Найзаповітніша мрія - Шевченко Наталка - Страница 2

Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»

Тато тебе любить.

Так що він мені був не тато. І навіть не батько. Він, по суті, ніхто. Донор сперми, якому не вистачило розуму і совісті лишитися для мене безіменним.

І я дуже боялася, що схожа на нього більше, аніж просто зовні. Хоча цей страх – бути на нього подібною – прийшов трохи пізніше.

Того дня, коли я написала злощасний твір, я мала б святкувати день народження. Почалося все напередодні, у неділю – батько вкотре повернувся додому після тижневої відсутності й обурився, що мати не виявила належної радості з приводу повернення годувальника. Те, що мати зазвичай з боєм і криком видирала в нього якісь копійки нам на їжу, як і те, що вона гарувала вдень і вночі, мов скажений віл, заробляючи не менше від нього, звісно, нічого не важило. Все одно годувальником був він. Ми були дармоїдами, що надто швидко росли, забагато жерли і від нас усіх у нього лишень голова боліла, і як би добре було, аби ми всі пощезали.

Я лежала на крихітному дивані у своїй крихітній кімнаті та слухала крики, що долітали до мене з коридору. Крики гучнішали, досягли крещендо, а потім запанувала тиша і раптово спокійний, дещо вкрадливий батьків голос сказав матері:

– Ну давай, зроби це, курво ти драна.

Передчуття біди буквально підкинуло мене на місці. Я боялася батька, коли він кричав, та коли він говорив так, мене охоплювала справжнісінька паніка. Я зірвалася на рівні ноги, кулею вилетіла в коридор, де і виявила, що мама гайнула до ванни з якоюсь мотузкою і збирається вдушитися. Вона замкнулася там, хоча встигла побачити мене. Мабуть, в тому стані я для неї вже нічого не важила.

Я не знаю, чи хотіла вона цього насправді. І не хочу знати. Я тямила лиш одне: з мамою може статися лихо. З моєю мамою. Вона, брат і бабуся були сенсом мого життя.

Я не дуже чітко пригадую, що робила тоді. Здається, відчайдушно билася грудьми об двері ванної кімнати, як метелик об скло, і кричала: «Матусю, рідненька, не роби цього! Будь ласка!!! Матінко, люба, а як же я?! Я люблю тебе, мамо!»

А поруч зі мною стрибав батько. Саме стрибав, інакше це не назвеш. Його красиве лице перекривилося, чорні густі брови зламалися кутиками, як крила птаха на зльоті, губи скривилися у сардонічній посмішці. Так, він сміявся. Це дуже кумедно, коли твоя дитина захлинається риданнями аж до судом, а дружина, доведена до відчаю твоїми брудними, дешевими походеньками, хоче вкоротити собі віку. Це так смішно, що можна обреготатися.

У голові в мене промайнула думка, що саме так виглядає чорт. У школі постійно казали, що чортів не буває, але вони помилялися. Та й що могли знати про це педагоги? Вони не бачили мого батька таким. Вони взагалі його не бачили – хіба одного разу, коли він мужньо спробував відвідати батьківські збори замість мами і прийшов до шостого «Г» класу.

І все б нічого, та я навчалася у четвертому «Б». Похвальна грамота батькам за моє комуністичне виховання того дня лишилася не врученою.

Бачили б мої вчителі, яке це виховання!

У посмішці батька прослизало іще щось, окрім глуму, та тоді я була ще замала, аби втямити, що саме. Зараз я, звісно, тямлю. У ній була хтивість, самовдоволеність. Вона стікала оливою, була масна, як денце форми для випікання тортів. Батько тішився, що він такий самець, такий мачо, і всі його хочуть, навіть ціною власного життя.

Боже, як я тоді його ненавиділа! Сильно, безмежно, як може ненавидіти лише дитя, яке надто довго намагалося полюбити. Боляче згадувати це, але я ненавиділа й маму – бо в глибині душі знала, що й вона про мене не думала. Жоден із цього дорослого, дієздатного подружжя і на мить не замислився, що відчуває маленька дівчинка, на чиїх очах відбувається така гидота.

