Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 32

Тому почати обшук Павло вирішив із великої зали.

Скинувши тілогрійку, він завісив нею одне з чотирьох вікон. На друге почепив гімнастерку, третє закрив натільною сорочкою. Вийшло нещільно, але нічого іншого він придумати не міг. Лишившись голим по пояс, він повів плечима: квітневі ночі тут були ще досить холодними, а в клубі, звісно, ніхто ще не топив. Лишалося четверте вікно. Затулити його штаньми, самому лишитися в кальсонах і чоботях? Гармаш уже почав розстібати пасок, коли ляснув себе по лобі — є ж кращий вихід!

У своєму кабінетику завклубом ховав парадну скатерку. Нею застеляли стіл під час урочистих зборів. Ключик від кабінету теліпався на одному мотузочку із ключем від вхідного замка. За кілька хвилин червона скатерка щільно закрила останнє вікно. І хоча до того в середину не особливо проникало світло знадвору, тепер темрява стала такою густою, що здавалося, її можна помацати.

Натиснувши кнопку ліхтарика, Павло пройшовся промінчиком по голих дерев’яних стінах. Аби довго не сушити собі голову, ступив до ближчої від себе, загасив ліхтарика й почав повільно рухатися навпомацки від лівого краю стіни до правого, старанно обмацуючи кожен її сантиметр згори до самого низу. Він не знав, що саме шукає, і як узагалі мусить виглядати той сховок. Коли дістався правого кута, присунув до стіни лавку, став на неї, аби дістатися руками вище, і пройшовся у зворотному напрямку. Не досягши жодного результату, взявся до сусідньої стіни. І вже дуже скоро зрозумів: уся ця шамотня починає йому набридати.

Та все одно Гармаш старанно завершив обмацувати стіну, потім присів на лавку, засвітив ліхтарика, скрутив цигарку, закурив.

Гаразд.

У нього вистачить терпцю довести цю частину справи до кінця. Потім треба перейти в «передбанник» і так само обмацати стіни там. Навіть можна зазирнути в кабінет завклубом. Та коли покликати на допомогу ту ж таки логіку, то напрошується лише одна думка: колишній господар цього будинку напевне не мав тієї освіти, аби розібратися в записах, що випадково потрапили до нього. І при цьому не був дурним. Розуміючи, що саме повинен заховати подалі від цікавих сторонніх очей, Данило Назаров мусив не лише потурбуватися, аби хтось випадково не знайшов схованки, а ще повинен був подбати про те, щоб у разі чого цінні папери не згоріли разом із будинком.

Підвівшись, Гармаш зробив кілька різких рухів, розганяючи кров і зігріваючись. Опустився на підлогу, прийняв упор лежачи, зробив тридцять відтискувань. На останньому, розпрямивши руки, завмер. Потім сів навпочіпки, постукав кулаком по дошкам підлоги. Посунувшись трохи вбік, знову постукав. І рвучко звівся на рівні ноги.

Він згадав. Підлогу в клубі наново стелили перед самою війною. Здається, останнього передвоєнного літа. Тоді він саме закінчив школу й допомагав батькові — Василь Гармаш керував теслярськими роботами. Підлогу настеляли під його наглядом, Павло особисто зводив нове підвищення для клубної сцени.

Там, під сценою, просто під дошками, прихований льох.

Ну, не зовсім прихований. Як розповідали старожили, коли селяни громили маєток Назарова, підвалам теж добряче перепало. Власне, біднота спустошила їх повністю, до стану цілковитої голизни й порожнечі. Тривалий час льох у цьому будинку ніяк не використовувався. Потім там почали ховати фанерні транспаранти з пролетарськими гаслами. Місцеві комсомольці витягали їх, замазували білою фарбою старі написи й писали нові, коли починали свій черговий похід проти неписьменності, куркулів, Чемберлена, світового капіталізму чи за підтримку колгоспного руху і впровадження тракторів у сільське господарство. Коли при клубі організувалася самодіяльність, і данилівські артисти почали розігрувати на саморобній сцені п’єси Максима Горького, Володимира Маяковського та щось актуальне, агітаційне і злободенне, створене районними чи навіть обласними драматургами, льох вирішили переобладнати, як у справжньому театрі, під суфлерську буду. Суфлер спускав усередину табуретку, ставав на неї, голова його опинялася якраз на рівні сцени. Місце, на якому вона визирала, закрили спеціально змайстрованим фанерним ящиком. Правда, ляду не відірвали, «будку» завжди закривали. Ящик неакуратно стирчав посеред настилу, та на це дуже скоро перестали звертати увагу.

