Сіддхартха - Гессе Герман - Страница 6

Другого дня рано-вранці один із Буддиних послідовників, один з його старших ченців, рушив гаєм, скликаючи до себе всіх новеньких, які напередодні пристали до вчення, щоб роздати їм жовте одіння й навчити перших приписів та обов’язків їхнього стану. І тут Говінда раптом вихопився з гурту, ще раз обійняв товариша юності, а тоді вже приєднався до процесії новонавернених.

А Сіддхартха рушив замислено через гай.

Зненацька дорогою йому трапився Гаутама, і коли юнак з глибокою шанобою привітав його і відчув на собі зичливий, спокійний погляд Величного, то зібрався з духом і попросив у Будди дозволу з ним побалакати. Мовчки кивнув головою Достойний на знак згоди.

І промовив Сіддхартха:

— Вчора, о Величний, мені випало щастя почути прекрасне твоє учення. Послухати його ми прийшли сюди з товаришем здалеку. І ось мій товариш зостався з твоїми учнями — він приєднався до тебе. А я вирушаю шляхом прочанина далі.

— Воля твоя,— стримано відповів Достойний.

— Надто сміливі мої слова,— провадив Сіддхартха,— але я не хочу йти від Величного, не висловивши йому відверто своїх думок. Чи зласкавишся ти, о Достойний, послухати мене ще трохи?

Будда мовчки кивнув головою.

Тоді Сіддхартха сказав:

— У твоїм ученні, о Найдостойніший, мене здивувало насамперед одне. У вченні усе цілком зрозуміло і переконливо. Світ ти змальовуєш як досконалий ланцюг, що ніколи й ніде не вривається,— вічний ланцюг, поєднаний причинами й наслідкам. Ніколи ще світ не мав такого зрозумілого вигляду, ніхто не зображував його так незаперечно. Воістину натхненніше має забитися серце у грудях кожного брахмана, коли він, твоїм ученням збагачений, подивиться на світ як на досконалий причинний зв’язок, безперервний, ясний, мов кришталь, не залежний від випадковості, не залежний від волі богів. Добрий він чи лихий і що являє собою в ньому життя — страждання чи радість,— це вже інша розмова; може, це й не суттєво. Але те, що світ становить внутрішню єдність, що між усім сущим існує причинний зв’язок, що все велике й мале охоплюється тим самим потоком, підвладне тому самому законові першопричин, що все народжується і вмирає,— це виразно випливає, о Довершений, з твого величного вчення. Одначе ця єдність і послідовність усіх ,речей, за твоїм таки вченням, в одному місці все ж уривається, і крізь невеличку прогалину в цей цілісний світ проникає щось чуже і нове — таке, чого досі не було і чого не можна пояснити й довести. Це — твоє вчення про подолання світу, про спасіння. Але ця невеличка прогалина, цей невеличкий розрив знов ламає і перекреслює світовий закон.

Гаутама, Довершений, вислухав Сіддхартху спокійно, незворушно. А тоді добродушним своїм, ввічливим і чистим голосом промовив:

— Ти, о брахманський сину, послухав учення і добре вчинив, що так глибоко над ним замислився. Ти знайшов у ньому прогалину, знайшов ваду. Міркуй про це й-далі. Аде дозволь тебе, о допитливий, застерегти від плутанини суджень та суперечок про слова. Судження нічого не важать, вони можуть бути гарні й погані, розумні й безглузді, кожному вільно до них приставати чи їх відкидати. Але вчення, яке ти почув від мене,— не судження мої, і мета його — не пояснити допитливим світ. Мета в нього інша: звільнити людей від страждань. Ось чого вчить Гаутама — цього і нічого іншого.

— О Величний, не гнівайсь на мене,— промовив Сіддхартха.— Я так заговорив до тебе не для того, щоб завести суперечку про слова. Твоя правда, судження важать небагато. Одначе дозволь мені сказати ще одне: я жодної миті не мав у тобі сумніву. Я жодної миті не мав сумніву, що ти — Будда, що ти домігся своєї мети — найвищої, до якої прагнуть тисячі брахманів і брахманських синів. Ти знайшов спасіння від смерті. Воно явилось тобі з власних твоїх шукань, на власнім твоїм шляху, завдяки роздумам, завдяки самозаглибленню, завдяки пізнанню, завдяки просвітленню. Ніщо не явилось тобі з учення! І ніхто — так я гадаю, о Величний! — ніхто не засягне спасіння завдяки вченню! Нікому, о Достойний, ти не перекажеш словами і не поясниш настановами вчення того, що сталося з тобою в годину твого Просвітлення! Багато чого є в ученні просвітленого Будди, багато чого воно вчить — праведно жити, уникати зла. Та одного немає в такому чіткому, в такому достойному вченні: у ньому нема розкриття таємниці того, яким шляхом до нього дійшов сам Величний — один з-поміж сотень тисяч. Ось про що я замисливсь, ось що я осяг, коли слухав учення. Ось задля чого я вирушаю у мандри далі Не на пошуки іншого, кращого вчення, бо знаю: такого вчення немає. Я йду, щоб відмовитися від усіх учень, від усіх учителів і або домогтися своєї мети самому, або вмерти. Та не раз іще, о Величний, я згадуватиму про цей день, про цю годину, коли очі мої споглядали святого.

