Сіддхартха - Гессе Герман - Страница 8

Все це було споконвіку, але він, Сіддхартха, досі нічого не бачив; він був не тут. Тепер він був тут, він до цього належав. В очі його вливалося світло і тінь, у серце його вливалися зорі й місяць.

Дорогою Сіддхартха згадував також про все, що він спізнавав у гаю Джетавана, – про вчення, яке там слухав, про божественного Будду, прощання з Говіндою, розмову з Величним. Знов пригадав він свої слова, з якими звернувсь до Величного, пригадав кожнісіньке слово і з подивом усвідомив: він казав там таке, чого тоді, власне, зовсім іще й не розумів. Ось що сказав він Говінді: його, Будди, багатство і таємниця — не вчення, а те, чого висловити й навчитись не можна, те, що він звідав один раз у годину просвітління. І щоб звідати це, він, Сіддхартха, тепер і пішов у світ, і почав це вже звідувати. Тепер він мав звідати самого себе. Певно, давно вже він знав, що його «я» — це Атман, і суть його така сама вічна, як Брахман. Та ніколи ще він не знаходив цього «я» по-справжньому, бо намагався спіймати його у сіті думок. Але ж «я» — то, звісно, не плоть і не гра уяви, це й не думки, і не глузд, і не завчена мудрість, не завчене вміння робити висновки і снувати з уже передуманого нові думки. Ні, і той світ думок — ще по цей бік, і коли убиваєш випадкове «я» свідомості то це до мети не приводить, зате дістає поживу випадкове «я» думок і вченості. Те й те — і думки, і свідомість — речі гарні, за тим і тим криється остаточний смисл, до того й юго слід прислухатися, тим і тим слід грати, ні того, ні того не треба ні нехтувати, щ переоцінювати, в тому й тому треба вчувати таємничі голоси найпотаємнішого. Він хотів розчинитися у нічому, так ніби бути нічим йому наказував, радив голос. Чому колись, у годину годин, коли на Гаутаму зійшло просвітлення, він саме сидів під деревом мудрості Бо? Тому що почув голос — голос у власнім серці, який наказав йому сісти спочити під тим деревом, і він обрав не умертвіння плоті, не жертвоприношення, не обмивання, і не молитви, не їжу й питво і не сон чи мрії — ні, він послухався того голосу. Послухатись отак голосу, не чужого наказу, а тільки голосу, виявити отак готовність — ось що прекрасно, ось що потрібно! Тільки це, й більш нічого.

Вночі, коли Сіддхартха спав у солом’яній хижі одного перевізника на березі річки, йому приснився сон: начебто постав перед ним Говінда у жовтій одежі аскетів. Сумний мав Говінда вигляд, і сумно спитав він: «Навіщо ти мене покинув, Сіддхартхо? » Тоді обійняв він Говінду, обвив його руками, й, коли пригорнув до себе і поцілував, то раптом виявилось, що це вже не Говінда, а якась жінка, і з-під її одежі вибились повні перса, й Сіддхартха лежав на тих персах і пив молоко, і було воно густе та солодке, пахло жінкою й чоловіком, сонцем і лісом, твариною й квіткою, всіма фруктами й усіма насолодами. Молоко те п’янило, дурманило голову...

Коли Сіддхартха прокинувся, за прочиненими дверима хижі вже мерехтіла бліда річка, а в лісі глухо і тужно лунав совиний погук.

Почався новий день, і Сіддхартха попросив у господаря, щоб той переправив його на другий берег. Перевізник узяв Сіддхартху на бамбуковий пліт, і широка річка вилискувала на вранішній зорі рожевим сяйвом.

— Гарна річка,— мовив Сіддхартха.

— Гарна,— відказав перевізник,— дуже гарна. Я люблю її над усе. Часто я її слухаю, часто задивляюся їй у вічі й завжди в неї вчуся. В річки можна багато чого навчитись.

— Спасибі тобі, добродійнику мій,— промовив Сіддхартха, ступивши на другий берег.— Я не маю чого подарувати тобі, щоб віддячити за гостинність, не маю чим і заплатити. Людина я без роду й племені. Я брахманський син і самана.

— Я так і зрозумів,— відповів перевізник,— і не сподівався від тебе ні дарунка, ані платні. Подаруєш мені щось іншим разом.

— Ти в це віриш? — весело поспитав Сіддхартха.

— Ну звісно. Цього я теж навчився в річки: все повертається! Повернешся й ти, самано. А тепер прощавай! Нехай платою мені буде твоя дружба. Згадай про мене, як приноситимеш богам жертву.

