Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 11
Ніхто не ввів її, молоду й натхненну, клекочучу енергією, за її власним виразом, «як у вулкані лава», в товариство найліпших умів і талантів свого часу (ту свою загублену молодість, по якій не заціліло ні головних робіт, ні навіть фотографічного «портрета митця замолоду», вона потім оплакувала всенький вік, і це справді варто пам'ятати: що на злеті і в зеніті її «краси і сили», у «золотому віці» «від 27-ми до 42-х»[11] ми Катерини Білокур не знаємо і не знатимемо вже ніколи, — тільки й знаття, що в 1920-х у своєму селі «керувала драмгуртком» і сама грала — в «Наталці Полтавці», «Сватанні на Гончарівці», «Наймичці», «Безталанній», «Перших гулях»: репертуар усіх тодішніх сільських аматорських театрів, досі не вивченого істориками потужного й масового — «чорнозем підвівся»! — вихлюпу народного творчого духа, згодом підкошеного колективізацією). Не трапилось їй на старті ні «Брюллова», ні «Гребінки», ніякого, належного культурному героєві, за Дж. Кемпбеллом, «міфологічного помічника»: подружжя Івана й Ніни Калит, хоч яке симпатичне своїм моральним обличчям (святий тип «народного вчителя», нині знаний уже тільки з оповідань С. Васильченка!) на таку роль усе ж не надавалося, як і всі її пізніші добродійники — люди, як на підбір, гарні й щирі, але — за єдиним винятком, про який далі, — не настільки впливові, щоб змінити чиєсь життя…
У цьому пункті традиційна логіка міфу, щоправда, дає збій, наскочивши на історичну: ну а якби трапився хтось такий — «доленосний»? Якби в тому Миргороді 1924 року, де вона, відторгнута радянською системою «принцеса-босоніжка», стоячи під брамою художньо-керамічного технікуму, в останній надії бути «впущеною» розпачливо кидала свої малюнки через паркан, як мореплавець у море пляшку з запискою (так потім в'язні ҐУЛАҐу кидали через колючий дріт «листи на волю», жест той самий!), таки нагодився був якийсь «Сошенко», який би, як вона в своїй безмежній простосердості уповала, побачив ті малюнки, взяв її за руку і «ввів у храм науки», де вона нестримно рвонула б уперед і вгору?.. Як би склалось її життя тоді? Гіпотетично неважко уявити собі молоденьку палкооку Катрю Білокур улюбленою ученицею Михайла Бойчука або навіть — чому ні, їздила ж вона в 1928-му вступати і в театральний технікум, і так само марно, — полум'яною курбасівкою де-небудь у майстернях при «Березолі», між сценографів, — інстинкт генія гнав її саме туди, у найсприятливіше середовище для зросту: у глухим відгомоном вчутне по тодішніх Богданівках і Шрамківках — ще не «опущених» колективізацією, ще живих і самочинних («куркульських» і «петлюрівських», із «Просвітами», читальнями й аматорськими театрами…), — вирування, може, найцікавіших мистецьких процесів, що були зароджувалися в міжвоєнний період на європейському континенті (після виставки бойчукістів, чи пак того, що по них зосталося, в Метрополітен-Музеї 2002 року я не від одного західного мистецтвознавця чула, яке це було для них потрясіння: відкрити, яких художників було знищено — і який новаторський напрямок у світовій монументалістиці поховано на корню…). Якби метання молодої Білокурівни мали успіх і їй таки вдалося вирватися з селянок у радянські студентки, вона б іще встигла на той наш, за Хвильовим, «азіатський ренесанс», — але тоді по ній із певністю тільки й лишилось би, що ще одне ім'я в розстрільних списках: відстрілювали-бо саме таких — за точним формулюванням усього на вісім років молодшого за неї Юрія Шевельова (який, на відміну від сільського дівчати, з дитинства знав, що вижити під більшовиками можна тільки «не висовуючись»!) — «а к т и в н и х»[12]. А її запасу активности — чи, краще сказати, пасіонарности — стало б на чималий населений пункт. І, крім того, — це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, — вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться — і ламаються тільки вже разом із головою. Якби вона «втрапила в систему», в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, «одвела»: їй здавалося, що вона «кидалась в усі кінці, як тигра в клітці»[13], — а насправді летіла, як метелик на вогонь. Виставивши перед нею непроникне скло і відмовивши їй соціального «шляху нагору» (того «шевченківського», на який вона так гаряче сподівалася!), доля тим самим зберегла їй життя.
