Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 62

Дід — то інша справа. Спадковий бессарабський куркуль, він вмів усе — в саду, городі, у майстерні. Меблі в хаті, пічка, та й сама хата — все було зроблено його руками. Тесля, слюсар, муляр, електрик, механік — не було роботи, якої б він не вмів або не міг освоїти. Як я був маленьким, дід навіть спеціально для мене спорудив у дворі каруселю — справжню, з дерев’яною конячкою, що крутилася навколо стовпа, підвішена на підшипниках. Крутилася борзо і весело, аж поки я не злетів з неї на повному ходу і не розбив собі голову. Тоді бабуся заборонила каруселю, дід розібрав її, але в сараї ще довго лежала конячка з сумними намальованими очима та шматком мички замість гриви. На саморобному сідлі мотилялися справжні стремена — саме через них я впав із каруселі, заплутавшись ногами у мотузках.

Різні, наскільки можуть бути різними люди, дід з бабусею не мали шансів зустрітися. Ще б пак — куркульський син та панянка з шляхетного інституту. Але комісари в один момент урівняли всіх. Хутір спалили, прадіда убили, родина втекла до Одеси, бо там легше було загубитися. «На работу славную, на дєла хорошиє вишел в стєпь Донєцкую парєнь молодой», — коли чув цю пісню, дід завжди скептично усміхався: «А чому він туди вийшов? Розкуркулили — от і вийшов. А чого б інакше іти у степ?» Він навчився лагодити примуси, робити голки для них — так і вижили. Потім закінчив технікум на вчителя. Тому і зустрілися з бабусею — на чергових курсах з перепідготовки. Двоє людей без минулого і ціла країна без майбутнього — паруйся, як хочеш.

Я ніколи не міг зрозуміти, що вони знайшли одне в одному, але зараз, у літаку на Дубаї, оточений веселими і п’яними туристами, усвідомив, що це не має значення. А що я знайшов у Ірці? Або вона в мені? І чи та зараз Ірка, що я колись її цілував після спектаклів? Та і я не той, давно не той. І справа не у комплекції або кольорі волосся. Ми не тільки не розуміємо, що таке життя, коли робимо вибір, — ми обираємо одну людину, а живемо із зовсім іншою.

Отак і дід з бабусею. Може, вони кохали одне одного. А може, й ні — просто не було інших варіантів. Чи так судилося. А швидше за все, так вирішив у своєму кремлівському кабінеті вождь і учитель товариш Сталін — він тоді вирішував усе.

Він-таки вирішив одного разу їх розлучити. Певно, зрозумів, що помилився, єднаючи настільки різних людей. Але хіба з Кремлівських висот вцілиш у родину бессарабських вчителів? Тому товариш Сталін вимушений був розв’язати цілу світову війну — набудувати десятки тисяч танків, літаків, гармат, стравити Європу у кривавій битві. Він тонко розрахував — війна руйнує все: хати, родини, життя. Але коли мільйони чоловіків забрали від дружин і повезли на кордон, коли потім вони розбіглися, кинувши зброю, та стали переховуватися по льохах та клунях чужих жінок, коли людей знову змішали у великому котлі, приправивши кров’ю та свинцем, дідові вдалося вижити. З румунського концтабору його викупила бабуся — завдяки шляхетному вихованню та французькій мові. Бо французька у румунів — мова аристократії, і якщо жінка говорить французькою, вона вже не проста баба, а «домна» і спілкується з офіцерами. Тоді вже можна домовитися з лікарями та купити довідку про хворобу. Я не уявляю свою шляхетну бабусю, яка домовляється з концтабірним начальством за фіктивні довідки, але факт залишається фактом — вона повернулася додому з дідом на руках і виходила та відгодувала його.

Окупанти відкрили школу і повернули на роботу вчителів. На дозвіллі дід робив вино і продавав його солдатам. А бабуся малювала карти — не географічні, а гральні, бо румунські вояки, втім, як і всі інші, полюбляли грати в карти. Дівчат в шляхетному інституті вчили не тільки французькій мові, але й малюванню.

Але Сталін не дрімав. І щойно зміг отямитися від розгрому перших років війни, знову взявся за мою родину. Отже коли червоні звільнили Бессарабію, діда забрало НКВД. Офіцери цієї установи не володіли французькою мовою і не знали, що таке «домна». Для них усі були однакові — вороги народу. Тому бабусі не вдалося врятувати діда — його відправили в далеку Інту на десять років, інакше кажучи, назавжди.

