для Медведя.