Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 10

Чалий. Ти щи­ро ка­жеш - чую сер­цем! І прав­да те, що все про­па­ло; для ме­не ж шлях дру­гий зос­тав­ся: по­дамсь в Ге­ть­ман­щи­ну, на той бік України, і там пож­ду слуш­но­го ча­су! Жал­кую я, що бран­ку Зо­сю од­пус­тив… Те­пер би од­ру­жив­ся з нею і всі во­яцькі заміри ки­нув. Її хо­ро­ша вро­да, і стан гну­ч­кий, і чорні бро­ви, і ру­сая до по­яса ко­са, і очі, мов не­ба чис­то­го бла­кить,- сто­ять і день, і ніч пе­ре­до мною. Во­на б те­пер своїм ко­хан­ням мої всі ра­ни залічи­ла, і по­вер­нув би я своє жит­тя на мир­не, ти­хе гос­по­дарст­во.

Шмигельський. Там, біля Не­ми­ро­ва, жи­ве й во­на…

Чалий. Те­пер не па­ра ми. Тут ми бу­ли вільні й рівні; а там нас розділя гли­бо­кеє про­вал­ля: шлях­тян­ка й гай­да­ма­ка-хлоп!

Шмигельський. Гетьман сам вельмож­ний пос­ва­тає за те­бе Зо­сю, й не посміють її батьки на теє не зго­диться, ко­ли во­на те­бе ко­хає! Там за­ве­дем ми гос­по­дарст­во і за­жи­вем, як слід лю­дям; годі нам хи­жи­ми вов­ка­ми ти­ня­тись по лісах!

Чалий. Дум­ка хо­ро­ша і при­над­на, але ди­явольська спо­ку­са в ній си­дить! За всі оці при­на­ди по­ви­нен бу­ду я то­ва­ришів своїх ло­вить і відда­ва­ти їх на палі!

Шмигельський. Чо­го ж на палі? Це й від те­бе, й від умов за­ле­жить.

Чалий. Умо­ви?! Ха-ха! Які з па­на­ми там умо­ви? Я знаю доб­ре ті умо­ви й сам! Прис­тав­ши до панів, я му­шу й сер­цем, і ду­шею та­ким же па­ном буть, як і усі. Без ми­ло­сер­дя і жа­лю до хло­па, по­ви­нен зра­дить віру й унії спри­ять зо всеї си­ли!

Шмигельський. Не­хай те­бе бо­ро­нить бог від цього! Я сам з пре­зирст­вом од­вер­нусь тоді від те­бе! Зос­танься вірним ти на­ро­дові свой­ому; ніхто те­бе не си­лує йо­го зрад­жать, а лиш ко­ристі йо­го ра­ди мир і спокій на­са­ди, прог­на­в­ши гай­да­мацькі ку­пи! А потім, став­ши рівним шлях­ти­чам усім на Ук­раїні, ти гна­ти­меш і унію, й зло­чин­ну шлях­ту так са­мо, як гай­да­маків, з Ук­раїни, і тим на­родні біди по­мен­шиш. Та й сам з ко­ха­ною дру­жи­ною ти зас­нуєш своє гніздо і по­ве­деш свій рід на щас­тя і доб­ро усього краю.

Чалий. Дум­ки твої ле­тять, мов ластівка, ле­генько й пру­д­­ко, не­мов­би й справді лег­ко так все те зро­бить, про що так гар­но ти го­во­риш!.. О, ко­ли б я певність мав, що по­лег­чу на­родні біди і що умо­ви­ни мої па­ни до­дер­жать, то не ва­га­ючись прис­тав би до По­тоцько­го я за­раз.

Шмигельський. Які ж твої умо­ви?

Чалий. Щоб грецька віра бла­го­чес­на на Ук­раїні лиш цві­ла, а унія щоб і не пах­ла; щоб, замість пан­щи­ни, пла­ти­ли лю­­де чинш та­кий, який умо­ви­лись пла­тить, на сло­бо­ди йду­­чи, і суд щоб рівний був для всіх!

Шмигельський. Такі умо­ви­ни я сам По­тоцько­му пос­та­вив, ко­ли зго­дивсь те­бе до нього кли­кать. І ось ти маєш ли­ст від гетьма­на са­мо­го, в котрім умо­ви ці він влас­ною скрі­пля ру­кою. А крім то­го, сто ти­сяч зло­тих він тобі дає, маєтка­ми знач­ни­ми наділяє і обіща шля­хетст­во від ко­ро­ля. На лист - чи­тай!

Чалий (чи­тає). Так… лист з пе­чатію гер­бо­вою… Прав­да, лист обіщає те, що ка­жеш ти! Що ж це зо мною? Мені зда­є­ть­ся, що я на матір ру­ку піднімаю! Страш­но мені ста­ло, а лист цей пе­че мою ру­ку!.. На - візьми йо­го на­зад!

Шмигельський (бе­ре лист). Тобі да­ють такі умо­ви, яких би ти й війною, пев­но, не до­був, і ти ва­гаєшся? Не хо­чеш край обо­ро­ни­ти від руїни, не хо­чеш сам з ко­ха­ною дру­жи­ною своєю ізвить гніздо, не хо­чеш рід свій по­вес­ти на щас­тя і доб­ро усьому краю?! Ну, так ска­жи ж, чо­го ти хо­чеш?

Я твій, ку­ди ме­не ти по­ве­деш, я з то­бою скрізь піду; і тут, і там - я вірний твій слу­га! Ве­ди ме­не ти сам, ку­ди ти хо­чеш!

