Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 13


13
Изменить размер шрифта:

Медвідь. Для ме­не б то.

Грива. Еге!

Сміються.

Медвідь. Са­ва у нас од­няв, а ви у мед­ведів?.. Без­печ­не мі­сце; а жаль, брат, ста­ро­го ко­ша у Чорнім лісі!

Грива. І те­пер ще та­ка ки­пить у гру­дях злість, ко­ли зга­даю Са­ву, що сам се­бе, здається б, уда­вив.

Медвідь. І як то ста­лось так, що Са­ва зруй­ну­вав у ніч од­ну та­кий знач­ний і сильний кіш?

Грива. Зра­да, як га­дю­ка, підкра­дається і вку­сить!. Ви ото пішли з Гна­том на Не­мирів, а я зос­тав­ся на­каз­ним… Не жда­ли ми, не віда­ли і не га­да­ли нічо­го то­го, що ста­лось! Ми ж всі тоді ду­ма­ли, що Са­ва з тієї об­ра­зи, що Гната ко­шо­вим нас­та­но­ви­ли, по­дав­ся з пи­са­рем своїм у Січ,- і бай­ду­же! Як пов­сяк­час, так і тоді - скрізь вар­та… а самі без­печ­но спа­ли. Тілько ди­явол Са­ва тоді не спав. Порізав всіх вар­то­вих, об­мо­тав пря­ди­вом, на­мо­че­ним у смо­лу, нав­ко­ло де­ре­ва, пок­лав під ку­рені смо­лянії клуб­ки і за­па­лив!.. Про­ки­ну­лись… Кру­гом огонь, як пек­ло, ліс па­лає, а з чо­го во­но ста­лось - не знаємо, і ки­ну­лись ря­ту­вать скар­би та утікать… Ба­га­то тоді на­ших Са­ва по­ло­вив…

Голос: "Наші не­да­ле­ко".

Медвідь. Бу­сур­ман! По­ки він по­равсь з ва­ми тут, а там при­ятель йо­го Іван, що Най­дою проз­ва­ли, засівши в лісі, ждав нас з ве­ли­кою гар­ма­тою. Близько підсту­пив та теж зне­нацька й ша­рах­нув з гар­мат! Від нес­подіван­ки ми вско­чи­ли в бо­ло­то. По­ки висіпа­лись, во­ни нас обігну­ли і ста­ли збо­ку,- му­си­ли ми тікать, та у до­розі зно­ву нас­ко­чи­ли на іро­да Саву, що по­вер­тавсь уже на­зад! Ба­га­то й там лю­дей про­па­ло, і розсіяли­ся хто ку­ди. От і досі не збе­руться знов до­ку­пи.

ЯВА II

Ті ж, Гнат, з ним гай­да­ма­ки й ко­за­ки. Кілька чо­ловік не­суть пря­мо у пе­че­ру мішки.

Гнат. А, Медвідь!

Всі. Здо­ров, бра­те!

Гнат. Як ся маєш?

Медвідь. Лед­ве утік оце з рук Са­ви.

Всі. У-у, зрад­ник!

Гнат. Стри­вай­те, по­па­деться він і нам у ру­ки… Па­юй­те все, то­ва­риші, поміж со­бою, а мені нічо­го не тре­ба; тю­тюн є, оли­во і по­рох є, то з ме­не й до­волі!

1-й за­по­ро­жець. Та ще ж не­має всіх.

Гнат. А й справді, більш по­ло­ви­ни тут то­ва­ришів не­ма; я собі за­мис­лив­ся і не примітив, де відста­ли.

1-й за­по­ро­жець. По до­розі є корч­ма, то пев­но, що там заст­ря­ли.

Гнат. Ото вже не­га­разд, що ку­пи не дер­жаться,- ще по­па­дуться, ко­ли по­го­ня бу­де.

1-й за­по­ро­жець. Під самісеньким но­сом у не­ми­ровсько­го па­на в костьолі по­ха­зяїно­ва­ли, то тре­ба ждать по­гоні від са­мо­го Са­ви. Тілько ж там між ни­ми Мо­ло­чай, Вер­ни­го­ра і Вовк, то не да­дуть у ка­шу нап­лю­вать.

Грива. Та так. А що там здо­бу­ли?..

1-й за­по­ро­жець. Гро­шей до біса і ут­вар вся­ка.

Голос. Який­сь чо­ловік спус­тив­ся в бал­ку… А десь да­ле­ко гу­по­тить. Пильнуйте, братці, бо так по­темніло, що я не ба­чу.

Гнат. Ско­ро місяць зійде. (До Мед­ве­дя.) Яків так ба­чить, як ніхто.

Грива. Та­ко­го вар­то­во­го не­має в світі.

Гнат(до Гри­ви). А вий­ди, бра­те, по­ди­вись, що там за чо­ловік.

Грива вий­шов.

1-й за­по­ро­жець. А що, па­не ота­ма­не, не­ма вістей про Ку­льба­бу?

Гнат. Не­ма, як в во­ду ка­ну­ли й Кульба­ба, й Го­рицвіт! Ко­ли не вер­неться й Крав­чи­на, то сам тоді піду я Са­ву до­бу­вать, щоб ви­ко­нать при­суд гро­мадський і смерті иро­да пре­дать! А як скла­ду і я, як инчі, го­ло­ву свою,- ідіть другі йо­го шу­ка­ти, бо по­ки Са­ви смертію не ска­раєм, не бу­де най жит­тя: він пе­ре­ло­вить нас усіх! Не мен­ше Са­ви ли­ха ро­бить Іван Найда, що він прий­няв йо­го був до ко­ша і ра­зом з ним прис­тав до ля­ха, то і цього пійма­ти і смертію по­ка­ра­ти тре­ба!

