Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 64

ливість оцінити фантазію місцевих будівельників та щедрість головного Архітектора цих місць, того самого, що його знають під псевдонімом «Бог».

Я просто-таки прилип до ілюмінатора, намагаючись ввібрати в себе усе, що бачив — океан, який опускався під нами на тисячі метрів вглиб, коралові скелі, що випиналися з нього гірськими пасмами і розсипалися по поверхні білим борошном, перемеленими сонцем і вітром власними кістками.

Ніхто не знає, скільки островів є на Мальдівах. Вони тут капризують — мовляв, острів це тільки той, на якому ростуть пальми і живуть люди. А я у школі вчив, що острів — це частина суші, яку з усіх боків оточує море. От і вір після цього в науку.

Ми летіли вже близько години, і весь цей час я не відлипав від ілюмінатора, аж поки нарешті літак пішов донизу. Значить це моя зупинка, бо казали, що вона — перша. Я вже просто-таки відчув, як зараз хтось покладе руку на плече: «На наступній виходите?» Але ніхто не озивався. Пілоти смикали на себе якісь ручки, клацали перемикачами — от уже ніколи не думав, що в кабіні їх стільки.

Літак зайшов на посадку і ляпнувся поплавцями на воду. Барабанні перетинки знову завібрували. В ілюмінаторі промайнув острівець з парою зелених кущів. Матрос, який займав своє місце у хвості чи то кормі літака, відкрив люк і взяв до рук мотузку.

Раз-два, і літак прив’язаний. Три-чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять — і я виходжу на понтон.

Двигуни літака гудять, матрос робить мені міжнародний прощальний жест та відв’язує мотузку від кнехтів. Шість-сім-вісім — і літак вже з гуркотом відчалив від понтону, набрав швидкість і злетів у небо, здійнявши хвіст із бризок.

Я озирнувся навкруги. Під ногами був залізний понтон не більше як звичайна кімната. На понтоні — я та валіза. А навкруги — океан аж до самого обрію. Я не повірив власним очам. Що це? Де мене висадили?

Де мій готель? Я впіймав поглядом острівець, той самий, що промайнув був у ілюмінаторі гідроплану. Він тепер знаходився зовсім близько — може, за п’ятдесят метрів. На острівці росло двійко кущів. Під кущами стояла чапля. Звичайнісінька собі українська чапля. І з докором дивилася на мене. Мовляв, хлопче, а ти звідки взявся? Я так само з докором подивився на чаплю.

— Ти хотів усамітнення? — озвався в голові скептичний внутрішній голос. — Пригощайся.

І тут з-за обрію, буквально нізвідки вилетіла піратська фелюга. Вже потім, призвичаївшись до місцевих умов, я зрозумів, що в океані неймовірна рефракція. Земля закругляється так швидко, що сходиться з небом просто поруч — рукою дотягнешся. Ефекту сприяє яскраве сонце, яке відбивається від води та сліпить очі. Тобі здається, що ти залишився сам серед океану, а насправді острови і рифи грають з тобою у піжмурки, підступно ховаючись за обрієм.

З фелюги вистрибнуло двоє мальгашів у формених готельних футболках. Поки один притримував борт, другий швидко впорався з моєю валізою та допоміг мені перебратися з понтону.

— Хелоу! — сказав босий капітан. Він керував човном, сидячи верхи на румпелі і повороти забезпечував, відхиляючи дупу вправо чи вліво. Темні руки були схрещені на грудях.

Опинившись у товаристві людей, я послав чаплі ще один прощальний погляд і заспокоївся. Готель виявився зовсім поруч — може, з півкілометра. І острів, на якому він стояв, був значно більшим за понтон. Просто-таки велетенським. Сімсот метрів завдовжки і дев’яносто завширшки.

Лінивий хлопець у національному костюмі, що складався із довгого шматка тканини на стегнах, повільно бив у барабан, демонструючи, як раді в готелі новому гостю. Дівчина повісила мені на шию квітку орхідеї. Подорож закінчилася. Почався відпочинок.

