Заборонені ігри - Покальчук Юрко - Страница 11

— Так, звичайно знаю! Вовк. О-о-о...

— Все непросто, гаджо! Ти симпатичний чаво — це по-циганськи хлопець, — не ображайся, бо це слово може тобі дивно звучить, а я вже до тебе кажу, як до нашого, — але ти дивишся на життя з вашого погляду. У вас світ недобрий, дурний і злий. В нас теж недобрий, але для своїх чесний, і в ньому у нас більше правди. Як є, так є.

Але колись давно, дуже давно, якісь демони чи дияволи, ангели чи архангели посварились між собою. Там у них було всяке і якийсь молодий хлопець украв чиюсь жінку.

А той, чия була жінка, називався Люцифер, і був демон хоч і дуже сильний, але свого суперника подолати не міг. Одразу він наслав на нього прокляття, і, хоч той був дуже молодий, та дожив лиш до двадцяти років і помер.

Ненависть Люцифера до жінки, яка його зрадила, була така велика, що він хотів за всяку ціну її знищити, а була вона вагітна від його молодого супротивника, і цей Люцифер хотів її вбити, щоби вона не народила дитину від того.

І вона тікала від нього, тікала, і вже вибилась із сил і вмирала, готова була до смерті, але вийшла до неї зграя вовків, і вони не загризли її, а навпаки — занесли в свою печеру і там сховали.

Народила вона потім там серед вовків сина, і він виріс з ними разом, і потім все якось минуло, він дістався людського світу, але його і серед людей називали Вовк.

Але Люцифер відчував його народження і наслав на нього прокляття — те саме, що на його батька, бо іншого наслати не міг, це вже було родове. I так воно переходило з роду в рід, і ніхто не міг подолати його, бо умови його зняття були надто високі і нереальні для створеиня в будь-якому світі.

3 року в рік, із століття в століття переходило це прокляття на наше плем’я. Коли в цьому роду, який тепер називали родом Вовків, народжувався хлопець у повний місяць, у п’ятницю, опівночі, під великою палахкучою Вовчою зіркою, йому судилося далі нести оцей тягар прокляття на собі, оцей наш хрест.

Він обов’зково появлявся, якщо не в кожному поколінні, то через одне, але всі знали, що якось колись у когось появиться Мічений Вовк, і це буде він.

Якщо умови його життя не складуться так, щоби він подолав це прокляття, у двадцять років він помре, чимдалі більше стаючи ночами вовком, і смерть його буде сумна і страшна.

Мічений Вовк ніколи не знає про себе з дитинства, не знає, не має права знати, як подолати прокляття.

Він лише після семи років починає почувати себе іншим, а після дванадцяти, а часом і після десяти років життя, тікає ночами в ліс, і приходить вранці, і не пам’ятає сам, що з ним було, і ніхто цього насправді не знає.

Якщо би хтось захотів зазирнути в цю таїну, він би загинув. Це кожен знає з нашого циганського роду Вовків.

Мічений думає, що про нього ніхто не знає, він живе сам, у нього немає друзів, він одинак з дитинства.

Але старші про нього знають, і чекають виконання прокляття, але найбільше чекають знака, що прокляття зняте! He вірять, але чекають.

I коли у двадцять років Мічений гине за тих чи інших обставин, є спеціальний обряд його поховання, з молитвами і заклинаннями, щоби не повторилося біди.

Мічений після п’ятнадцяти років ночами ставав вовком і жив уночі, як вовк, а вдень був людиною.

Прокляття ніколи не буває таким, щоби його не можна було зняти.

Але мусила знайтись для цього хлопця жінка, яка би заради нього ще до його повноліття — до п’ятнадцяти років — пожертвувала би родиною і собою, і всім на світі, і пішла би за ним світ за очі.

І проходили роки за роками — через чотири покоління народжувався хлопчик, який на порозі свого дозрівання починав ночами перетворюватися на вовка. I не знаходилось такої жінки, і він, одружившись, помирав у віці двадцять років, народжуючи дівчат.

Мій син народився під отією зіркою Вовк у п’ятницю, це її день, і я вже знала від своєї мами, а та від своєї, це передається — що тепер моя черга чатувати за сином і чекати його одужання чи його ранньої смерті.

У нього це почало проявлятися коли йому було сім років, він мінявся надвечір і на ніч починав вищати і скавчати як цуценя і одного разу встав і вийшов, і прийшов під ранок змучений і дикий.

