Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 31

— Все?

— Золото, — кивнув старий. — Бог дав людям руки, ноги та голову, аби думати могла й діло робити. А Сатана придумав жовтий метал, аби людина думати розучилася й розум втрачала. Дурному руки-ноги ні до чого.

— Ну добре, про ті папери так само всі знали?

— Аякже! Тільки Назаров сказав іще тоді — видані вбивцею документи він особисто передав із судовим приставом у Томськ, а звідти вони пішли на височайше ім’я. З того часу про них ніхто й не згадував.

— Значить, ви мені оце так просто про все це розказали…

— Казку я тобі, синку, розповів, — дід Тимоха вже не посміхався. — Ви чужі тут, ми давно живемо. Не кожній сорочій чи собачій казці віримо. А в що віримо — про те нікому знати не дано. Хочеш — ображайся на старого діда, хочеш — вір йому, але ось і ти тепер про тайгові скарби знаєш. Тільки в наших краях казкам про золоту річку навіть старі люди вже вірити перестали.

Відразу зриватися й іти, образивши тим самим дідка, Гармаш не хотів. Сидячи зі старим на призьбі, він викурив іще дві цигарки, розпитав для годиться про інші місцеві легенди, а коли нарешті вирішив — пора, попрощався і, щойно відійшов далеченько, не стримався — припустив бігом. Не добігаючи до центру села, зупинився, стишив кроки.

Куди, власне, він женеться?

Кому буде цікава історія, почута від вісімдесятирічного діда?

І чи не зміниться ситуація, що склалася, в гірший бік, якщо стане відомо: він, Павло Гармаш, став восьмою людиною, яка не просто знає про існування золота в нетрях тайги, не лише повірила в можливість дістатися до нього, а знає, де можуть зберігатися ті самі папери і приблизно уявляє собі їхній зміст.

Тепер Гармаш міг пояснити Соболю, чому Спиридон Рогожин не хотів відходити далеко від свого рідного села. Жодних сентиментів до старої батьківської хати на околиці бандит не мав. Зате був переконаний: Данило Назаров навмисне законопатив його за ґрати. Ні до якого Томська і тим більше — до Петербурга папери не пішли. Хазяїн залишив їх собі, і коли почалися революція та війна, вирішив приховати до кращих часів. Навряд чи він носив цінні папери з собою. Стороннім людям так само довіряти боявся. Тому напрошувався єдиний висновок: папери, в яких, імовірно, сказано, як дістатися до золота, заховані десь у будинку.

Павло був певен, що не помиляється, припустивши: Спиридон переказав своїй коханці Любці Хорошиловій цю історію. Не просто так, а з далеким прицілом: вона мусила спробувати обнишпорити колишні назарівські хороми. Причому Рогожин напевне здогадувався, де саме слід шукати сховок. Ось шоста людина, котра знає таємницю. До того ж Любка цілком може бути живою і здоровою.

Згодом, коли обставини склалися не на їхню користь, Хорошилова з сином мусила тікати подалі від цих місць. Але хлопчик Федя, коли підріс, просто мусив почути від матері розповідь про долю діда, батька і заодно — про те саме золото, через яке батька вбивцею назвали і тим самим подальшу долю хлопця вирішили. Хто заважає Федорові знову почати пошуки? Ось сьома людина, яка все знає. І вона не просто жива.

Федір Рогожин убиває.

То чи варто йому, Павлові Гармашу, аж так поспішати поділитися з кимось власним відкриттям?

Принаймні не тепер, вирішив він. Спочатку треба глянути, що там, у клубі. Чи то пак — у будинку поміщика Назарова.

«Конфекты „Ландрін“»

Завдання полкової розвідки — перетнути лінію фронту, пройтися по німецьких тилах, не виявити себе й повернутися не лише живими, а з цінними відомостями та, коли командування накаже, із так само живим, хоча можна й пошкодженим, ворожим «язиком». Тому війна навчила Гармаша не лише швидко аналізувати отриману інформацію й за лічені хвилини приймати правильні рішення. Колишній розвідник умів пересуватися безшумно. Саме від цього насамперед залежало життя його та всієї групи.