Наступними мали піти бабуся з дітьми, як члени родини зрадника — син за батька не відповідає, тому сидітимуть усі. Майно конфіскували, папери приготували. І тут бабуся зникла. Просто розчинилася у Бессарабських степах разом із двома дочками та свекрухою.

Мої дитячі спогади у цьому місці дають тріщину. Бо та бабуся, якою я її знав, — старенька, у товстих окулярах, трохи не від світу цього, практично безпомічна у пенсійних установах, на пошті та ощадкасі, куди я супроводжував її — так от така бабуся не могла викупляти діда з румунських таборів, а також розчинятися у степах, як армія Махна. Проте сімейна сага твердить — родина зникла в одну ніч і намалювалася у глухому селі сусіднього району без будь-яких документів.

«Хто ви?» — запитав пильний голова колгоспу.

«Я? Бухгалтер», — чесно зізналася бабуся, тоді вже не просто вчителька, а викладачка французької.

«Бухгалтер?!!!» — зрадів голова і виділив новоприбулим півхати. Бухгалтери у селі тоді були рідкістю не меншою, ніж вчителі у двадцяті. Так моя бабуся-інститутка перетворилася на фінансиста.

«Про бухгалтерію я знала тільки одне, — розповідала вона мені під час наших походів до собесу чи на пошту. Вона ходила повільно, крім того, в установах завжди були черги, тому часу для розмов не бракувало. — Пам’ятаю, тітка колись казала, що суми цифр у стовпчиках та рядках будь-якої таблиці повинні збігатися. Оце і все. Так і зробила перший звіт. Голова подивився недовірливо, поїхав в район здавати, але мене з собою не взяв — в глибині душі він, певно, розумів, звідки у степу може взятися бухгалтер. Повернувся радісний, виставив пляшку самогону і сказав: „Вперше у мене взяли звіт без виправлень. Будете працювати“. Отак я і перекваліфікувалася, без будь-яких курсів».

Другий звіт пішов як по маслу. Третій — теж. А після четвертого голова повернувся з району сумний. «Тікайте, — сказав він. — Там на вас справа прийшла. Шукають, — і зітхнув. — Чорт, знову залишусь без бухгалтера!»

Бабуся ще раз розчинилася у степах. Разом з дочками та свекрухою. І виникла у глухому селі зовсім іншого вже району.

«Я — бухгалтер», — вже впевнено заявила вона місцевому голові.

Тут робота тривала понад рік — бабуся робила звіти, а складати їх возив голова, оскільки теж розумів, що бухгалтери просто так у степах не ростуть. І знову він якось повернувся сумний та сказав, що в район прийшли документи, треба тікати. І що тепер він залишиться без бухгалтера.

У третьому селі все повторилося точно так. А в четвертому голова порадив: «Вони вас все одно впіймають. Тікайте до Молдови. Тут якихось сорок кілометрів, а це вже інша республіка. І ваші документи підуть спочатку до Одеси, тоді до Києва, потім до Москви, звідти до Кишинева, а вже аж потім до району. А поки це буде, може, загубляться десь. Може, й Сталін здохне».

Документи й справді не дійшли — певно, загубилися. Сталін дійсно здох, але це сталося пізніше. А бабуся опинилася в молдавському райцентрі з паперами, які їй виписав останній голова, гарними паперами, у яких значилося, що пред’явниця їх є неодруженою. Це — щоб менше було питань.

Отак товариш Сталін домігся свого.

На своє щастя, бабуся не змінювала прізвище, коли брала шлюб. Залишилася на дівочому. Вона завжди казала: «Я не собака, щоб міняти ім’я, коли ідеш до нового господаря». І ця шляхетська пиха, як не дивно, полегшила втечу. Однак, не зважаючи на гарні документи та дівоче прізвище, бабуся не залишала діда напризволяще у далеких таборах. Регулярно, раз на місяць, вона переїздила адміністративний кордон з Україною та посилала йому посилки з найнеобхіднішим — цибулею, часником, салом. Щоб у діда не було цинги. Бо залишалася йому дружиною, що б там не вирішив у кремлівському кабінеті товариш Сталін.

Дід вижив навіть у Інті. Втратив зуби, але вижив завдяки бабусиним посилкам та своїй освіті — доходягу-вчителя помітили місцеві вольняшки з лабораторії та взяли до себе на невдячну письмову роботу.