Будда спокійно дивився в землю; спокійно, в досконалій байдужості променилось його непроникне обличчя.

— Нехай же твої думки,— нарешті неквапно промовив Достойний,— не виявляться помилковими! Дійди до своєї мети! Одначе скажи мені: ти бачив юрбу моїх саман, отих багатьох моїх побратимів, що пристали до вчення? Невже ж ти гадаєш, зайшлий самано, невже ти гадаєш, що всім їм буде краще відмовитись від учення й повернутися до мирського життя та втіх?

— Я зовсім так не гадаю! —вигукнув Сіддхартха.— Нехай усі вони зостаються при вченні, хай кожен із них досягне своєї мети! Не подобає мені судити про те, як жити іншим! Моє діло — судити про себе, тільки про себе й собі лише щось вибирати чи щось відкидати. О Величний, ми, самани, шукаємо спасіння від власного «я». Якби я, о Достойний, був одним із твоїх учнів, то, боюсь, могло б статися, що моє «я» знайшло б спокій і спасіння лиш для годиться, облудно. Насправді жило б воно й далі, набиралося сили, бо і вчення, і своїх послідовників, і любов до тебе, й товариство ченців я обернув би на своє «я».

Ледь усміхнувшись, ясним і привітним поглядом подививсь незворушний Гаутама в очі зайшлому юнакові й зробив майже непомітний прощальний жест.

— Ти, о самано, розумний,— промовив Достойний.— І розумно умієш говорити. Але надто великого розуму, друже мій, остерігайся!

І Будда рушив своєю дорогою, а погляд його і ледь помітна усмішка навік укарбувалися в Сіддхартхину пам’ять.

«Зроду не бачив ще я людини, яка б отак усміхалась, дивилась, сиділа й ступала,— міркував юнак.— І мрія моя — навчитись ступати, сидіти, дивилися й усміхатись так само істинно, так само вільно, з гідністю, щиро, так само по-дитячому, загадково і таємниче. Так істинно дивиться і ступає лиш той, хто проник у потаємні глибини свого «я». Певно, й мені треба спробувати проникнути у потаємні глибини мого «я».

Я побачив людину,— міркував Сіддхартха,— єдину на світі людину, перед якою мусив опустити очі. Тепер я ні перед ким уже не опущу очей, ні перед ким! Вчення цього чоловіка мене не захопило, і тепер жодне інше вчення вже не захопить.

Обікрав мене Будда,— міркував Сіддхартха.— Обікрав він мене, та ще більше він мені подарував. Величний забрав у мене товариша, того, що вірив у мене, а тепер вірить у нього, забрав того, хто був моєю тінню, а тепер став тінню його, Гаутами. Але подарував мені Будда Сіддхартху — мене самого».

ПРОБУДЖЕННЯ

Коли Сіддхартха вийшов із гаю, де зостався Будда, Довершений, і де зостався Говінда, то відчув, що в тому гаю відділилося від нього й залишилось і все його минуле життя. Про це відчуття, що сповнило всю його душу, він розмірковував, неквапно простуючи дорогою. Тяжко замислився Сіддхартха, мов поринув у глибоку тиховодь, аж на дно цього відчуття — туди, де залягають першопричини, бо осягати першопричини, здавалось йому, це, власне, і є думати, й тільки так відчуття обертаються в пізнання, не губляться, а стають дійсними, починають випромінювати те, що в собі мають. Отак Сіддхартха поволі простував собі й міркував. І дійшов висновку, що він не юнак уже, а дорослий чоловік. І дійшов він висновку, що чогось позбувсь, як ото гадюка позбувається старої шкури, що чогось у ньому не стало — того, що належало йому і було з ним усю його юність: бажання мати вчителів і слухати повчання. Останнього вчителя, який трапивсь йому на шляху, навіть його, найвеличнішого і наймудрішого, Будду, святого, він, Сіддхартха покинув, мусив піти від нього, не в змозі прийняти його вчення.