Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 33

Ану ж, ану ж.

Пальці стиснули коробку, рука посунулася назад. Переклавши здобич у ліву руку, правою Гармаш намацав у кишені штанів запальничку, видобув вогонь. Благеньке полум’я вогника висвітило вкриту шаром бруду прямокутну бляшанку. Зверху на кришці проглядалися літери. Обтерши її об штани і присвітивши, Павло, кліпаючи очима, прочитав: «Конфекты „Ландрін“». У таких коробках до революції продавалися фірмові льодяники, подібну його батько приладнав для махорки.

Гармаш зняв кришку.

Всередині лежав дбайливо складений і досить пухкенький стосик паперів.

Якби справді почалася пожежа, коробка з-під ландріну не згоріла б, зберігши те, що в неї заховали.

Просто тут, у тісному льоху, підсвічуючи собі вогником запальнички, Павло почав переглядати свою знахідку.

Павло Гармаш пише листи

Провівши нудну ніч у темному клубі, дільничний висловив сумнів стосовно того, що Федір Рогожин може найближчим часом сюди повернутись і вкрасти те, за чим приходив. Може, розводився Пархомчук, нащадок знаменитого бандита вирішив пошукати в колишньому поміщицькому будинку скарби, заховані Назаровим під час революції. У принципі ці припущення були досить наближеними до істини, і Павло, охоче підтримавши його, почав розвивати тему. Він тут же запропонував старанно обшукати клуб, підняти при потребі дошки з підлоги, полазити на горищі, хай воно за цей час сто разів обстежене. Гармаш навіть заквапився до сільради, аби переказати це Рокиткові, та дільничний стримав його.

— Знаєш, мабуть, не треба поспішати, — він почухав неголене два дні підборіддя. — Воно-то цікаво все, але послухати серйозно — курям же на сміх. Я ось до чого: інтересу Федькового, чи хто там дурника нашого зарізав, ми все одно не розтуркаємо тепер. То давай знімемо засідку. Все одно шуму стільки довкола цього — не ризикне, сволота, скоро повертатися, хоч би що він тут забув.

Погодившись із дільничним у принципі, Гармаш усе ж таки порадив почергувати ще по одному разу, і лише по тому з чистою совістю згорнути це діло. На тому й вирішили. Павло точно знав — нудитися він не буде. Прихопивши з дому гасову лампу і старий учнівський зошит у косу лінійку, де ще лишалися чисті аркуші, він знову завісив вікна в клубі, цього разу, правда, завбачливо взявши старенького, але теплого светра домашнього плетіння, примостився за столом, засвітив ще й лампу і, підсунувши до себе вирваний листок, почав писати.

З фронтовими друзями він уже встиг обмінятися листами, а від Кості Сотника отримав навіть два. Спочатку старший сержант, який відстав від своїх через поранення ще в Польщі, повідомив: повернувся додому, під Київ, застав попелище на місці хати, матір уже другий рік жила в дерев’яній халабуді, сестричку разом із цілим ешелоном юнаків та дівчат погнали на роботи в Німеччину, і де вона тепер — невідомо. Сотник збирався вступати до Київського університету, почув — для фронтовиків пільги ввели. Наступним листом Костя повідомив: мама хворіє, вирішив не вчитися поки що. Хоча й зарахували його на перший курс економічного факультету, але він пішов звідти сам. Краще про житло подбати, зима на носі. Нарешті, вже в лютому цього року, прийшов третій лист: мама померла від запалення легенів, зате знайшлася сестра. Її завезли кудись у Баварію, містечко Регенсбург, і коли там з’явилися американські солдати, просто зібралася й однієї ночі пішла від своїх німецьких господарів. Добиралася, як могла, коли пішки, коли — підвозив хто. Солдати, яких було всюди багато, жаліли дівчинку, годували. Перейшовши з американського сектора Німеччини в радянський, вона рушила далі. Так, ночуючи, де доведеться, пройшла за півроку пів-Німеччини, Польщу, Західну Україну, і лише десь з-під Рівного з військовим ешелоном дісталася до Києва. Працює Костя водієм на якійсь базі, поки що живе нормально.

