Сіддхартха - Гессе Герман - Страница 7

Замислившись, Сіддхартха уповільнив ходу і спитав себе: «Одначе, що ж воно таке — оте, чого ти хотів навчитись в учень та вчителів і чого вони, ті, хто тебе так багато вчив, усе ж не змогли тебе навчити? » І зрозумів Сіддхартха: «Це — моє «я», що його смисл і суть я прагнув пізнати. Це — моє «я», якого я прагнув позбутися і здолати. Проте мені не пощастило його здолати, я його тільки ошукав, я тільки утік, тільки сховався від нього. Воістину, ні про що в світі я так багато не думав, як про оце своє «я», як про оцю загадку, що я живу, що я один з-поміж решти й від усіх відокремлений, відмежований, що я — Сіддхартха! І ні про що в світі я не знаю так мало, як про себе, Сіддхартху! »

Дійшовши цієї думки, Сіддхартха, що повільно, замислено простував своєю дорогою, спинився, і ту ж мить із цієї думки народилася ще одна, нова, а саме: «Причина того, що я нічого про себе не знаю, що Сіддхартха мені й досі такий чужий і невідомий,— причина цього одна, одна-однісінька: я сам себе боявся, я від себе втікав! Я шукав Атмана, шукав Брахмана, я ладен був членувати й розкладати на частини своє «я», щоб знайти у невідомім його нутрі зерно всіх оболонок — Атмана, життя, божественне, найзаповітніше. Але сам себе я при цьому втратив».

Сіддхартха розплющив очі й роззирнувся довкіл. Обличчя його осяяла усмішка, а все тіло з голови до п’ят сповнилося глибоким почуттям пробудження від тривалого сну. І ту ж мить він знову пустився в дорогу — пустився бігом, як той, котрий знає, що треба діяти.

«О ні,— зітхнув він з полегкістю,— тепер я вже не дам Сіддхартсі від мене втекти! Тепер я починатиму думати й жити уже не з Атмана і не зі страждань світу. Я більш не хочу вмертвляти себе й членувати, щоб під руїнами знайти таємницю. Тепер мене мають учити не «Йогаведи» і не «Атхарваведи», не аскети і не якесь учення. Я буду учнем і вчитимусь у самого себе, я пізнаю себе, пізнаю тайну Сіддхдртхи! »

Він огледівся довкола, мовби вперше побачив світ. І світ був прекрасний, світ був строкатий, і дивовижний, і загадковий! Була тут блакить, була жовтизна, була зелень, плинуло небо і річка, позастигали гори й ліси— все чудовне, усе сповнене чарів і таїни, і серед усього цього — він, Сіддхартха, той, що пробуджується, що простує до самого себе. І все це — вся жовтизна і блакить, річка і ліс — уперше влилося крізь очі в Сіддхартху, і було це вже не чаклунство Мари, не ілюзія Майї, не безглузде й випадкове розмаїття світу виявів і форм, відразливе глибокомислення брахмана, що зневажає це розмаїття й шукає єдності. Блакить була блакиттю, річка — річкою, і хоч у блакиті та в річці одне, божественне, для Сіддхартхи жило і потай, але образ і зміст воно мало саме божественний: тут — жовтизна, тут — блакить, там — небо, там — ліс, а тут ось — Сіддхартха. Зміст і суть були не десь поза речами — вони були в самих речах, у всьому.

«Який же я був глухий і черствий! — міркував Сіддхартха, поспішаючи вперед.— Коли хтось читає письмо і прагне збагнути зміст, то не минає окремих літер і знаків, не називає їх оманою, випадковістю, нічого не вартою мішурою, а читає всі літери, вивчає їх і в них закохується. Але я, той, що хотів прочитати книгу світу і книгу власної суті, на догоду здогадному змістові знехтував літери й знаки, світ виявів і форм я назвав оманою, свій зір, свою мову — випадковим, нічого не вартим виявом. Ні, тепер усе це позаду, я пробудивсь, пробудився насправді й аж сьогодні народився на світ».

Усвідомивши це, Сіддхартха знов зупинився — зненацька, так ніби вздрів на дорозі гадюку. Бо зненацька збагнув іще одне: він, той, що насправді немов пробудився від сну чи народився на світ, він мав почати життя заново і з самого початку. Коли вранці Сіддхартха виходив із гаю Джетавана, гаю того Величного,— вже на шляху пробудження, на шляху до самого себе,— він мав намір,— і йому це здавалось природним і самим собою зрозумілим,— після кількох років аскетського життя повернутись додому, до батька. Одначе тепер, аж цієї хвилини, коли він спинився, неначе уздрів гадюку, Сіддхартха прокинувсь іще для одної думки: «Я ж бо уже не той, що був, я вже не аскет, я вже не жрець, я вже не брахман. Що ж я тепер удома, коло батька робитиму? Вчитимусь? Приноситиму жертви? Заглиблюватимуся в себе? Адже все це позаду, всього цього на моєму шляху вже немає».

