Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 29

— Я не знав і навіть не підозрював, що вари заселяють ці місця, інакше ніколи б сюди не пішов. А зараз, хто хоче, той піде зі мною далі — заради добра і щастя своїх родин, заради вашої долини й заради самих себе. А хто боїться — хай повертає й шукає дорогу назад. Отже, хто йде далі — підніміть руки.

Хто підняв руку відразу, хто із затримкою, але зрештою вгору звелося двадцять п’ять рук. За тим, як високо і як довго вони були підняті, можна було легко зрозуміти, хто і наскільки сильно хоче йти далі. Сміливість сміливістю, але чомусь дуже хотілося якомога швидше повернутися додому, в долину Єдиної Дороги.

31

Знову гуділи ліси. Тепер — набагато сильніше, ніж колись. Здавалось, що це дерева стогнуть від нескінченної муки, але десь далеко-далеко, на краю світу. Кров холонула в жилах від цих звуків, але ще більше лякали доріжан події, що відбувалися в їхній рідній долині.

Коли батько Солевій повернувся ввечері додому, його рідні зрозуміли — щось сталося.

Батько сів за стіл, роззувся, випрямив натруджені ноги. Під очима від перевтоми з’явилися сірі мішки, на голові засивіли вже цілі пасма, а не окремі волосини. А й справді! Вранці тато йшов на будівництво ще чорним, а повернувся напівсивим. До того ж якась дивна безпорадність з’явилася в його очах. Це відразу насторожило Рибохвостика і маму Зась. Усі мовчали. Жінки чекали, поки голова сім’ї заговорить першим і сам розповість про причини таких раптових змін.

Солевій узяв зі столу глиняний дзбанок з водою й жадібно почав пити. Обтерши рота рукавом, сказав:

— Вони знущаються з нас.

— Чому? — запитала Зась.

— Тому, що ми слабкі й безвольні. Ми кволі супроти них, ми не вміємо так працювати, як вони, ми не такі фізично витривалі. Нас виховувала робота, а їх — війна, от і різниця.

— Що вони зробили?

— Син Яблучної Горпи з Малого Доріжнього сьогодні спустився з риштувань на обід швидше за визначений час. До нього кинувся Ро і вдарив його так, що у хлопця кров пішла носом і ротом. Заземелець кричав, що ніхто немає права тікати від роботи, що всі повинні однаково відпрацьовувати на благо батьківщини. Стан Горпа сказав, що не буде взагалі працювати, якщо його битимуть, і що він не має здоров’я стільки працювати, і що це взагалі не його дім і не потрібна йому ця фортеця, і що не він один так думає. Ро накинувся на нього, бив руками, ногами, а потім поволік напівживого до риштувань і прив’язав до стовпа. Наші підійшли до хлопця й хотіли зняти його, та Ро почав бити і їх. Повзик Хмиз із Повздорожнього випадково чи у гніві штовхнув Ро, і той так розходився, що доріжани повтікали, боячись, що заземелець повбиває їх. Тільки Повзик не втік і тепер висить разом зі Станом на риштуваннях.

І Зась, і Рибохвостику відняло мову від почутого. Невже таке можливе в їхній долині, де всі бійки в історії народу можна перелічити на пальцях? До того ж це були бійки на змаг, а не на шкоду. А про таке звірство, як прив’язування людей за руки до стовпів, ніхто навіть подумати не міг.

— Тепер вони вішатимуть на стовпи всіх, хто погано працюватиме. А хто їм перечитиме — того будуть закривати у підземеллі, яке ми вже викопали, обмурували й накрили. Воно тепер називається в’язницею. Заземельці кажуть, що це для дисципліни, для порядку, для нашого ж добра.

Рибохвостик кулачки й підступила до батька.

— Чому ви дозволили їм це зробити? Вас же сотні, а їх лише троє!..

— Ніхто не хоче починати бійку. Вони в люті поб’ють багатьох або ж зроблять щось гірше, ніж поб’ють. Їх усі бояться. Колись поважали, а тепер бояться.

— А вони не бояться таке робити з вами? Якщо ви це терпітимете, то чужинці зроблять із вас таких самих рабів, про яких розказував Морфід. Вам не обов’язково битися з ними, ви можете просто припинити роботу, не прийти до фортеці.