Ми не знаємо — і навряд чи вже дізнаємося, — наскільки вона сама розуміла, в якому часі їй випало жити. З того, що можна, умовно, віднести до її «політичних поглядів», маємо хіба що занотовані М. Кагарлицьким згадки її односельців, як у голодному 1947-му Катерина Василівна в гніві кричала, що «того ірода» Сталіна треба возити по країні в клітці й показувати людям, як дикого звіра[14]: метафора явно для психоаналітика (вона сама весь вік чулася «в клітці» й, видимо, здавала собі справу, хто її туди замкнув, разом із її народом), але за змістом — нічого понад пересічний рівень тодішньої селянської свідомости: після 1933-го інакше як «іродом» українське село Сталіна не називало, і не варто дивуватися, що за такий прилюдний демарш на Білокур ніхто не доніс (виглядає, що українці тоді взагалі менше доносили, ніж у пізніші, брєжнєвські часи: розтління нашого духа тривало не одне покоління, і наскільки системно провадилося, теж ніхто ще не взяв на себе труда дослідити[15]). Може, найразючіше в листах Катерини Білокур того останнього, вже «видимого» нам періоду, коли вона врешті отримала в системі свою нішу (яка, хоч і не змінила її способу життя, все ж забезпечила необхідний «соціальний дах» її роботі і завдяки якій про Білокур і довідалися поза Богданівкою), — це подивугідна тих листів «позачасовість», майже цілковита відсутність у них історичних координат і реалій радянської доби (на сотні сторінок — хіба яка одна принагідна згадка, що «колгосп у нас бідний», та ще яке-небудь «Будьте здорові з 1 травня», що в суті нічим не різниться від жваво описаного в іншому місці дядькового привітання до вовків на дорозі: «з цим днем, що сьогодні, будьте здорові»[16]), — так, наче ті листи писано в добу Нечуя-Левицького чи навіть Марка Вовчка! От посварилися, з хрестин ідучи, дід Лаврін і баба Мелашка[17] (як у всякого генія, художнє обдаровання Білокур було синкретичним, і її «літературний слух» на живу мову абсолютний — у радянський період так класти на папір чужі голоси у нас вмів тільки Григір Тютюнник); от іще одна «марна краса», нещаслива баба Лисовета, на яку «казали колись, ще ж як вона була молода, що Лисовета як заспіва, дак як по струнах ударить»[18], прийшла забирати од Білокурів свого п'яненького діда Савку, що всунувсь був до них у хату затанцювати, та й упав, не вдержавшись на ногах; от хатнє пекло — чистої води «кайдашівщина»: «Уже так Христя лаялась та дверима гуркала, що ніяк не можна було всидіти. Мабуть, і камінець, то і той би не витримав такої лайки, а зрушив би він з місця — та й покотився б геть. Отож і я не витримала і пішла помалу з хати аж у берег»[19]; а от оповідачка ще засвіт, потемки, одкидає од хати сніг, з радісним тремом слухаючи в скляній морозній тиші третіх півнів, а в сусідок одне по одному засвічуються вікна — онде в Насті, а он в Олени, «брязнув засув, стукнули двері» (оповідачка явно ще й музикальна, відтворити такий фізично вчутний «саундтрек» зимового ранку не кожен поет потрапить!), і Настя витюпала надвір і скаржиться Катрі на Олену, що та — «от уже людиночка!» — «що б то не взяла, зроду-віку не принесе», так і вчора кочергу позичила й не принесла, і тепер доводиться їй, Насті, «ні світ ні зоря брести по снігу за своїм добром», — і, підглянувши до Олени в вікно, кількома енергійними репліками (Чехов і Стріндберґ аплодують стоячи!) обрисовує одразу два характери — і Оленин, і свій власний:
11
Не ризикуючи вдаватися тут занадто глибоко у вікову психологію творчости, беру ці межі як найбільш культурно маркантні, освячені традицією: двадцять сім — улюблений вік романтиків (вік «смерти Шеллі» і зародження задуму «Фауста»), сорок два — «переломовий» вік для жінок-творців (вік смерти Джейн Остін і Лесі Українки — і вік одкровення Гільдеґарди Бінґенської, після якого вона стала найвидатнішою, перед Бахом, реформаторкою європейської музики). Більшість мистецьких надбань, що становлять золотий фонд європейської культури, створено людьми, які перебували саме в цьому віковому діапазоні. Чи так склалося з причин демографічних (через низьку, аж до новітнього часу, середню тривалість життя), а чи з тонших, психологічних, наразі неважливо, — важливо, що творчість К.Білокур цього, біологічно найпродуктивнішого, періоду, коли під нею воістину, як любив висловлюватися закоханий саме в такий жіночий тип молодий Т. Шевченко, «на сім сажень углиб земля горіла», в автентичному обсязі реставрувати вже ніколи не вийде, — як ніколи не побачимо її молодою красунею (а вона і в шістдесят, зношена й сплакана, вміла спалахувати сліпучою «Наталкою Полтавкою», то яка ж мала бути в тридцять?). У цьому сенсі вона таки мала що оплакувати, бо, крім неї самої, її справжній потенціал «кращих років» зостався нікому не видний. Навіть ті роботи — за свідченнями самовидців, шедеври, — які в 1940-х вийшли у світ, безслідно пропали вже з виставок (одинадцять полотен із Полтавського музею — з початком війни, два — з Паризької виставки 1957 року), і розшуками їх ніхто в нас досі всерйоз не займався.
12
Див.: Ю. Шевельов (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги): Спогади. В 2 т. — Харків — Нью-Йорк: Видання часопису «Березіль»; Вид-во М. П. Коць, 2001. — Т. 1. В Україні. — С. 42.
13
Автобіографія Катерини Білокур, надіслана до Інституту мистецтвозавства, фольклору та етнографії 30.10.1947 р. // Цит. зб. — С. 58.
14
Див.: Цит. зб. — С. 33.
15
Чи не першою «совєтологічною» студією, в якій це питання винесено на передній план як ключове для зрозуміння логіки функціонування радянської системи, є монографія колишнього московського кореспондента «Washington Post» Дейвіда Саттера (David Satter. Age of Delirium: The Decline and Fall of the Soviet Union. — New York: Alfred&Knopf, 1996). Саттер покликається на відомий у нейрофізіології «казус Ґейджа», який породив гіпотезу про наявність у людському мозку центру, відповідального за мораль, — і доводить, що весь соціальний устрій життя в СРСР мав на меті власне ампутувати в населення такий «моральний центр».
16
Лист до Стефана Таранущенка від 4 березня 1954 р. // Цит. зб. — С. 201.
17
Лист до Стефана Таранущенка за квітень 1954 р. // Цит. зб. — С. 206—209.
18
Лист до Дмитра Косарика за січень 1957 р. // Цит. зб. С. 308.
19
Лист до Емми Гурович за жовтень 1957 р. // Цит. зб. — С. 101.
- Предыдущая
- 11/66
- Следующая