Сіддхартха застиг, і на хвилю, на мить біля серця у нього пройшовсь холодок. Сіддхартха побачив, який він самотній, і відчув, як у грудях його щось затріпотіло й завмерло — мовби звірятко, мов зайчик чи пташка. Роками він був без роду і племені й не відчувай цього. А тепер ось відчув. Та завжди, навіть поринувши глибоко в себе, він був сином свого батька, був брахманом, людиною високого стану, священнослужителем. А тепер став усього лиш Сіддхартхою, Пробудженим,— більш ніким. Глибоко вдихнув він повітря і хвилю тремтів іще і здригався від внутрішнього холоду. Ніхто в цілому світі не був такий самотній, як він. Жоден вельможа, що не належав до вельмож, жоден ремісник, що не належав до ремісників, але знайшов у них прихисток, жив їхнім життям, розмовляв їхньою мовою, жоден брахман, що не належав до брахманів, але жив з ними, жоден аскет, що не знайшов прихистку в стані саман, і навіть усіма забутий самітник у джунглях не був сам і не був самотній, його щось оточувало, навіть він належав до якогось стану, і цей стан був його родом і племенем. Говінда пішов у ченці, і тисячі ченців стали йому братами, вони носять такий самий, як у нього одяг, вірять у те саме, розмовляють тією самою мовою. А він, Сіддхартха, до чого належить він? - Чиє життя стане його життям? Чиєю мовою він розмовлятиме?

З цієї хвилини, коли цілий світ від нього відринув, коли він, Сіддхартха, опинився самотній, як зірка в небі, з цієї хвилини холоду й занепаду духу Сіддхартха випірнув на поверхню і, зібраний у ще міцніший кулак, став уже більше, ніж доти, своїм «я». Сіддхартха відчув: це був останній дрож пробудження, остання судома пологів. І ту ж мить він знову пустився в дорогу, попрямував нетерпляче і квапно — уже не додому, не до батька, вже не назад.

Частина друга

КАМАЛА

Сіддхартха учився нового щокрок на своїм шляху, бо світ перемінився, а серце його було зачароване. Він дививсь, як сонце сходить із-за лісистих гір і заходить за далеким, порослим пальмами морським берегом. Він дививсь, як уночі зорі займають свої місця, а молодик пропливає, мов човен у синьому морі. Він дивився на дерева, на тварин, на хмари, на веселку після дощу, на скелі, на трави й квітки, на річку й струмок, дививсь, як уранці мерехтить у кущах роса, дививсь на далекі, синюваті й невиразні обриси високих гір, дививсь, як на рисовім полі срібними хвилями гуляє вітерець, слухав, як співають пташки й гудуть бджоли. І все це, розмаїте й строкате, було споконвіку — споконвіку світило сонце і місяць, споконвіку шуміли річки й гули бджоли. Але для Сіддхартхи все це доти було не що інше, як легенький, оманливий серпанок перед очима, і він споглядав його недовірливо й тільки для того, щоб пронизувати і знищувати думками, бо була то не суть — суть ховалася поза видимим. Але тепер його розкутий зір перенісся по цей бік, він бачив і розпізнавав видиме, шукав у цьому світі рідний дім, не докопувався суті, не прагнув зазирнути у світ потойбічний. Світ прекрасний, коли просто його споглядаєш, нічого в ньому не шукаючи,— просто так, як його споглядають діти. Прекрасний місяць і зорі, прекрасний ручай і берег, гори і ліс, коза й золотокри- лий жук, квітка й метелик. Прекрасно й хороше йти по світу, отак, як мала дитина,— прокинувшись од сну, відкривши всьому душу, отак без недовіри. Інакше тепер пекло голову сонце, інакше остуджувала лісова прохолода, інакше смакувала вода зі струмка і з кадоба, інший смак мав гарбуз і банан. Коротші стали дні, коротші ночі, кожна година пропливала так швидко, як вітрило в морі, а під вітрилом був корабель, повен скарбів, повен радощів. Сіддхартха бачив, як під високим склепінням крон, аж у верхів’ях, мандрує табун мавп, і чув дикі, спраглі пташині крики. Він бачив, як баран наздоганяє і покриває вівцю. Бачив, як увечері в зарослому очеретом озері полює голодна щука, а перед нею з води цілими зграйками вискакує, тріпочучи й вилискуючи, перелякана мілька; сила й жага відчувалась щораз у водоверті, збуреній нестримною переслідувачкою.