Знаєш, до семи років дитина говорить правду у вічі, не розуміючи, що вона каже. Тоді дітей треба слухати, бо їхніми вустами говорить Божа воля.

Він колись сказав — я знаю, в мені росте біда, але вона пройде. Йому було п’ять років тоді, і я злякалась, що вже почалося, але ще минуло два роки, аж коли він вночі на повний місяць устав мовчки, одягся і пішов, і я навіть не могла спитати його, куди він йде, бо погляд у нього був злий, колючий, дорослий і... вовчий, скажу тобі правду. А вовкові на дорозі не ставай — загризе!

У нас в роду всі такі чоловіки — їм поперек дороги стати не можна, вмирають, вбивають когось, їх вбивають, вони б’ються хоробро, пруть на небезпеку по-дурному, не озираючись, оттакі у нас родові циганські перекази, скільки хочеш такого — всі знають, у нас рід жорсткий і суворий!

I треба було йому одного разу пом’якшитися!

Hi, я нічого такого сказати не хочу! Ніхто нічого не бачив, і він сам не знає, але те, що тут вовк замішаний, то напевне. I він вже був не мій.

Я плакала і молилась Богові, аби хтось чи щось послано було йому з Неба.

У тринадцять років він вже знав про себе правду. I я нічого не могла зробити, коли опівночі в певні дні він виходив з дому і на ранок повертався, і спав до полудня.

Я хотіла якнайкраще, ми послали його в школу. I навіть коли ми мандрували, він ходив до школи, бо я собі думала — нехай хоч грамоті навчиться — може, щось це допоможе... А тоді появилась вона.

Уявляєш, що я про це думала.

Я думала, що це його кінець.

Бо йому би дівчинку, кохання, а тут вчителька, доросла жінка. Я плакала над ним і чекала присуду...

А коли виявилось, що вона від нього вагітна, і не хотіла робити аборту, і її чоловік з ревнощів засудив її, а їй дали умовно і вона народила дитину, я почала думати — не може бути, невже старша за нього жінка...

I що я тобі скажу — ото тих два місяці, коли вони почали зустрічатися вдруге, він прийшов одного разу і сказав — мамо, я сьогодні цілу ніч спав там, в мене пройшло!!!

Боже мій, скільки людей мучилося через це родове прокляття...

Розумієш — він буде жити, як нормальна людина, в нього не буде цього, тільки прізвище лишиться Вовк, і все, він буде жити довго, і вони народять нам ще дітей, і будуть ще хлопчики, які вже будуть звичайними нормальними людьми, і я така щаслива, що вона є, Боже, я так люблю її і цих дітей!

У нас все буде добре, от побачиш!

Бо це та любов, про яку мріяли в нашому роду багато поколінь.

Я сидів очумілий від почутого і не міг нічого сказати.

— А вона знає? Люба знає?

— Звичайно, тепер знає, давно вже знає. Спершу вона не знала, чому він тікав ночами, а Василько не міг їй сказати. Боявся, що вона його покине. А потім признався, і вона не відсахнулась, не відреклась, вона сказала — тебе одного люблю!!!

А що я тобі ще розкажу? Оте найважливіше ти вже знаєш і сам. Насправді люди самі знають про себе все, але йдуть до ворожки, аби вона їм сказала своїми словами те, що вони й самі знають. Василько мені написав про тебе, я знала, що ти прийдеш. Мій син каже, що ти хороша людина. Але нащо тобі це все, чому ти нами займаєшся? Книжку хочеш написати. He напишеш ти книжку. Але мабуть щось напишеш. А якщо поможеш їм, Бог тобі віддячить.

Ось вони діти його — одній два, другому — три, ось вони, тут живуть поки що зі мною. I я щаслива, що маю ще онуків. Це у вас там інакше люди живуть. А в нас, у циган, якщо прийшлося дитя, то наше, ми повинні його доглядати і виростити. Бо то Бог послав. Я й забрала собі обох його дітей і радію їм.

А про нього ось що я тобі скажу. Він незвичайний і доля в нього незвичайна. Я давно на нього гадала і знала, що з ним буде щось незвичайне. Так, він Богом мічений. Такий народився, зразу і завжди був особливий. Він розумний і весь у собі, в школі вчився завжди добре, бо хотів вчитися. А як вона появилась у школі, то він просто зі школи не виходив. Змалечку в неї закохався. I все тут.