Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 11

Насамперед обріжу язи­ка, як швай­ку, як жа­ло, не­хай, за­мі­сть ре­чей зрад­ли­во-со­лод­ких, си­чить, мов га­дю­ка!

Ті ж і По­тоцький з гай­ду­ка­ми і ко­зач­ка­ми. Всі йо­му кла­ня­ються низько, він іде до крісла і сіда.

Потоцький (ди­виться на Жезніцько­го). Ну, ну - го­во­ри. Я ба­чу вже по очах, що пан Жезніцький зна якусь ціка­ву но­­ви­ну.

Жезніцький. Яс­но­вельмож­ний па­не, є та­ка но­ви­на, що бо­яз­ко про неї го­во­рить.

Потоцький. Ото! З гай­да­ма­ка­ми пан сміли­во розп­ра­ви чи­нить, а но­ви­на якась йо­го ля­кає… Що там?

Жезніцький. Пан Шми­гельський…

Потоцький. Ну?

Жезніцький. До гай­да­мак прис­тав.

Потоцький. О-о?!

Жезніцький. Він те­пер у Ча­ло­го в коші.

Потоцький. А-а?! Так Ча­лий ще жи­вий!

Жезніцький. Пев­но.

Потоцький. Мо­же, пев­но, а мо­же, й ні!.. Звідкіль же пан то знає?

Жезніцький. Кур­чинська Зо­ся…

Потоцький. Втікла від гай­да­маків?

Жезніцький. Ні. Її від Ча­ло­го привіз до­до­му пан Шми­ге­ль­ський.

Потоцький. Ціка­ва, справді, но­ви­на. Що ж далі?

Жезніцький. Нічо­го більш не знаю.

Потоцький. Це не ціка­во… А хто ж знає?

Жезніцький. Пан Яворський.

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський (підбіга). Слу­хаю па­на.

Потоцький. Я слу­хаю, а пан не­хай го­во­рить, що він зна.

Яворський. То моя жо­на мені ка­за­ла…

Потоцький. Ага! Ну, то пок­лич сю­ди…

Яворський (побіг). Слу­хаю па­на.

Потоцький. Па­не Яворський!

Яворський (вер­нув­шись). Слу­хаю па­на.

Потоцький. Ко­го ж пан бу­де кли­кать?

Яворський. Жо­ну.

Потоцький. Так! На сей раз уга­дав! А як я ба­чу, пан Яво­рський ду­же щас­ли­вий в мал­жонстві і хотів би щох­вилі ба­чить тут свою жо­ну?

Яворський. Так, яс­но­вельмож­ний па­не, кож­на хви­ли­на без моєї жо­ни мені здається віком!

Потоцький. Ви­хо­дить, і пані Ка­чинська те­пер щас­ли­ва, бо я ба­чив її за­раз в прий­ом­но­му по­кою, то пев­но, що ну­ди­ться до­ма за мал­жон­ком і тут йо­го че­кає… Пок­лич, по­чу­ємо, що зна во­на про цю ціка­ву спра­ву.

Яворський. Слу­хаю па­на! (Пішов.)

Жезніцький. Най­кра­ще, яс­но­вельмож­ний па­не, пок­ли­ка­­ти сю­ди са­му пан­ну Зо­сю!

Потоцький. То дов­го ждать, по­ки во­на при­бу­де з Оче­ре­т­­но­го.

Жезніцький. Ні, яс­но­вельмож­ний па­не, во­на тут, у нас у за­м­ку, за­раз приїха­ла й гос­тює у своїх.

Потоцький. То чом же ти цього не ска­жеш? Клич за­раз пан­ну Зо­сю.

Жезніцький пішов.

Це єсть най­кра­щий свідок гай­да­мацько­го жит­тя і, пев­но, знає Ча­ло­го, як се­бе са­му.

Ті ж, Яворський і Ка­чинська.

Качинська (крізь сльози). Па­дам до нуг!

Потоцький. Чо­го ж то пані так стри­во­же­на?

Качинська. Мій па­не яс­ний, мій ба­ти­ку, зас­ту­пись за ме­не, бідну.

Потоцький. У пані є те­пер зас­туп­ник.

Качинська. Ох, яс­но­вельмож­ний па­не, зас­ту­пись за ме­не і обо­ро­ни ме­не від мо­го зас­туп­ни­ка.

Потоцький. Це інша но­ви­на, ніж та, яку я ждав! Пан Яво­р­ський ко­хає па­ню так, що і хви­ли­на без неї йо­му віком зда­ється! На віщо ж пані скар­житься?

Качинська. Яс­но­вельмож­ний па­не! Мій покійний муж, ца­рст­во йо­му не­бес­не, лю­бив ме­не, і я йо­го ко­ха­ла, душі в собі не чу­ла і пла­ка­ла три дні, як він по­мер… Жи­ли ми собі, як го­лубів па­ра! Ко­ли ж, бу­ва­ло, в чім і про­ви­ню­ся пе­ред ним, покійни­чок, не­хай над ним зем­ля пе­ром, бив ме­не ле­генько - трійчат­кою тон­кою, бо й він ме­не ко­хав, душі не чув, то і жалів, як своє тіло; а пан Яворський б'є кан­чу­ком! Зми­­луй­ся, яс­но­вельмож­ний па­не, зве­ли йо­му, щоб він трі­й­чат­ку завів то­неньку!

Потоцький. Па­не Яворський.

Яворський (підхо­де). Слу­хаю па­на.