Спочатку Гармаш вирішив розібратися в усьому сам. До того ж, міркував він, тепер, коли весь районний карний розшук на чолі з Соболем риє землю в пошуках Федора Рогожина, баламутити народ дідовими казками про золото та загадкові фатальні документи, які нібито шукає вже друге покоління тутешніх Рогожиних, не лише завчасно, а й не потрібно з тактичних міркувань. Між тим відтягувати процес встановлення істини так само не хотілося. Тому щойно на Данилівку впала ніч, як Павло, давши батькові й матері заснути міцним сном сільських трудівників, одягнувся, взувши для такого випадку трофейні німецькі офіцерські чоботи з м’якої шкіри, і тінню вислизнув за поріг.

Ніч, наче на замовлення, була темною, беззоряною. Пересуваючись вилицями села нечутно, аби не сполохати дворових собак, Гармаш дістався до клубу. Двері, як він і чекав, були зачинені на міцний висячий замок. При собі в Павла був ножик, яким можна зламати не один такий замок, що Гармаш досить часто робив. Так само можна пролізти всередину, спробувавши відчинити чи швидше виламати вікно. Але це означало знову привернути до колишнього поміщицького будинку непотрібну увагу. Вдруге за тиждень невідомий намагається потрапити туди — це аж надто підозріло. Тому Гармаш, поторсавши замислено замок, подумав і знайшов вихід.

Сьогодні не його ніч. Зате хто знає, як повернеться справа завтра.

Наступного дня він пішов до дільничного, висловив йому деякі припущення, пояснив, чого хоче, і вже разом вони рушили в контору. Рокитко, вислухавши пропозицію колишнього розвідника й аргументи старшини на її підтримку, погодився: є загроза, що злочинець може з’явитися біля клубу знову. Враховуючи здогад Гармаша, що він — людина з досвідом та підготована, можна припустити — вирішивши, що одна бомба двічі в ту саму воронку не впаде, убивця спробує без жодного ризику повернутися. Що йому треба, поки що не ясно. Але краще без зайвого шуму влаштувати у клубі засідку й кілька днів попантрувати. Хоча надії на те, що злочинець може попастися, зовсім мало, проте нехай кілька ночей там побуде засідка. Це краще, аніж потім рвати собі волосся на сраках через непередбачливість.

Першу ніч погодився сторожувати Гармаш. Заперечень не виникло. Завклубом того ж дня видав голові сільради ключ від замка, навіть не питаючись, для чого вони потрібні. А ввечері дільничний передав його Павлові на цілком законних підставах.

І все. Не треба замків ламати.

Навіть особливо критися немає потреби, хоча «операція» нібито була задумана як секретна. Старшина, котрий дотепер відверто нудився на посаді дільничного вповноваженого в тихій Данилівці, напустив на себе відповідно до моменту серйозного й таємничого вигляду. Йому дуже хотілося, аби Федька Рогожин чи який-небудь інший особливо небезпечний злочинець таки потрапив у засідку.

Тієї ж ночі Гармаш заступив на пост. Із собою він прихопив нагородний «ТТ». Вдома, на горищі, розібраний і загорнутий у промаслену ганчірку, лежав трофейний німецький «вальтер» та кілька обойм набоїв до нього. Звісно, Павло не вірив у несподіване повернення убивці на місце злочину, та всяке може статися. Фінський ніж та німецький електричний ліхтарик так само могли йому знадобитися.

Відчинивши двері, вужем (конспірація — так конспірація!) ковзнувши всередину й зачинивши їх за собою, Павло раптом згадав про ще одну незручність: на вікнах не було ставнів. Світло від ліхтарика можна помітити з вулиці. А народ тепер став аж надто підозріливим, хоча вбивство таки трошки налякало деяку частину данилівців. Помізкувавши, Гармаш і тут знайшов вихід.

Зсередини назарівські хороми таки справді переробили. Тепер клуб складався з однієї великої кімнати, де відбувалися загальні збори, концерти самодіяльності і крутили кіно, невеличкої комірчини позаду саморобної сцени, що служила завклубом чимось на зразок кабінету, і так званого «передбанника», таких собі клубних сіней. Словом, особливо шукати потаємний сховок не було де. З іншого боку, Назаров навряд чи заховав цінні документи в такому місці, де їх можна випадково відшукати. Тим більше, часи довкола починалися непевні. Отже, він діяв за приказкою: «Подалі покладеш — ближче візьмеш».