Вони всміхнулись один до одного і розлучились. Сіддхартха, всміхаючись, тішився дружбою й привітністю перевізника. «Він — як Говінда, — міркував Сіддхартха.— Усі, кого я стрічаю на своєму шляху, нагадують Говінду. Всі вони вдячні мені, хоч дякувати треба їм, усі догідливі, усі так хочуть дружити і слухатись, менше думати... Люди — це діти».

В обідню пору Сіддхартха црийшов до одного села. Перед глиняними халупами на вулиці кублились діти, лузали гарбузове насіння, бавилися мушлями, галасували й бились, але, вздрівши чужого саману, злякано кинулися врозтіч. У кінці села дорогу перетинав струмок; біля нього стояла навколішки молода жінка й прала білизну. Сіддхартха привітався, жінка підвела голову, всміхнулась до нього, і він помітив, як сяйнули в неї очі. Тоді Сіддхартха поблагословив її, як це ведеться в подорожан, і спитав, чи далеко ще до великого міста. Жінка випросталась і ступила йому назустріч; на юному її обличчі чарівно блищали вологі вуста. Вона перемовилась із Сіддхартхою жартом, поцікавилася, чи він обідав і чи правда це, що самани ночують у лісі самі і їм не вільно мати коло себе жінок. Розмовляючи, вона наступила лівою ногою на його праву й гойднула станом — так роблять жінки, коли хочуть спокусити чоловіка на любовну втіху, що її у трактатах називають «вилізання на дерево». І Сіддхартха відчув, як у нього заграла кров, і в цю мить йому пригадався сон, і він нахилився до жінки й поцілував самими губами її брунатні соски. А коли підвів погляд, то побачив усміхнене, застигле в чеканні обличчя й примружені, сповнені жаги очі.

І Сіддхартха відчув, як у ньому також ворухнулась жага, ворухнулися муки плоті; але він ще ніколи не торкався жінки й на мить завагавсь, хоч руки його вже ладні були обійняти незнайому. І ту ж мить він здригнувся й почув внутрішній голос, і той голос сказав йому «ні». І враз усі чари на усміхненім обличчі молодої жінки розтанули, і Сіддхартха побачив перед собою вже тільки вологий погляд хтивої самки. Лагідно погладив він розчаровану жінку по щоці, відвернувсь і на її очах хутко зник у бамбуковім переліску.

Надвечір цього самого дня Сіддхартха нарешті прийшов до великого міста й непомалу зрадів, бо вже знудився за людьми. Довго він жив у лісах, а солом’яна хижа в перевізника, де юнак ночував напередодні, була в нього за стільки років першим дахом над головою.

Перед містом, біля одного мальовничого, обнесеного огорожею гаю розваг трапився мандрівникові невеликий гурт слуг та служниць із кошиками. Посеред гурту в гарному оздобленому паланкіні, що його несли четверо слуг, на червоній подушці під строкатим дашком від сонця сиділа жінка, господиня. Сіддхартха став при вході до гаю і задивився на процесію; він споглядав слуг, служниць і кошики, споглядав паланкін і побачив у ньому жінку. Під високо підібраними косами юнак розгледів ясне-ясне, ніжне-ніжне, розумне-розумне обличчя, яскраво-червоні, немов щойно розламана смоква, вуста, доглянуті й наведені високими дугами брови, розумні та пильні темні очі, світлу довгу шию, що виглядала із золотисто-зеленої сукні, довгі й тонкі, унизані широкими золотими браслетами світлі руки.

Побачив Сіддхартха, яка вродлива ця жінка, і серце його аж засміялось. І коли паланкін порівнявся із ним, юнак низько вклонився, а як випроставсь, то подивився в чарівне ясне обличчя, спробував щось прочитати в розумних, увінчаних високими бровами очах і вдихнув незнайомі пахощі. Всміхнулась йому вродливиця, ледь помітно кивнула головою і зникла в гаю; за нею посунули й слуги.

«Ось як я входжу до цього міста — під чарівним знаменням! » — промайнуло в Сіддхартхи. Йому кортіло відразу ступити до гаю, але він завагався й аж тепер пригадав, як служниці та слуги розглядали його при вході — зневажливо, підозріливо, навіть з відразою.

«Я ще самана,— подумав Сіддхартха,— усе ще самана. Аскет і жебрак. Не такий я повинен бути, не такий я ввійду до гаю». І він всміхнувся.

У першого ж чоловіка, що трапивсь йому дорогою, юнак розпитував про гай і про те, як звати жінку. Він довідавсь, що це — гай Камали, славетної куртизанки, і що, крім гаю, вона має й будинок у місті.