Стрибнувши на сцену, аж рипнули під вагою тіла погано стругані дошки, Гармаш буцнув ногою ящик, відкинув ляду і, не довго думаючи, опустив ноги в льох, сперся руками об краї, обережно спустився вниз.

Тут було навіть холодніше, ніж у залі. Промінчик ліхтарика ковзнув по стінах, і Павло зрозумів: якщо десь і шукати, то саме тут. Стіни цього льоху були обкладені цеглою, вогнетривким матеріалом.

Стояти на повний зріст Гармашеві було важко. Маківка торкалася стелі, зашитої дошками. Зігнувши ноги в колінах, Павло простукав її. Нічого, ніде не віддає порожнеча. Простору тут узагалі небагато, може, два на два метри, навряд чи ширше. Незграбно повертаючись довкола власної осі, Гармаш старанно промацав і простукав кожну цеглину. Так само без жодного результату. Стара кладка робилася на совість, цеглини щільно притискалися одна до одної, трималися міцно. Скреготнувши від безсилої люті зубами, Павло спересердя матюкнувся.

Не може такого бути. Або треба шукати ще десь, або Назаров таки хитріший за нього, командира полкової розвідувальної роти.

Спиридон Рогожин точно щось знав. Інакше чого б йому справді триматися біля цих місць, мозолячи очі карному розшуку. Та й подруга його недаремно намагалася потрапити всередину цього будинку. Ні, аби Рогожин не знав напевне, що його кривдник Назаров заникав путівник до тайгового золота десь тут, у межах свого дому, він би махнув рукою і навряд чи лишився в окрузі, наражаючись чимдалі більше на небезпеку бути вистеженим і спійманим. Нарешті, Федір Рогожин, — будемо вважати, що це таки він! — недарма намагався сюди проникнути.

Вони знали секрет чи так само діяли навмання?

Цегляні стіни виглядали суцільними, без натяку на порожнину. Ліхтарик починав світити мляво, скоро зовсім згасне. Відчуття часу Гармаш утратив давно, навіть не міг точно визначити, скільки він уже тут вовтузиться: дві години, три, п’ять, чи вже скоро ранок… Павло, закусивши губу, почав знову вистукувати стіну праворуч від себе.

Тук-тук-тук…

Ізгори до низу…

Тук-тук-тук…

Чи йому здалося, чи одна з цеглин чимось навпомацки відрізняється від інших? Може, він так само поступово сходить з глузду, подібно до всіх, хто намагався знайти золото, про яке говорив дід Тимоха? Але ж він поки що шукає лише папери… Котрих, до речі, може справді не виявитися в природі…

Стоп!

Павлова рука повернулася до «сумнівної» цеглини. Тьмяний промінчик висвітив її. Ніби нічим не відрізняється, хіба гладенька якась, не подібна до інших. Наче…

Діючи швидше інтуїтивно, аніж справді знаючи, що треба робити, Гармаш натиснув на цеглину. Сильніше, ще сильніше, ще трохи. Може, гепнути кулаком? Ану…

Цеглина несподівано провалилася в середину льохової стіни, Павлів кулак подряпався об краї отвору, що утворився, а просто під ноги йому зі стіни на рівні колін випала інша цеглина. На її місці Гармаш намацав прямокутний отвір. Не думаючи, на що може наштовхнутися рука, він засунув її всередину. Але в останній момент, коли кисть уже зникла в сховку, висмикнув правицю назад.

Хвильку подумавши, просунув туди ліхтарик. Щойно він увесь пройшов усередину, щось клацнуло. Ліхтарик смикнувся в його руці. Діючи обережно, Павло витягнув ліхтарика з отвору. Його міцно обхопила за край якась небезпечно зазубрена залізяка. Що саме ледь не відчахнуло йому руку, Павло роздивитися не міг. Кинувши зіпсований трофей під ноги, він тепер уже сміливіше просунув у отвір руку.

Пальці намацали бляшану металеву поверхню. Судячи за розміром, там лежала прямокутна коробочка. Ніша для неї зроблена невеличка. Швидше за все, капкан чи на що там схожа ця зубаста пастка, встановили на коробочці. Той, хто не знає, засуне руку, попадеться й не зможе її витягти відразу — адже Гармаш уявив, яким мусить бути біль. Вивільнитися можна лише поволі, так, як він витягав ліхтарика. Але ж хіба в такому стані дбаєш про обережність, коли кисть прокушена не інакше як до кісток, біль пронизує не лише руку, а й усе тіло… Павло здригнувся й одночасно перейнявся певною повагою до Данила Назарова. Він іще не знає, як влаштований механізм цієї схованки, та одне те, що сільський поміщик вдався до аж таких технічних рішень, уже багато значило. Отже, він справді ховав скарб.