Потоцький. Ай-яй-яй! Як па­ну не со­ром жо­ну свою бить кан­чу­ком?

Яворський. Єй-єй, яс­но­вельмож­ний па­не, не кан­чу­ком, а кан­чуч­ком… то­ню­сенький: з си­риці вчет­ве­ро спле­те­ний.

Качинська. Я не при­вик­ла, яс­но­вельмож­ний, мій покійний муж…

Потоцький. Па­не Яворський, про­шу за­вес­ти для до­маш­ньо­го обіхо­ду од­нос­теб­лик.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Потоцький. Пані за­до­во­ле­на?

Качинська. Дзінькую.

Потоцький. Ну, а те­пер повідай нам, що знаєш ти про па­н­­ну Зо­сю?

Входять Зо­ся і Жезніцький.

А от, пев­но, й са­ма пан­на. (До Ка­чинської.) То пані біль­ше мені не потрібна!

Качинська (до Яворсько­го). Мій до­ро­гий Ясю, я вже не бу­­ду рев­ну­вать - не зачіпай ти тілько Ка­сю. (Бе­ре йо­го під ру­­ку.)

Яворський. Слу­хаю па­ню!

Вийшли.

Зося, Жезніцький і По­тоцький.

Потоцький. О, яка пан­на пре­хо­ро­ша. Под­лий хлоп - смак доб­рий ма! Панна єсть Зо­ся Кур­чинська?

Зося. Так, яс­но­вельмож­ний па­не.

Потоцький. Бу­ла в по­лоні і з по­ло­ну по­вер­ну­лась? Хто ж пан­ну ви­ку­пив з не­волі? Про­шу повідать все мені, бо Ча­лим я й гісторією пан­ни за­над­то цікав­люсь.

Зося. Як ме­не з до­му ви­хо­пи­ли,- яс­но­вельмож­но­му па­ну, пев­но, більш відо­мо, ніж мені, бо я з стра­ху зомліла. Тілько в полі уночі прий­шла до пам'яті. Я чу­ла, як гай­да­ма­ки жар­ту­ва­ли над тим, що віз ме­не. Ніч бу­ла тем­на, і я не ба­чи­ла в ли­це ніко­го. Ко­ли це рап­том ста­ли, і я по­чу­ла гомін: "Ота­ман, ота­ман!.." Ота­ман крик­нув грізно: "Хто дівку за­хо­пив?" Усі мов­ча­ли. Він гнівну річ до всіх дер­жав, ко­рив і смертію стра­щав то­го, хто цей зро­бив учи­нок. Потім звелів двом ко­за­кам ме­не у корч­му од­вез­ти. Ми їха­ли ліса­ми, яра­ми гли­бо­ки­ми ще цілий день! Гай­да­ма­ки ме­не го­ду­ва­ли хлібом су­хим і так по­во­ди­лись, як з пан­ною то слід. Увечері ме­не до корч­ми при­вез­ли і, на­ка­зав­ши жи­дові ру­до­му від ота­ма­на сво­го Са­ви, щоб він беріг ме­не, як ока, там по­ки­ну­ли і са­ми вер­ну­лись.

Потоцький. Бідна бран­ка! Ну, і що ж потім, пан­но моя хо­ро­ша?

Зося. Жи­ди що­ве­чо­ра мені ка­за­ли: "Сьогод­ня бу­де, пев­но, Са­ва!" І я три ночі від стра­ху не спа­ла, бо кож­ний стук, ма­ленький тріск чи шум од вітру бу­див ме­не, і я тремтіла, си­дя­чи на ліжку.

Потоцький. Ну, ну!

Зося. Жи­ди мені слу­жи­ли й до­год­жа­ли, а бай­ка­ми про Са­ву так заціка­ви­ли ме­не, що я на­решті вже са­ма йо­го без стра­ху жда­ла і ба­чи­ти хотіла страш­но­го всім на Ук­раїні га­й­да­ма­ку.

Потоцький. І що ж, та­ки діжда­лась?

Зося (зітхну­ла). Діжда­лась…

Потоцький. І гай­да­ма­ка скрив­див пан­ну!!

Зося. О ні, яс­но­вельмож­ний па­не. Са­ва - чес­ний ли­цар!

Потоцький. Чо­го ж па­нян­ка так зітхну­ла?

Зося. Так.

Потоцький. Ну-ну, далі!..

Зося. Раз уночі, ми тілько що ляг­ли і по­га­си­ли світло,- жи­дівка у ваньки­рок, де я меш­кан­ня ма­ла… мені про­шеп­та­ла: "Приїхав!.." Я одяг­лась мерщій і вий­шла на­зустріч! Пе­­ре­до мною сто­яв ли­цар, кра­що­го й між шлях­тою не ба­чи­ла ніко­ли, і усміха­ючись, і лагідно, і ми­ло про­мо­вив: "Не бійся ме­не, пан­но, я тобі ли­ха не зроб­лю! Доз­воль по­сидіти з то­бою, по­ба­ла­кать і тим роз­ва­жи­ти моє су­во­ре гай­да­ма­ць­ке жит­тя!.." І ми ба­ла­ка­ли всю ніч; про скривд­же­ний на­род він го­во­рив, про панськії неп­рав­ди, потім співав мені чарівні пісні і зво­ру­шив ме­не до сліз… Два ра­зи ще я ба­чи­ла йо­го, а потім од­вез­ли ме­не до­до­му.