Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 20

Чи не значить це, що Вінсент Ван Ґоґ колись згодом стане таким же малярем, як і всі, як тисячі інших мистців, що досягають визнання. Але ні, він сповнений внутрішнього неспокою! Малярство, що його оточує, не задовольняє його. Мистецтво, яке має успіх, викликає в ньому спротив. Картини, які він бачить довкола себе, породжують у ньому протест. Вони зроблені не в тій манері, в якій би він хотів висловити себе. Він ще не знає, чого він хоче, але він твердо знає, чого він не хоче. Внутрішній неспокій — така є та ціна, якою він сплачує своє покликання.

Так накреслюється лінія руху, що визначить принципове розходження між ним і кузеном Мовом.

Мов міцно тримається засад мистецтва, яким воно стало з доби Ренесансу. Він непохитно вірить у істину, проголошену великими майстрами Відродження, що найвище мистецтво це античне мистецтво. Щоб навчитись малювати, треба копіювати класичні зразки. Перемальовувати гіпси з античних статуй — єдиний спосіб стати мистцем.

Одного ранку Мов поставив перед Вінсентом гіпсову голову Аполлона.

— Ти маєш нарисувати це!

Вінсент відмовився.

— Я? Цей гіпс? Ніколи!.. Я — майстер. Чого можна досягнути цим?..

Він дивився на Мова з похмурим викликом. Його відповідь прозвучала різко, майже грубо.

Мов зробив спробу з’ясувати Вінсентові. Він послався на те, що мистецтво античного світу — мистецтво ідеального зразка, мистецтво остаточної завершености.

Вінсент відповів:

— Немає завершеного мистецтва.

Мистецтво не може бути завершеним. В мистецтві він прагнув незавершености.

— Завжди шукати! Ніколи не задовольнятися з досягненого! — прокламує Ван Ґоґ.

І він каже так само:

— Я шукаю! Я змагаюсь! Я творю від повноти серця.

Було смішно сперечатися супроти цих наївних вигуків анальфабета, що протиставляє себе всьому мистецтву Нового часу, яким воно було й є, починаючи од Ренесансу. Але Мов не хоче поступитись, і з пересердям він кидає й собі Вінсентові:

— У тебе неможливий характер!

…Деякий час Вінсент, здається, ховався з цим, але кінець кінцем він не витримав. Раптом, цілком несподівано, немов з викликом, ніби вихвалюючись своїм вчинком, він признався. Так, хай знає про це Тео, хай довідаються батьки, хай усьому світу стане відомо. Він не надає жадного значення, що можуть сказати або подумати з цього приводу.

Її звуть Христина. Вона проста жінка. Старша за нього. Йому 30, їй 32 роки. У неї руки жінки, що звикла до повсякденної праці, і це подобається Вінсентові. Вона має кілька дітей, але вона вагалась би назвати на ймення батька котрого-небудь з них. Коли вони зіткнулися, Вінсент і Христина, — Вінсент називає її «Сьєн», — вона знов була вагітна. І, як давніше, вона не могла б сказати, від кого.

Повія?.. Так, повія, вулична дівка, що звикла заробляти собі на шматок хліба, як прийдеться. Од випадку до випадку. На пішоходах вулиць, в темних проваллях міста, в глухих закутках ночі. Сказати про неї, що вона повія, зовсім не значило образити її. Жінка, що її всі зневажають і ганьблять. Тому, що це так, саме тому Вінсент Ван Ґоґ і вирішує:

— Тео, — пише він до брата, — я вирішив одружитися з нею.

Він свідомий того, як важко комусь співжити з ним. Він знає, що в нього важка вдача. Він признається.

— Я часто буваю жахливо нестерпний! Я буваю сумний і роздратований! Але я потребую співчуття, я голодний і відчуваю спрагу, і коли ні в кого не знаходжу співчуття до себе, мене охоплює байдужість, я стаю тоді брутальний і сам підливаю олії в огонь. Ні, я не люблю бувати в товаристві, підтримувати зв’язки зі світом. Розмовляти з людьми становить для мене важкий і прикрий обов’язок.

Ван Ґоґ не робить собі жадних ілюзій щодо жінки, з якою він зійшовся, але він намагається її виправдати.

— Не знаючи нічого доброго в житті, як вона могла стати доброю?

Йому здається, що він міг би піднести її. І ця думка — властива думка того часу: врятувати повію!.. — знаходить відгомін в його серці.

Дивний збіг обставин! Що спільного, здавалось би, могло бути між цим голландським малярем і російським письменником Федором Достоєвським? І все ж таки вони люди тотожної моральної атмосфери. Дати творів Достоєвського і дати життя Ван Ґоґа збігаються. Літературна тема, розроблена Достоєвським, повторюється в життєвій долі Вінсента.

