Найзаповітніша мрія - Шевченко Наталка - Страница 3

Батько не привітав мене і нічого не подарував. Він ніколи не робив нам подарунки, і вітання теж були не в його стилі.

На тому знімку, що я шукала, я, п’ятирічна, сиділа на колінах у бабусі. Маленька, кругленька, чорноока, в ошатній сукеночці, на голові – жовтий бантик у червоний горох, поруч, на дивані, моя улюблена іграшка-пищалка, двоє білих пластмасових кошенят у зеленому кошику. Бабуся, запнута білою хусткою, урочисто дивилася в об’єктив поверх моєї маківки. Ця світлина і досі моя улюблена.

Я знайшла її доволі швидко, а поруч із нею лежав аркуш. Звичайний, сіруватий, схоже, що з якогось нотатника, складений навпіл. Я розгорнула його, якусь мить помилувалася маминим почерком – у неї й досі дуже гарний почерк, мабуть, із каліграфії вона мала лише «відмінно» – і почала читати.

Я розгублено кліпала очима, і все дивилася, і дивилася на ту злощасну записку, немов чекаючи, що всі слова з неї зникнуть і все стане, як було. Марно. Слова, написані простим олівцем, палали перед моїми очима, мов вогняні знаки апокаліпсису. Я й уявлення не мала, що таке «аборт», але головний посил «листа на волю» зрозуміла більш ніж добре. Ніхто мене не хотів. Ніхто не чекав моєї появи на світ. Від мене не відмовилися лише через страх людського осуду. У цьому вся моя мама, до речі. Фраза: «А що скажуть люди?» – на її погляд, може слугувати аргументом у суді. Залізобетонним.

Я була б рада забути це, справді. Я понад усе хотіла б засвітити цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…

– Доню, то ти йдеш чи ні? Я вже поклала цукерки тобі до ранця. Не забудь пригостити однокласників…

Плівка спогадів крутиться далі. Мама помічає, що я тримаю в руках, і блідне. Різко і дуже помітно, так, що ніжно-рожеві рум’яна на щоках стають яскраво-червоними, мов у мотрійки.

– Це… ну, це, розумієш, доню…

Я розумію, звісно. Що тут не ясно?

– Ідіот!!! – мама скрегоче зубами, і її красиве лице затьмарюється. – Якого милого він зберіг листа? Чортів алкоголік!!! Я не знала… доню, послухай…

Але я не хочу слухати. Не хочу більше нічого чути. Мама любить мене. Я це знаю. Я мушу це знати. Однак те, що мене не хотіли, що я прийшла у цей світ ніким насправді не бажана, мене знищує. Розтрощує, як асфальтовий каток – кришталевий келих. Я майже відчуваю, як тріщать мої кістки. Це дуже боляче.

У ті часи, коли я народилася, немовлят сповивали тугіше, аніж сосиску целофаном, і моє життя було так само щільно сповите брехнею. Брехня вибухала у хмарному небі мого дитинства до отруйності яскравими вогнями, бо вважалася «лжею во спасіння». Не вірте. Не буває спасіння в неправді. Звісно, тут не йдеться про дрібниці. Можна сказати «ні» у відповідь на питання «Чи не надто я товста у цій спідниці?» – та не можна казати дитині, що її люблять і що вона бажана, якщо насправді це не так. Краще вже промовчати. Перевести розмову на інше. Опустити очі.

Бо прийде день – а він неодмінно прийде – коли дитина, а чи вже й доросла людина, наступить на правду, і та вибухне під нею, як протипіхотна міна. З усіма сумними, нищівними наслідками.

Я дивлюся і дивлюся на маму, бачу, як ворушаться її підфарбовані вуста, і посміхаюся. Покірно розтискаю пальці і віддаю їй паперову бомбу з минулого. Недоладно киваю, і кажу:

– Я вже запізнююся, ма.

Перед очима в мене звідкілясь виникає букет білих гладіолусів. Якусь мить ці квіти плавають у мареві непролитих сліз, а потім чорніють, скручуються і в’януть. Брехня, усе брехня. І квіти, і торт, і хустинка.

І батькова радість від мого народження.

Плівка обривається. Іде затемнення.

Наступний спогад уже не такий опуклий, хоча й доволі яскравий. Я сиджу в класі, за першою партою, і, не відриваючи ручки від паперу, пишу Той Самий Твір, що поставить на вуха всю школу. Строчу, як Анка-кулеметниця. Віра Василівна, моя класна керівничка і викладачка української мови та літератури, посміхається мені ширше, ніж зазвичай. Може, радіє, що я так стараюся, а може, надто туго затягнула свою «дульку» на маківці. Ця зачіска їй геть не личить і робить її схожою на гіпотетичну матінку Цибуліно, але очі у неї добрі, а руки спрацьовані, як у моєї бабусі.

І я зовсім не хочу підкладати їй свиню, як потім скаже директор. Я просто пишу те, що думаю. Хіба не цього вчать у школі?

Маму викликали до директора за тиждень. Я вже сиділа у приймальні, і моє лице, коричневе з переляку, дуже пасувало за кольором до шкільної сукенки. Мама увійшла до кабінету, взявши мене за руку і сіла на стілець для відвідувачів, не чекаючи запрошення. Я лишилася стояти. Мама виглядала радше здивованою, аніж розгніваною. Її постійно викликали до школи через Роста, а через мене – ніколи. Я гадаю, їй було просто цікаво, що ж я накоїла.

Наш директор, Сергій Петрович, воссідав на монументальному шкіряному кріслі з підголівником, як Зевс-громовержець на троні. Він володів феноменальною здатністю кривитися всім тілом, демонструючи своє незадоволення. Більше того, він умів кривитися всіма частинами тіла одночасно. Кривилися брови, губи, ніс і навіть вуха. Про руки, ноги і спину я вже мовчу. Ось і тоді, увесь перекривлений, мов лекало, він глипнув на мою маму важким олов’яним поглядом, буркнув щось невиразне у відповідь на її привітання і без жодних передмов почав читати мій твір уголос, декламуючи, як бездарний актор на сцені провінційного театру.