Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 19

Отже, він кидає Борени й улаштовується в Брюсселі, оселившись на Південному бульварі ч. 81. Тут з жовтня 1880 року він приступає до систематичних студій малярства. Він починає з основ, вивчає анатомію, засвоює закони перспективи й світлотіні, зарисовує натуру в класі, робить ескізи з робітників разом з Ван Рапаром і Мадіолем.

Приятелем його стає Ван Рапар, посередній мистець, але терплячий друг, з яким протягом років Вінсент підтримує добрі взаємини. В ательє, яке він ділить з Ван Рапаром, він працьовито копіює вуглем зразки, подані професорами.

Його турбує думка, що він є тягарем для родини, й він плекає надію, що йому пощастить заробляти, ілюструючи книги й журнали. Коли його друг Ван Рапар виїздить із Брюсселя й Вінсентові стає дорого самому оплачувати ательє, — він, щоб не обтяжувати родину зайвими видатками, переїздить до батьків.

В Еттені, коли погода дозволяє робити це, він кожного дня виходить на поле й малює селян, які працюють на полі, скопуючи землю. Він виявляє бажання малювати також пензлем, і дядько з Прінесгаґа дарує йому малярську скриню з фарбами.

Весна, квітень 1882 р. Часто перепадають дощі. Сріблясто-сірі сутінки зранку затягують обрій. Пополудні прояснюється. В повітрі теплішає, і Вінсент разом з удовою-кузиною і її донькою виходять у поле. Синява забарвлює далекий ліс; виблискує біле люстро ставу; спрощуючи мелодію до кількох тактів, цвірінькають пташки.

Вони часто зустрічаються, Вінсент і кузина, і багато провадять часу разом. Вінсент закохується в свою кузину. Вдруге в його житті в ньому спалахує любовна пристрасть. В листі до Тео він посвячує брата в свою тайну.

Весна. Любов. Вінсент закоханий. Почуття любовного щастя переповнює його вщерть. Уся радість життя розкривається перед ним. Він захоплений. Усе, що досі було неможливим, глухим, замкненим, здається йому тепер можливим і досяжним.

Кузина це не Урсула Лоєр, ця легковажна й безглузда дівчина. Вона цілковита протилежність останній. Вона розуміє його й, здається, співчуває йому.

Сім років відокремили перше кохання від другого. Сім важких і трудних років лягли між першим проявом почуття й цим другим. Тоді він був наївний і безпорадний юнак, двадцятилітній хлопчик, без всякого досвіду, без всякого знання життя й людей. Тепер йому 28 років, і за ці сім років він стільки вистраждав, стільки пережив, стільки разів життя йому ламало хребет.

Так, так, він зробив тоді помилку, закохавшись у молоденьку дівчину, порожню кокетку, нездібну усвідомити серйозність його пориву, збагнути повноту його почуття. Кузина — старша. Не дівчина, а жінка. Серйозна, лагідна, людяна, проста, сердечна, щира. Життя було до неї таке ж неласкаве, як і до нього. Вона зазнала горя, втративши чоловіка.

Між нею і Вінсентом налагодилися дружні й приязні стосунки. Зі зворушливою прихильністю вона слухає Вінсентові оповідання про його життєві потрясіння.

Вінсент живе як у трансі, сповнений ілюзій, мрій, снів. Боязкий і нерішучий, він довгий час не наважується освідчитись у коханні перед молодою жінкою. Відкладає з дня на день.

І тоді, нарешті, в становищі якогось панічного жаху, він раптом проривається потоком незв’язаних слів, фраз, позбавлених глузду звуків і викриків, що в них годі було б вкласти якийсь людський сенс. Несподівано, незграбно, грубо він робить спробу поцілувати молоду жінку. Вона різко й рішуче його відштовхує.

Відтоді між ними витворюються холодні натягнені взаємини. Кузина явно уникає Вінсента й намагається ніколи не лишатися з ним на самоті, але за деякий час Вінсент, не здатний стримати свої почуття, вибирає момент, щоб майже з тваринною хижістю повторити свою спробу поцілувати її. Він осипає її своїми клятвами. Він запевняє її в своїй любові. Він каже, що не може без неї жити. Що вона для нього все. Він падає до її ніг, обіймає ноги, цілує вбрання.

Вона виривається з його рук. Вона кричить:

— Не доторкайтеся. Не доторкайтеся до мене. Ви не смієте!

Обурена, в сльозах, вона заявляє, що вона більше ані хвилину не лишатиметься й негайно від’їде до Амстердама.