ЯВА III

Ті ж, Гри­ва і Крав­чи­на.

Кравчина. Здо­рові, па­ни-брат­тя! Як ся маєш, Гна­те?

Всі. Крав­чи­на!

Гнат. На­си­лу ми те­бе діжда­лись! Ну що? Які приніс ти ві­сті?

Кравчина. Де­що вивідав, але ду­же ма­ло; Са­ву не ба­чив - тр­у­д­но прис­ту­пить. Він же­нив­ся на тій дівці, що ко­лись-то в Оче­ретній хтось з на­ших за­хо­пив. Жи­ве біля Не­ми­ро­ва в селі Сте­паш­ках, що по­да­ру­вав йо­му По­тоцький, за­се­ляє свої землі ти­ми гай­да­ма­ка­ми, котрі, піймав­шись, ка­ються і при­ся­га­ють жи­ти ти­хо. Кульба­ба і Го­рицвіт по­па­лись на за­мірі вби­ти Са­ву. Кульба­ба по­ка­яв­ся і жи­ве те­пер в Степа­шках, у тім селі, де Са­ва; а Го­рицвіта Са­ва повісив, бо той по­ка­яти­ся не схотів.

Голос. Гей, батьку Гна­те! Ляск чуть та­кий, ніби б'ються на шаб­лях. Але не ба­чу я нічо­го, бо місяць ще не вий­шов з лісу.

Гнат. Пев­но, за на­ши­ми по­го­ня! Тіка­ючи сю­ди, во­ни по­ка­­жуть шлях до на­шо­го ко­ша… Ану, то­ва­риші, ста­не­мо у щі­лині, че­рез яку більш трьох не прой­де… Муш­ке­ти за­ряд­же­ні?

1-й за­по­ро­жець. На­го­тові.

ЯВА IV

Ті ж і Ми­ки­та.

Микита. Па­ни-брат­тя!.. По­го­ня ве­ли­ка… Ча­лий Са­ва!..

Гнат. Де?

Микита. Отут вже близько, наші б'ються, щоб не пус­ти­ть сю­ди… Ох, дай во­ди!..

1-й запорожець. Вода в пе­чері.

Микита пішов у пе­че­ру.

Гнат. Да­рем­но куль з муш­кетів не пус­кать, па­лить тоді, ко­ли пальну­ти мож­на пря­мо в пи­ку, щоб ні од­на ку­ля не про­па­ла, а потім ру­бай! Перший, хто по­ба­чить Са­ву, гу­кай на ме­не: я хо­чу сам заг­ля­нуть зрад­ни­кові в вічі! Ми­ки­то! Де ж Ми­ки­та?

1-й за­по­ро­жець. В пе­чері. (Поліз у пе­че­ру.) Ми­ки­то!

Гнат. Спи­тай, де са­ме він своїх по­ки­нув.

1-й за­по­ро­жець (з пе­че­ри). Та він увесь в крові. До­хо­дить! (Ви­ла­зить з пе­че­ри.) Кров'ю зійшов, уми­ра.

Голос з де­ре­ва. У балці б'ються. А на горі вид­ко: кінні.

Гнат. О, ко­ли ще на горі і в балці б'ються, то ми їх не до­пу­с­тим сю­ди. Зостаньсь, Мед­ве­дю, ти один тут при скар­бах; ко­ли по­ля­жем ми, ти зас­нуєш но­ву ва­та­гу. Про­щай, мо­же, більше не по­ба­чи­мось. Ходім, па­но­ве, яром, а потім вис­ко­чим на го­ру. Во­ни не сподіва­ються, бо ду­ма­ють, що там уся ва­та­га, і ми їм рап­том, зне­нацька, вда­рим в спи­ну! Ну, па­но­ве, або до­ма не бу­ти, або сла­ви до­бу­ти!

Всі. Смерть усім во­ро­гам! (Вий­шли.)

ЯВА V

Медвідь на ко­ну, го­лос на де­реві.

Медвідь. Яко­ве! А що там тобі вид­ко?

Голос. Місяць вип­лив з-за де­рев і гар­но го­ру освітив… Ой-ой-ой! Ба­га­то кінних вис­ко­чи­ло з бал­ки… Всю го­ру вкри­ли - та­ко­го їх.

Медвідь. Ви­хо­дить, наші засіли в балці, а там скелі й бо­ло­то - ту­ди на ко­нях не під'їдуть.

Голос. Поз­ла­зи­ли з ко­ней. (Па­уза.) Піші відділи­лись від кінних.

Медвідь. Ой, по­мо­жи ж бо­же на­шим доб­ра­тись до го­ри. Не вид­ко на­ших ще?

Голос. Не вид­ко.

Медвідь. Ото як дов­го! А бо­же мій!

Голос. Піші ки­ну­лись бігом у бал­ку! І наші вилізли уже на го­ру.

Медвідь. Ага!

Голос. Наші щез­ли за де­ре­ва­ми.

Медвідь. Пе­ребіга­ють, прик­ри­ва­ючись… Ну, що?

Голос. Наші ки­ну­лись бігом до ко­ней. Близько вже… Блис­ну­ли шаблі. Ай, що там ро­биться!.. Коні ста­ють на ди­би… розбіга­ються…

Медвідь. То ко­лють ко­ней шаб­ля­ми в мор­ди і під бо­ки, щоб роз'ярить…

Голос. Коні вже розбіглись врозтіч, а де­які на землі ле­жать і б'ються…