Найзаповітніша мрія - Шевченко Наталка - Страница 4

– Ось, – гнівно гримнув директор, відклавши мій зошит убік і чухаючи перекривлену щоку. – Помилуйтеся, будь ласка, громадяночко, кого ви нам виростили! А ми вам ще грамоту за комуністичне виховання дітей! А ви нам таке! Таку свиню підкласти вчительці! Що за хворі фантазії в голові у вашої доньки? Що за побрехеньки?! Та хто повірить, глянувши на вас, що ви живете з алкоголіком?!

Я спробувала глянути на маму очима директора. Він мав рацію. Ніхто не повірить, що моя мама, жива ілюстрація до вірша Симонова «Польським жінкам» – елегантна, як іменинниця, струнка, граційна, вбрана, як картинка – живе з пияком. Я сама в це майже не вірила. І про всяк випадок втягнула голову в плечі, чекаючи прочухана. Та мама дивилася лише на директора. Її підмальовані брови здійнялися у фальшивому здивуванні, і вона дуже лагідно спитала:

– Вибачте, я, мабуть, недочула… ви назвали мою доньку брехухою?!

Директор крякнув від несподіванки.

– Що ви там казали про хворі фантазії? – правила далі мама.

– Та, якщо це правда, – затинаючись на кожному слові, вимовив директор, – тоді я…

– Тоді ви що? – мамині брови повернулися у вихідне положення. – Не розумієте мене, так?!

– Відмовляюся розуміти, – директор розвів руками. – Та прошу зрозуміти мене, громадяночко. Я мушу вжити відповідних заходів.

– Цікаво, цікаво, – мама, що вже вставала зі стільця, сіла знову і спрямувала свій небесний погляд кудись за лисину директора. – З цього місця, будь ласка, детальніше, громадянчику. Яких саме заходів і до кого? Ну, говоріть, не встидайтеся!

Директор затнувся. Потім невпевнено промекав:

– Я… я мушу повідомити про це у… до…

Мама терпляче чекала.

– Ваша донька бажає смерті власному батькові! – не придумавши гаразд, куди ж йому слід повідомити, Сергій Петрович знайшов прихисток від безпорадності у фальшивому гніві. – Як вам це подобається?!

Він уже не лише кривився, а й сіпався. Я злякалася, що йому стало зле.

– Ніяк, – сухий мамин голос шурхотів, мов пропечена фольга. – Та навряд чи мрію про розлучення можна прирівняти до смерті. Ви зі мною згодні?

Це була улюблена тактика моєї мами. Якщо вона хотіла вийти переможцем з дискусії, то будувала репліки так, аби в кінці із нею не могли не погодитися. Ми тоді й близько не чули ані про Дейла Карнегі, ані про прикладну психологію, та інтуїції мамі було не позичати.

– Так, але ж спочатку…

– Спочатку було слово, – засміялася мама самими вустами. Очі її лишалися холодними, як крижинки. – Навіть два слова. Ірма Юріївна, так?

Нарешті директор перестав сіпатися. І кривитися. Він отетерів. Вирячився на маму так, наче в неї виросли ратиці.

– Зрозуміло… – після паузи завдовжки з вічність процідив Сергій Петрович крізь стиснуті зуби, і здавалося, що він давився кожною літерою. – Тепер ясно, чому у вас виросли такі діти!

– От і добре, – легко згодилася мама. Підвелася, знову взяла мене за руку. – Ходімо звідси, доню. Тобі треба відпочити. Поїдеш до бабусі на кілька днів, добре?

Це було не просто добре. Це було чудово. Баба Олена мешкала на Полтавщині, в хаті-мазанці з глиняною підлогою і малюсінькою пічкою, та вміла так зігріти любов’ю все і всіх навколо, що я не проміняла б ту хатинку і її товариство на всі вигоди міського помешкання. Я жила в бабусі майже постійно, з трьох місяців (вона забрала мене від батьків до себе зі словами «Бачити не можу вашої божевільні!», давши мамі можливість повернутися на роботу) і аж до самої школи, з короткими наїздами додому, де мала прекрасну можливість побачити, як горілка робить з людини мавпу. Я вдячна їй і Богу за те, що шість з гаком років у мене все-таки було справжнє дитинство.

Якби не вона, я б не витримала три п’ятирічки пекла поспіль. Просто не витримала б і край.

– Мамо, а до чого тут наша викладачка англійської? Нащо ти згадала Ірму Юріївну? – спитала я, стоячи на шкільному ґанку. Мама, поправляючи на мені ранець, сумно всміхнулася.

– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…

– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!

– Так. У тому-то й річ!

Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.

– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.

Мама заперечливо похитала головою.

– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…

Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.

Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п’ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.

Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам’ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливий, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».