— А якщо прийде армія варварів, як говорять заземельці, і знищить наш народ? Тоді фортеця справді може допомогти нам, доріжанам. Складно отак одразу все вирішити. Завтра в обід ми проведемо у фортеці раду старійшин. Багато хто із доріжан зовсім вибився з сил. Почалися хвороби від перевтоми й недоїдання. Нам не вистачає тих пайків, які роздають на обід… Твоя правда, дочко, далі так жити не можна. Я обов’язково скажу завтра все, що думаю про них. А після цього — хоч на стовп! Одне мене тримає, про одне хвилююся — про вас.

— Наш народ своїм спокоєм і тихою вдачею зробив собі найбільше лихо. Але чому кілька заземельців не бояться цілого народу? Невже вони думають, що наше терпіння безмежне?

Батько махнув рукою кудись на південну стіну кухні.

— Коли вони почули, що ліси знову загули, то чомусь втішились і знахабніли остаточно. Здається, вони знають причину лісового гулу. Там є хтось їхній, і він, напевно, йде сюди. І це не військо дикунів, які почали війну у Заземеллі. Інакше чого б чужинці раділи?

Знову запала мовчанка. Солевій важко зітхнув і пробурмотів:

— Швидше б повернувся Морфід. Він наведе тут лад і втихомирить своїх людей.

32

Вона біснувалася, наче скажена звірина, яку затиснули з обох боків у кам’яні лещата, залишивши єдиний шлях — вперед, до моря. На перекатах білі язики піни облизували чорні зуби каменюк, що подекуди стирчали із дна. Гул і рев глушили все навколо, від густого водяного туману перехоплювало подих. І цю нестримну бестію їм належало перейти вбрід.

— Тут глибоко — щонайменше кілька метрів. Ріка вирила глибоку ущелину, — Морфід намагався перекричати шум і це йому непогано вдавалося.

— Ми ж не вміємо плавати, — Плавт Моряний замахав руками, імітуючи жабу, щоб заземельці зрозуміли його слова.

— А її тут і не перепливеш! — крикнув у відповідь Морфід. — Вода затовче об каміння й затягне у вир.

— Як же ми її перейдемо?

— Зараз побачите! — Морфід зняв із плеча сагайдак, витягнув з нього арбалет і моток шнура з металевою розчепіркою на кінці. Він показав доріжанам на гострі сталеві гаки розчепірки. — Це кішка, а це її кігті!

На протилежному березі мріла крізь туман покручена смерека, яка спустилася сюди з лісів і вижила, незважаючи на шаленство водяної стихії. Вклавши прут кішки в жолоб арбалета, Морфід натягнув тятиву, кілька секунд цілився і вистрілив. Шнур біля його ніг зі свистом почав розмотуватись, зникаючи в тумані над рікою. Ось він спинився й затремтів. Заземелець вхопив його, натягнув, а потім поліз до гострого уламка скелі, що стирчав з берега, й закріпив вільний кінець. Тепер шнур висів на людський зріст над водою, тремтячи й пульсуючи, наче живий.

Першою через ріку пішла Шіта. На поясі у неї було невелике залізне кільце, розімкнуте з одного боку, яке вона прищепила до мотуза. Посмикавши шнур, жінка повисла на ньому, а потім, перебираючи шнур долонями, наче муха покотилась по ньому в туман ріки. Незабаром над хвилями вгадувались лише її обриси. Через кілька хвилин шнур затремтів сильніше, ніби хтось навмисне смикав його за стіною водяної пари.

— Вона вже там! — Морфід прислухався. — Тепер ти, Тайбе. На тамтому боці треба бути обережним, щоб нас не застукали зненацька.

Після Тайбе по шнуру заковзали доріжани. Це виявилося нескладно, головне — перебороти свій страх. Шнур тримався міцно: Шіта добре закріпила його на стовбурі смереки, а вузли, зроблені Морфідом, надійно тримали петлю на цьому боці. Чисторос переправився вслід за Гирлявком. Йому дуже крутилася голова, руки нестерпно пекли від тертя, але щойно ноги торкнулися твердої землі, усе відразу минуло. Передостаннім переправлявся Вузьколист. Він уже добрався до середини ріки, як раптом мертво вхопився за шнур і повис на ньому.

— Лізь далі! — щосили закричав Шрамов’ят, але Травник ще сильніше вчепився за шнур.

— Він боїться й не наважиться рухатись далі, — сказав Морфід. — Хто там залишився за ним?

— Шпортько Сонячник, — відповів Чисторос.