Коли все повітря вийшло з моїх легень, я осіла біля дверей ванної, як сніп, і впала у дивний стан, схожий на кататонію. Я не могла ворушитися, говорити, навіть плакати не могла.

Я затихла, і мама нарешті вибігла з ванної. Мама тицяла мені під носа ватку з нашатирем, це допомагало, як мертвому кадило. Батько знизав плечима, сказав: «Поглянь, до чого ти її довела» – і пішов у спальню. Він утомився і мусив відпочити. Мама викликала «швидку», і мене забрали до неврології якоїсь там лікарні. Дорослої лікарні. Мене оглядав черговий лікар, нейрохірург, трохи старший за мою маму, років сорока п’яти. Він щось вколов мені – щось, від чого я отямилася, зробив енцефалограму й розпитував, що сталося. Я збрехала, що отримала двійку в школі. Він спитав, як це мені вдалося в неділю. Я промовчала, і він дещо зрозумів. Вивів мене в коридор, де чекала мама, і похмуро сказав:

– Можете забирати. Хоча я прогнозую вашій доньці великі проблеми у майбутньому.

– Які проблеми? – мама виглядала, як лань, заскочена світлом фар. Розчахнуті сині очі, повні сліз, губи тремтять, і руки теж.

– Різні. З нервовою системою. З головним мозком. Була би моя воля, я б її вам не віддав. Така гарненька, мила дівчинка. І що ви собі думаєте? Ви придурки, – він так і сказав. – Збайдужілі придурки. І ви, і ваш чоловік.

Мама здригнулася.

– Я лише хочу, аби в моїх дітей був батько.

– О, ну чудово, – лікар фиркнув. – А де ви збираєтеся його взяти?

Він розвернувся і пішов до себе в кабінет, білі двері закрили від мене його напружену спину, і я подумала, що ніколи більше його не побачу. А ще подумала, що він пожалів мене. Жалість. Хтось сказав, що вона принижує. А я хотіла б якомога більше такого «приниження» у своєму житті.

Усі прогнози лікаря справдилися. Я мала всі ті проблеми, що він напророчив. І він – саме він – допомагав мені боротися з ними. Допомагає й досі. І зве мене «дівчисько». Я вже давно доросла тітка, але як приємно це чути! «Моє дівчисько приїхало! Чого так довго не дзвонила, ти, мала нечема?! Зухвале дівчисько, ти з ким це сперечаєшся?!»

Мені подобається думати, що він – мій тато. Деколи я так і думаю. Потай від усіх. Потай від самої себе.

Додому ми з мамою поверталися на таксі. Усю дорогу вона розповідала мені, як зрадів тато моєму народженню, як приїхав до пологового забирати маму з оберемком білих гладіолусів, і де він їх узяв, адже це такі рідкісні, дорогі квіти, і як купив акушерці дефіцитний «київський» торт, і шифонову косинку для мами, і як тішився тому, що у нього знайшлася саме дівчинка, маленька лялечка, яку він дуже любить.

Цю сімейну легенду я знала напам’ять. І часто питала себе, що я зробила не так? Чому батько більше не тішиться мною? Чому він п’є? Може, він би не пив, якби я була кращою? Іще кращою?

Легенда замовчувала відповідь на всі ці питання.

А наступного ранку я збиралася до школи. Мама на кухні пакувала солодощі, аби я роздала їх однокласникам і вчителям. Моє ім’я та прізвище мали написати на шкільній дошці, і всі дякували б мені за цукерки, і вітали. Коротенька мить штучної симпатії, раз на рік.

Жалюгідно мало.

Я вже склала свій ранець. Я терпіти його не могла і хотіла шкільну сумку на ремені через плече, як доросла, але мама була непохитною. Ранець корисний для осанки. А сумка шкідлива. Крапка.

Мама дуже дбала про те, аби все йшло мені на користь. Майже все.

Отже, я полізла до альбому з сімейними фотографіями. Хотіла знайти бабусине фото і взяти його з собою до школи. Хотіла, аби бабуся цього дня була зі мною, не лише в думках, а й на світлині. Мені вже принесли вітальну телеграму на красивому бланку з червоними трояндами. «Моя рідна онучко, Марієчко, з днем народження!» – написала бабуся.