Існує закон єдности часу: в той самий певний час цілий світ проходить через етапи тих самих почуттів, через смугу тотожних вчинків, хвилі взаємозв’язаних ідей! Немає сумніву, Вінсент Ван Ґоґ ніколи не читав Достоєвського, він ніколи не чув нічого про Раскольнікова, ні про князя Мишкіна, ані про Соню Мармеладову — про студента Раскольнікова, що вклонився в ноги повії Соні Мармеладовій, що сказав їй: «Твоєму стражданню вклоняюся!» — але в його житті повторюється подібна психологічна ситуація і, властиво, з тих же психологічних мотивів.

Так, він зійшовся з Христиною, але деінде він міг знайти вихід з того душевного глухого кута, в якому він спинився? Хіба не відкинула його Урсула, молода дівчина, яку він покохав колись у Лондоні? Хіба з обуренням не відштовхнула його від себе його кузина, коли він наважився їй сказати, що він її любить? Жадна жінка з його середовища не захотіла покохати його. І після того, як його почуття зневажено, що іншого лишилося йому, як шукати любови жінки, яку зневажає ввесь світ? Останнього приниження шукав він у коханні, найглибшої ганьби хоче він досягнути в любові.

Хай буде! Хай буде саме так! Він прийме любов, обернену в ганьбу, ганьбу любови. Зі зганьбленої любови він пишатиметься й тішитиметься. На гірські верхів’я він зведе цю любов-ганьбу. Смерть ствердить як життя. Пітьму як світло. Падіння як піднесення. Ніч як день. На камінні бруку посередині галасливого майдану, на смітниках людських покидьків він зростить ще не знану людям квітку, ще ніколи не бачену барвистопишну троянду зганьбленої любови.

У листі до брата Тео, повідомляючи його про свій намір одружитися з Христиною, Вінсент зображує картину свого прийдешнього життя. Він винайме мешкання для майстерні. Посередині кімнати поставить мольберт. В другій половині висітиме колиска для немовляти, яке незабаром прийде на світ. Коло каміна стоятиме дитяче крісельце. О, нарешті, він не почуватиме себе самотнім, пригніченим і меланхолійним. Він вестиме стале, влаштоване й регулярне життя.

Стале, влаштоване життя? Він і сталість?.. Що спільного він має з приборканою і ординарною сталістю? Він, якого сповнює внутрішній неспокій?..

Йому не пощастило осягнути кохання як радости, чи не мусить він ствердити його як одчай і сум? Чи не може темне глухе світло похмурого смолоскипа, що червоною плямою відбивається на чорному тлі ночі, заступити йому ясне світло безхмарного дня?

Жадна жінка в світі досі не покохала його. Лише Христина, лише ця жінка, що не раз зазирала в безнадії, п’яна, в каламутну чорноту нічних каналів, які між щілинами кам’яниць течуть крізь місто, лише вона, зганьблена й знищена, саме вона, повія, тільки вона одна з усіх, в останній людяній саможертві, здається, покохала його.

Ван Ґоґ прив’язується до Сьєн. Він кохає її, і її кохання, в злиднях і невлаштованому безладді напівбогемного життя, сповнене гіркоти й печалі.

Палає вогонь у залізній грубці. Він стоїть коло мольберта й малює її. Вона підводить голову, одкидає волосся й усміхається до нього. Він схиляється й цілує її в похололі уста. «Тобі холодно?.. Ти стомилась?» — «Ні, ні! Малюй! Ще ніколи не було так добре, як оце зараз!»

Такою він малює її: як уособлення печалі! Нага жінка сидить долі з зігненою спиною, схиливши голову; розпущене волосся закриває їй обличчя й спадає вниз на коліна. Літографію підписано по-англійськи «Sorrow» («Печаль»). Другий малюнок з неї підписано цитатою, взятою з Мішле: «Як це сталося, що на цій землі може бути жінка, така покинена й така самотня?!»

Правду сказати, Христина не багато чого варта. Вона негарна на обличчя, ця зів’яла й немолода жінка, що їй, як і йому, чимало довелося вистраждати в житті. Вона ледача й зовсім не дбає за своїх дітей. Вінсент примушений взяти піклування про них на себе. Це він купує для них молоко, варить кашу й годує їх з ложки. Вона недбайлива й неохайна. Багато палить, цілий день не випускаючи люльки з рота. Плює довкола себе на підлогу. Не прибирає. До того ж вона сварлива, лиха й лайлива. Вона лається з вишуканою майстерністю матроса, що тиняється по портових шинках.