Між превелебним отцем Теодорусом і Вінсентом відбувається важка сцена. Завжди лагідний і стриманий, о. Теодорус лютіє. Цього разу він каже Вінсентові все, чого він досі ще не казав ніколи. Він каже йому про його нікчемність, він закидає йому ледацтво, він дорікає йому, що він відбирає хліб від своїх молодших братів і сестер. Морально зіпсований, внутрішньо розбещений, безсоромний, розкладений, що лише огиду викликає до себе в кожній порядній людині. І нарешті в додаток до всього цей його вчинок супроти молодої жінки.

Вінсент борониться. Він каже, що в нього були найкращі наміри, що тепер, коли він знайшов у малярстві своє правдиве покликання й коли він полюбив, глибоко й серйозно полюбив, він хотів одружитися. Він був певен, що в кузині він знайде вірну подругу й добру дружину.

Отець Теодорус вибухає поривом гніву:

— Одружитися?! Цей хлопчак, не здібний ні до чого, неспроможний улаштувати своє життя, негідний заробити на шматок хліба, начитавшись всякої паскудної літератури, він хоче одружитися?!

Вінсент не витримує. Після цієї жахливої сцени між ним і батьком, він кидає Еттен і подається до Ля-Е.

Друге кохання Ван Ґоґа обернулося для нього так само нещасливо, так само катастрофічно, як і перше. Обидві його спроби прокласти шлях до жіночного серця кінчилися невдачею. Два кохання, два освідчення, дві поразки! Якщо він і зробить ще колись спробу в житті покохати, то в коханні він шукатиме лише одного: приниження. Не радости й самоствердження, а суму й самознищення, химер печалі!..

Життя Ван Ґоґа складалося з невдач і поразок. Від життєвих поразок він рятувався втечами. Він утік з Лондона, тоді з Парижа, потім з Борена, тепер з дому. З дому він утік до Ля-Е.

В Ля-Е мешкав його брат у других, художник Мов, що досяг у мистецтві успіхів і здобув для себе визнання. Мов прийняв Вінсента зі щирою приязню, показав йому свої картини, і картини Мова сподобались Вінсентові. Він роздивляється їх. З усіх його особливо вражає одне полотно: річка, низький берег; похитуючись од утоми, заморені шкапи покірливо тягнуть по ріці тяжко навантажену шаланду.

— Я, — пише Вінсент в листі до брата Тео, переказуючи йому про своє враження від цієї картини, — ще ніколи не мав нагоди почути добре казання про самозречення й ніколи не міг ствердити образ покори, за винятком картини Мова й творів Мілле!

Мов і Мілле!.. Мілле, що висів у нього на стіні кімнати в Лондоні, а потім у Парижі, ще й досі лишається для Ван Ґоґа мірою похвали й межею творчих досягнень.

І в тому листі до брата він додає, що лише самозречення, лише воно є істина. Напруживши всі сили, вгрузаючи в ґрунт, стомлений до знемоги, тягни свій тягар, — такий найвищий закон життя.

— Уміти страждати без скарг — ось єдина корисна річ. У цьому полягає найвище знання, повчальна лекція, остаточне розв’язання проблеми життя.

Оглянувши картини Мова, Вінсент показує кузенові свої речі, що їх він захопив з собою з дому. Мов не ховає свого здивовання.

— Я, — признається він Вінсентові з усією щирістю, — завжди був тієї думки, що ти безплідна смоковниця, сухе дерево, яке жадного плода не приносить і яке зрубують і в вогонь кидають. Тепер я переконався в протилежному.

— Вище голову, друже! Ти ще сам не уявляєш собі, яку вагу для мистецтва має твоя творчість!.. — Мов з радісним сміхом зазирає Вінсентові в вічі і приязно з силою вдаряє його по плечі.

Вінсент заслуговує на те, щоб віддати йому час. Мов учить Вінсента правил рисунка, поправляє йому акварелі, що вони йому так подобалися і яких він був так певен досі. Ван Ґоґ малює «мертву природу» і вперше відкриває для себе фарбу, колір.

— Тео, — звертається він в листі до свого брата, — коли б ти знав, яке це велике діло — барва!

Він ходить малювати малий порт і пляж у Шевенінґу, дістає замовлення на дванадцять малих краєвидів Ля-Е пером, що приносить йому трохи грошей. Як і в інших містах, так і в Ля-Е Вінсент одвідує музей і вивчає картини великих старих мистців.