Сотник був однолітком Гармаша. В полку його прозвали Поплавок — за те, що в будь-яких критичних ситуаціях якимось дивом не тонув, постійно тримався, як кажуть, на плаву. Чотири рази — Павло вів точні підрахунки — Кость лишався прикривати відхід товаришів, коли розвідники виявляли себе й доводилося повертатися назад до лінії фронту з боєм. Ніхто йому не наказував, усе виходило само собою. Коли вперше Сотник крикнув іншим: «Тікайте, прикрию!» — група опинилася перед вибором: приймати бій і напевне лягти тут, на узліссі, всім, — чи таки справді спробувати довести до своїх дуже важливого «язика». Починався масштабний контрнаступ по всьому фронту, відомості від полоненого могли вплинути на успіх операції. Тому, зціпивши зуби, Гармаш звелів відходити, подумки попрощавшись із хлопцем, котрий щойно прийшов до нього в роту з поповненням, і цей вихід у нього був першим. Зате коли за добу почався наступ, Сотник, поранений у плече, але живий зустрів своїх у звільненому селищі.

Саме через цю свою дивну вдачу Костя-Поплавок мало не потрапив під військовий трибунал. Якось, коли Сотник утретє повернувся з ворожого тилу на добу пізніше основної групи, його викликав начальник особливого відділу полку майор Суетін. Докладно їхньої розмови сторонні не чули, але коли особіст нарешті відпустив Костю, той зібрав друзів і тихо сказав: «Біда, хлопці». Ясно, особісти ніколи й нікому радості не дарували. Але історія могла вийти справді кепська: невтомний Суетін цілком серйозно підозрював Сотника у шпигунстві. Третій раз розвідувальна група, до складу якої він входив, натрапляла на засідку і змушена була пробиватися до своїх із боєм. Щоразу Сотник демонструє дива геройства, добровільно лишаючись прикривати відхід товаришів. За його словами, він веде німців за собою, потім відривається і пробирається через фронт сам. Або зовсім неушкоджений, або легко поранений. Дуже схоже на бутафорію, так заявив Суетін. Поки що він озброєний лише здогадами, та не сьогодні — завтра таки складе рапорт у особливий відділ дивізії, звідти інформація піде вище, дійде до особливого відділу фронту… Костя-Поплавок ясно зрозумів: єдиний вихід — кинутися просто зараз на німецький окоп в атаку, отримати кулю і принаймні залишитися з незаплямованою солдатською честю. Бо інакше…

Він не договорив, але всі прекрасно розуміли, що мається на увазі. План визрів у голові Гармаша миттєво. І хоча Павла спочатку сприйняли за клінічного ідіота, трохи згодом зрозуміли — іншого виходу справді немає. Якщо план удасться, за особістом Суетіним ніхто не заплаче. Його не любили в полку, як, зрештою, і всіх особістів.

Розвідники, користуючись тимчасовим затишшям по всьому фронту, дочекалися, коли майор збереться до свого дивізійного керівництва, швидко подалися крізь ліс короткою дорогою навперейми, буквально за кілька хвилин перевдяглися в трофейну німецьку форму, вистрибнули із засідки просто на авто Суетіна, оглушили сержанта-водія, самого особіста затягли до лісу й без жодних коливань та непотрібного жалю здійснили тяжкий військовий злочин — застрелили начальника особливого відділу. Так само швидко розвідники повернулися назад і разом з усіма підхопилися по тривозі — водій оклигав, повернувся в полк із криком: «Німецькі диверсанти!»

Звичайно, загибель падлюки-особіста вважали героїчною. Але, як і розраховував Гармаш, ніхто за ним аж надто не тужив. Сотника, ясна річ, більше не зачіпали, бо нікому не могло спасти на думку те, що стукнуло надто пильному Суетіну. А своїми викриттями особіст із сторонніми не ділився з метою збереження таємниці слідства. Потім розвідники самі довго не могли повірити в те, що зробили. І, звісно, поховали цю історію в глибоких підвалах пам’яті.

Окрім самого Гармаша, в акції брали участь іще троє бійців. Сьогодні Павло збирався написати кожному з них.

Відклавши першого готового листа, Гармаш узявся за другого. Цей адресував Юркові Бражнику. В роті він виявився найстаршим — у сорок другому йому виповнилося тридцять. За спиною Бражника — померла від тифу в Катеринославі родина, безпритульність, школа-комуна, робітфак. На фронт пішов добровольцем. Перед самою війною планував одружитися, а коли все почалося — сказав нареченій, що весілля відкладається до перемоги. Кажуть, дівчина виїхала кудись у Ташкент разом із заводом, де побралася з інженером, котрий дістав бронь через інвалідність — одна нога в нього була від народження на десять сантиметрів коротша за іншу. «Мабуть, хрін довгий», — сказав у якійсь розмові Юрко.