Чалий. Не знаю, не знаю, не знаю! І там, і там про­вал­ля! Не­має рівно­го шля­ху, яким при­вик хо­дить я!.. О ненько, моя рідна Ук­раїно! Нев­же ж тобі су­ди­ло­ся весь вік то­пить своїх синів у братній крові, па­лить і ни­щить все вог­нем за­тим, щоб, уто­пив­шись і по­те­ряв­ши діток слав­них, ти на­ді­ва­­ла знов яр­мо і тяж­ко знов під ним щоб ти стог­на­ла?.. Чи я ж то­го хотів, що ста­лось?.. Я ке­ру­вав стер­ном, до пев­ної ме­ти мій чо­вен плив, а хви­ля навісна стер­но те вир­ва­ла із рук моїх і по­нес­ла на скелі гострі чо­вен мій, розіб'є на трі­с­ки йо­го і всіх братів по­то­пить!.. Що ж мені те­пер ро­бить?.. Чи й мені сидіть на човні, щоб ра­зом з дру­ги­ми вто­пи­тись, а чи бо­ро­тись з хви­лею і влас­ни­ми ру­ка­ми дос­та­ти бе­ре­га дру­го­го?.. Бо­ро­тись! Бо­ро­тись!.. Ко­ли стер­но із рук моїх од­ня­то і дру­го­му до рук од­да­но і ба­чу я, що чо­вен по­ве­дуть на не­ми­ну­чу ги­бель,- я ки­даю свій чо­вен і вип­ли­ву на дру­гий бе­рег сам! Так, так! На бе­рег, на дру­гий бе­рег! І там ми бу­дем ря­ту­ва­ти: віру, на­род і край від но­вої руїни! Давай сю­ди По­тоцько­го умо­ви! Я… іду! (Бе­ре лис­та.) Там ко­хан­ня, там сла­ва ме­не жде!.. Прос­ти ме­не, моя Ук­раїно, ко­ли я по­ми­ля­юся, а по­ми­ля­ючись, тобі пе­чаль і го­ре но­ве при­не­су! Що хо­чу я на­ро­дові без­дольно­му слу­жи­ти - я в тім кля­нусь; ко­ли ж по­мил­ку сам свою по­ба­чу, до те­бе, не­не, я ве­р­­ну­ся та­ким же щи­рим си­ном, як і був, і всі гріхи спо­ку­тую я кровію своєю!..

Завіса.

Палац.

Жезніцький і Яворський.

Жезніцький. Ну, як же пан жи­ве в мал­жонстві? Шлюб є прис­ма­ка, ка­жуть, до жит­тя!

Яворський. Не вір, мій па­не! Шлюб є та­ка прис­ма­ка, після кот­рої по­те­ряєш смак до са­мо­го жит­тя!

Жезніцький. О, ко­ли б па­нові дос­та­ла­ся Ка­ся в жо­ни, то, пев­но, він не те б ска­зав?

Яворський. Не­хай бо­ро­нить бог! Від ста­рої Ка­чин-ської - я тікаю в двір, а мо­ло­да - са­ма б сю­ди тіка­ла, бо тут ка­ва­лерів, як го­робців у старій стрісі.

Жезніцький. То пан кобіт зна ду­же доб­ре.

Яворський. О па­не! На­ди­вив­ся при дво­рах, бо я тут з мо­ло­дощів.

Жезніцький. То на­що ж пан же­нив­ся?

Яворський. А, па­не, я же­нив­ся з ро­що­том: пані Ка­чи­н­сь­ка - кобіта літня, її ка­ва­ле­ри вже об­ми­на­ють, як хлоп по­ро­ж­­ню корч­му, то я собі маю свя­тий спокій, бо моя пані упа­да тільки за мною.

Жезніцький. Але та нуд­но!

Яворський. За­те без­печ­но.

Жезніцький. То в ка­ва­лерськім стані, як я ба­чу, най­без­печніше.

Яворський. Так… Кобіти люб­лять всі муж­чин тілько у ка­ва­лерськім стані, бо для кобіти кож­ний ка­ва­лер є, па­не, си­­ро­та, кот­ро­го тре­ба жаліть і лас­ка­во йо­му у вічі заг­ля­дать.

Жезніцький. А після шлю­бу що?

Яворський. Кобіти знов шу­ка­ють си­ро­ту.

Жезніцький. Ха-ха-ха! То кра­ще я зос­та­нусь си­ро­тою.

Яворський. А хіба пан шлюб хотів узя­ти?

Жезніцький. Хотів бу­ло…

Яворський. А з ким, ціка­во?

Жезніцький. З прек­рас­ною Зо­сею із Оче­рет­но­го, коли пан зна, та, на моє щас­тя, гай­да­ма­ка Ча­лий її вкрав.

Яворський. То щас­тя панське вже ми­ну­ло, бо Ча­лий Зо­сю ту на­зад вер­нув до­до­му.

Жезніцький. Нев­же?!

Яворський. То пан не зна? Во­на те­пе­ра тут, у замку,- при­їха­ла сьогод­ня, гос­тює у своїх і всім роз­ка­зує не­ма­ле ди­во; ко­ли по­чує пан, то, пе­вен я,- чуп­ри­на ста­не до­го­ри!

Жезніцький. Що, що та­ке? Пан на­ва­жив­ся ля­кать ме­не!..

Яворський. Зо­сю привіз до­до­му наш пан Шмигельський.

Жезніцький. Що?! Шми­гельський від Ча­ло­го привіз Зо­сю?

Яворський. Так, так, па­не, я сам чув!

Жезніцький. Ага, ага! Так бач, де пан Шми­гельський опи­нив­ся? До гай­да­маків, бестія, прис­тав! Стри­вай же, по­па­де­ш­ся ти мені.