Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 63

І однієї ночі дід раптом з’явився у бабусиній хаті, налякавши дочок, які вже забулися, що у них є тато, бо зростали у суто жіночому товаристві. Отут і трапилося неймовірне — бабуся не прийняла діда. Поки він був у таборі, крадькома посилала посилки, отримувала листи «до запитання», а повернувся — не прийняла. Бо всі знали, що вона неодружена. Бо якби з’ясувалося, що вона стільки років приховувала, що є членом родини зрадника… І справа та знайшлася б, і стукачі б спрацювали. Посадити, може, й не посадили б, але зі школи б точно звільнили. А на руках дві дочки, свекруха та чоловік щойно з таборів.

Отже дід поселився окремо, на іншому краю містечка. Пішов працювати на механічний завод, а вночі тайкома приходив до родини. І так тривало, аж поки не розвінчали культ. Родина возз’єдналася.

Всі стали жити в одній хаті, і тут з’ясувалося, що вони вже не ті. Дід, який повернувся з пекла, — зовсім не той молодий вчитель, з яким колись одружувалася бабуся. Та й бабуся, що, немов Фенікс, кілька разів спалила себе і відродилася у новій іпостасі, — вже не та сільська вчителька з невідь-звідки взятою французькою мовою.

А чи не так само кожен з нас одного ранку прокидається у несподіваній тиші, яка перетворює кімнату міської квартири на келію, і раптово розуміє, що поруч лежить практично незнайома жінка, зовсім не та, яку він вперше поцілував двадцять років тому? Навіть якщо обійшлося без таборів, розкуркулень та НКВД — а був лише побут, робота, проблеми, діти. Ми вдивляємося в обличчя на подушці, намагаємося знайти у ньому щось знайоме — і не знаходимо. Тому що за двадцять років кров міняється в людині кілька разів. І в країні — теж.

Мабуть, саме тому чоловіків у віці тягне на дивацтва. Наприклад, як мого професора з університету, який при живій дружині, теж професорі, паралельно завів собі другу — прибиральницю з кафедри, народив з нею дитину та обвінчався у Греції за тамтешнім обрядом, щоб не вважатися двоєженцем.

У бабусі з дідом остання спроба спільного життя була досить довгою — спочатку вони намагалися терпіти, потім сварилися, мирилися, потім знову терпіли. Але зробили вже нічого не змогли. Товариш Сталін таки домігся свого, навіть з могили. Врешті-решт вони розлучилися. Без скандалів, цілком інтелігентно. Бабуся кинула Дубоссари і перебралася до нас. Дід перебрався за нею і купив хатинку на сусідній вулиці. Жили поруч, бачилися ледь не щодня, спілкувалися між собою, допомагали чим могли. Дід іще раз пробував одружитися, проте невдало — адже розповідати про його дивацтва легше, ніж терпіти їх поруч.

А може, краще про все це взагалі не думати? Що було — загуло, а що буде — то буде. Оно люди в літаку — летять собі у Дубаї покупатися та скупитися і ні про що таке не переживають. Може, взяти собі циганський принцип: «І пить будем, і гулять будем, а настане смерть — помирать будем», може, це єдина правильна філософія? Проте з нею треба народитися.

Далекі перельоти у мене завжди змішуються в одне суцільне марево — страх висоти, що гніздиться у підсвідомості, обов’язкові розмови з сусідами, байдужа уважність стюардес, нецікаві журнали, уривки нерозбірливої англійської, незручно прилаштовані на колінах книжки, обіди з дивним набором продуктів, безкінечне дьюті-фрі, допитливі погляди пасажирів, яким нема чого робити, окрім вивчати одне одного, залишки сну, біль у шиї та ногах. І думки, думки, думки. Про все на світі — починаючи від проблем світотворення, закінчуючи тим, якого дідька на борту лише чотири туалети. А нічна кількагодинна пересадка в Дубаї накрила цю мішанину пологом напівсну-напівмарення серед неприродно розкішного аеропорту, із вавилонським велелюддям різних рас, націй та авіакомпаній. Остаточно прийшов до тями я тільки тоді, коли з динаміків нарешті ввічливою англійською попередили про зниження і посадку у Мале — столиці острівної держави, до якої я, власне, й прямував.

Сучасні аеробуси обладнано ідіотськими камерами, які дають пасажирам можливість подивитися, що робиться внизу під час посадки. Я не люблю цієї розваги — чомусь завжди здається, що літак вріжеться у землю. Але сусіди завжди вмикають тільки їх. Посадка на Мальдівах відрізнялася від звичайних тільки одним — мені здавалося, що ми вріжемося не у землю, а в океан. Бетонна смуга з’явилася під пузом літака буквально в останню мить, коли я остаточно втратив надію. Сестрички з київського турбюро попереджали про спеціально насипаний острів-аеропорт, але я не думав, що все настільки серйозно.