— Катю, ти не уявляєш, яка тут краса! — я чимчикую собі вздовж лінії пальм. Капці на острові не потрібні — білий кораловий пісок відбиває сонячні промені і практично не нагрівається. Саме тому льотчики, капітани, офіціанти — практично всі ходять босяка. І я теж. Замість підлоги всюди перемелені морем корали — хіба що у номері та на ресепшені покладено плитку, але навіть столи у ресторані стоять просто у піску. Острів-готель на кількадесят бунгало. Хащі пальм та чудернацьких кущів, які відокремлюють відпочивальників одне від одного. Переважна більшість туристів — англійці. Як знаєш мову, можеш поспілкуватися. Але коли хочеш — можеш усіх ігнорувати. Я хочу.

— Катю, тут просто неймовірно! Я на тебе чекаю.

— Чудово, Сергійку. Я спробую прилетіти.

— Як це, «спробую»? Що за діла?

— Та нічого, невеличкі проблеми.

— Наскільки невеличкі?

— На півтора лимони.

Я зупиняюся з телефоном біля вуха. Ноги лагідно лоскоче хвилька. Ні, в світі не існує проблем, тим більше на півтора лимони, тобто мільйони доларів. Це казки з бізнес-журналів.

— Що сталося?

— Все, як завжди, — Катьчин голос лунає так, ніби вона знаходиться тут, поруч, а не за три тисячі кілометрів. — Наш банк перерахував гуманоїдам гроші на виборчу кампанію, під купівлю фуфлижних акцій. А вони замість акцій відправили їх наліво.

— Як це, наліво?

— А отак просто взяли і відправили. Кажуть, прийшли донецькі і звеліли заплатити.

— Які донецькі?

— А що, вони різні бувають? Донецькі. Вони тут скрізь ходять, всім оголошують, що тепер все їхнє, бо Янукович — президент.

— Що за маячня? А Паша?

— Що Паша? Кричить. А що він іще може робити?

— Казна-що! Півтора лимони кинули наліво?

— Як одну копійку.

Це видається нереальним. І не тільки тому, що навкруги — кораловий риф та пальми, а тому що безприділ. Це занадто навіть для гуманоїдів.

— Катрусю, мені здається, що донецькі тут ні до чого.

Вона пхекає чи то сміється, не розбереш.

— Мені теж так здається.

— Мабуть, хлопці вирішили у цій колотнечі повирішувати свої матеріальні проблеми.

— Може бути. Щоправда, я не думаю, що півтора лимони можуть вирішити їхні проблеми.

— Курочка по зернятку збирає.

— По лимону.

— Еге ж. Ти знаєш що, Катрусю… — Я замислююся і починаю водити босим пальцем по піску. — Це можна з’ясувати. Давай так, завтра береш когось із банку та їдеш до них… Ні, зачекай, — зупиняю я сам себе. — Завтра ти летиш до мене. Коротше кажучи, доручи комусь скопіювати ці документи, щоб потім Ґенек пробив, звідки ноги ростуть.

— Кому таке доручиш?

Нема кому. Це правда. Таке можу зробити або я, або Сапула. Чорт!

Вона вміла читати мої думки навіть на відстані трьох тисяч кілометрів.

— Сергійку, давай я затримаюся на пару днів, поки воно вляжеться, а потім прилечу.

— Ні, — кажу. — Так не годиться. Ми з тобою стільки планували…

— Нічого, все встигнемо. Два дні не вирішують. Головне — владнати цю справу.

У мене погані передчуття, але Сапула має рацію. Дідько б їх всіх ухопив! І чому я не затримався замість Катьки, а її не відправив першою? Я б цих скотів швидко вивів на чисту воду. І взагалі, куди спішити з цим відпочинком — поїхали б після виборів, справді!

Але що зробиш — не розробиш.

— Катю, я тебе люблю!

— Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий купальник. Майже з нічого.

— Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічого. Тільки тут усі мусульмани.