А проте є річ, яка може виправдати усі незручності далеких перельотів. Це — момент виходу на трап. Коли ти починаєш озиратися навсібіч, немовби маєш у розпорядженні тільки цю хвилину. Начебто не буде ще кількох тижнів відпочинку, під час яких місцевий пейзаж стане звичним, іноді навіть обридливим. Подібно дитині, яка пройшла крізь страх пологів, відторгнення від матері і вилізла-таки на світ Божий, ти всотуєш його очами, вухами, шкірою, буквально кожною клітиночкою. Я люблю цей момент іще й за те, що ти ні про що не думаєш, ошелешений навалою нових вражень. Мати можливість не думати — для мене рідкісна і особлива насолода.

А тут, на Мальдівах, я її хильнув повною чарою. Відразу після зустрічі невеличкі смагляві дівчата в уніформі посадили мене до мікроавтобуса й перевезли на інший кінець острова — там розташовувалася бухта гідропланів-таксі. Вигляд яскравих машинок, які спокійно колихалися, прив’язані до пірсів, або по-діловому гарчали, розганялися по смарагдовій воді та стартували в небо, тягнучи за собою довжелезні хвости із бризок, навіював відчуття нереальності. Та це й не могло бути реальністю — адже душею я ще був у золотому з підпалинами Києві, де хмари не полишали небо та серця людей. Тут же хмари були відсутні як клас — ані на обрії, ані у поглядах ви не знайшли би навіть натяку на каламуть.

Матрос, стоячи на поплавці літака, вантажив до салону наші валізи, а потім подавав кожному руку, допомагаючи засвоїтися у незвичному повітряно-морському агрегаті. Всередині гідротаксі нагадувало сільський автобус, той, що возив мене в дитинстві до бабусі. Хіба що крісла з високими підголовниками були іншими. Зате кватирки на вікнах, чи то пак, ілюмінаторах, підозріло скидалися на автобусні, хіба що були меншими за розміром.

Пасажири з недовірою озиралися і захоплено вигукували — слава Богу, серед них ніхто не говорив знайомими мені мовами. Люди, коли не розумієш, про що вони говорять, можуть бути цілком терпимими істотами. Двоє дебелих льотчиків у шортах прослідували до кабіни. Я звернув увагу на те, що один з них був босяка. Біляві, з квадратними щелепами — гастарбайтери з Європи. Босий обернувся до пасажирів і заговорив якоюсь гортанною англійською. Голландець чи то німець. Суть його промови полягала в тому, що у кишенях наших крісел знаходяться інструкції з безпеки, і якщо стане жарко, ми зможемо застосувати їх замість віяла. Босий голландець продемонстрував, як це робиться, помахавши картонкою перед обличчям. Усі засміялися.

Матрос відв’язав літак від пірсу, і двигуни несамовито загарчали.

Ну точно, наш сільський ПАЗик.

Ревіння гвинтів просто-таки фізично тиснуло на барабанні перетинки. Я ковтнув слину, і звук перейшов на іншу, чистішу ноту. Ми поїхали по зеленій поверхні океану.

Скажу чесно, я ніколи не літав гідропланами. І нагадаю, що не люблю та побоююся повітряних подорожей. Але те, що відбувалося зараз, було настільки незвичним, навіть якимось розбишацьким, що голова не встигала протестувати.

Швидкість зростала, вода несамовито шарпала поплавці літака, додаючи до гудіння двигунів басову складову, і щойно я почав напружуватися від надлишку звуків, ми відірвалися від хвиль. І те, що стало видно в ілюмінатор, затьмарило усі інші емоції.

Зелене з сивиною тло океану по всій поверхні було поцятковано кружечками, еліпсами та півколами білого піску. Довгі коси утворювали бухти, у яких вода набувала фантастичного смарагдово-прозорого відтінку. Гідроплан видряпався на наступний поверх неба, і стало видно: піщані плями — це коралові рифи, вони тільки хочуть бути островами. Острови ж лежали трохи далі — великі і не дуже, забудовані котеджами, розцяцьковані вітрилами серфінгістів, вкриті зеленню пальм та кущів. Деякі готелі стояли просто у воді, так щоб туристи могли через вікна спостерігати за життям риб. А ми летіли вперед, маючи мож