Заборонені ігри - Покальчук Юрко - Страница 10

Я ніколи не бував раніше у циганських оселях і не уявляв собі, як живуть цигани. Вело мене до них ore дурне відчуття, що ти мусиш це робити, а чому — хер його знає, от мусиш і все. I я поперся на Красне, яке й так не дуже добре знав, бо то стара околиця Луцька, такий собі Шанхай місцевий чи Гонконг, маленькі вулички, приватні будинки, тут всі всіх знають, і йдеш ніби не в місті, а в якомусь глухому селі, де кожна собака собаці знайома. Одне слово, я йшов довго, матюкаючи себе за оцей пошук, а з іншого боку навіть хвилювався, як сприйме мене мати Василька, і взагалі, як мене сприймуть цигани.

Йдучи вулицею, яка називалась вулиця Миру, а за нею Радгоспна — Боже коханий, ще й такі назви збереглися, вже давно нема радянської влади й в помині і тих сраних радгоспів, а вулиці зберігаються, названі на честь — я вже бачив не раз — якихось страшних кацапських комісарів чи генералів — і яке вони в Бога мають відношення до старого історичного міста Луцька.

По ходу я згадав анекдот, який Вован умудрився сьогодні вранці мені розповісти. Чотири слова, а є над чим думати.

«Я тебе люблю, ти такий класний!

Це правда, я себе... теж люблю».

Так, так. Оце так любов! Бува й таке!

Вован знав, що я зібрався сьогодні до циган. I не міг лишитися в стороні, аби щось не підкинути.

— «Полюбила свиня вовка, аж посиніла головка» — як тобі народна мудрість? — Вован широко усміхався, чекаючи на мою реакцію.

Я матюкнув його беззлобно і подався на Красне до циган. Мене вже його кпини на цю тему зовсім не займали.

Мої батьки жили й досі у Кременці, я часто до них їздив, але вже давно осів у Луцьку, де закінчив університет, і якось вийшло, що став журналістом.

Йдучи вулицею Миру (от совєти), я відчував на собі погляди з-за парканів приватних будинків чи з вікон. Я був тут чужаком, і вони хотіли знати, куди і до кого я йду і взагалі — хто такий і чого ходить тут в нашій околиці.

Врешті я дістався тої Радгоспної вулиці і під номером 14 побачив простий селянський великий будинок, у дворі якого вовтузилося кілька дітей — хлопчики й дівчатка, замурзані, напіводягнені — надворі стояло літо — і відкриті до незнайомого дядька одразу ж — веселі білозубі усмішки, і всі разом повели мене до тітки Мар’яни.

— Ти знаєш оту зірку, найбільшу, що так світить яскраво біля місяця недалеко. Буває і вечірня і ранкова...

Я вже сидів у них кілька годин, і йти мені нікуди не хотілося. Тут було добре. Спершу було, так би мовити, прийняття. Звідкись понаходила повна хата людей. Швидко накрили на стіл — приймали гостя.

Вони вже чекали мене — знали, що я приїду і знали, чим і чому я займаюся. Я до того написав листа тітці Мар’яні, потім зателефонував, домовившись про зустріч.

Двоє старших братів Василька, високі, широкоплечі з неголеними бородами і вусами, але гарні приємні хлопці, його дядько, і його сини, дві сестри Василька також, це були їхні діти, і... дівчинка двох і хлопчик трьох років — надзвичайно гарні — діти Василька і Люби. Потім заходили ще сусіди і родичі, і ми говорили про все разом, головне про Василька і Любу, про суди і тюрми, про газети і людей.

Я сидів у них і враз мені захотілося бути циганом, жити їхнім життям, перейматися їхніми інтересами, заглиблюватися в їхній стиль життя, бо тут все було прикольне, а головне — вони почували себе вільними від світу. Законів для них не існувало, правил також. Історія Василька була ніби звичайна, от лиш лихі суди і сволота її чоловік, а так — ну що, є діти, ну і слава Богу.

Тоді вперше я побачив дивний звичай — поставили сім чарок і пляшку горілки — для чоловіків. Першу пляшку п’ють тільки чоловіки, стоячи — і всі з одної чарки, а всі решта чарок стоять тут же на столі, але неторкані.

Отак ми випили швиденько пляшку горілки, a потім сіли за стіл уже зі всіма.

Пообідали, випили добряче. А тоді, вона була тут вочевидь за командира, Мар’яна, Василькова мама, сказала всім забиратися з кімнати — у нас з нею окрема розмова. Діти бігали по хаті і ніхто на них не звертав уваги. Але малий, його звали Сашко, трьох з половиною років, заліз мені на руки і лазив по мені як по дереву, і обіймав мене, потім кудись біг, потім знову появлявся і кидався мені на шию. Його хотіли прогнати, але я не дав, від малого йшла дивовижна позитивна енергія, він просто влипав у мене, як„. моя дитина, я сказав би це так, але в мене не було дітей, і тут я вперше якось гірко за цим пожалів...

А Мар’яна сказала — мені Василько написав, і я до нього зразу поїхала, і він розповів про тебе. Я знаю, що він помилитись не може — у нього Божий дар. Але ж ось дивись — це його син до тебе прилип.

Бачиш, як воно в житті. Чому малий так прилип до тебе? Чому ти до нас прийшов?

Бо така була воля Божа!

Я зазирнув йому в очі, мені цікаво було побачити, що я там побачу, що я почую чи, точніше, відчую в очах зовсім малого вовченяти.

Очі були чисті, відкриті, з них променіло ясне і світле дитяче почуття цікавості і приязні, але коли я вдивився в них глибше, я помітив десь у кутиках рота малого, у його виразі обличчя ледве помітною тінню проковзнуло, що він також вовк, і все не так просто з ним буде і зараз, і колись. I я трохи злякався, але притиснув його до себе, не перериваючи розмови із Мар’яною, ніби захищаючи його від майбутнього, від прийдешніх випробувань і тривог.

На ньому вже не буде родового прокляття, більше того, він лиш наполовину циган, тож багато чого в його генах має бути інакше. Але вовча порода в ньому десь вже зараз проявлялась, і я подумав — мабуть, тепер це може бути сила і спроможність, а далі — як Бог дасть. Адже межа між добром і злом в людині насправді дуже хистка. Як повернеться психіка цього малого, що переважить? Бо сила в ньому є, але вона ще сліпа, неосмислена, тому він так себе поводить. А підросте? А почнеться період дозрівання? Що ж буде з ним?

Але то вже його доля і воля Божа, воля Провидіння!

Забиратися з хати п’яній компанії важко, отож ми з Мар’яною пішли до іншого покою, Сашко йшов з нами, тримаючи мене за руку, його сестричка мала щойно два роки і також появлялася до нас і підходила до мене не раз, але Сашко вже завоював собі право власності на мене, і коли ми сиділи з Мар’яною, раз по раз прибігав і знову залазив мені на коліна. Вперше дитина своєю набридливістю не тільки не заважала мені, а навпаки, мені було дуже приємно, я почував якусь духовну близькість з малим, і вже підпитий і в чим далі кращому настрої під час розповіді Мар’яни в якусь мить почув себе також вовком — невідомо, з великої чи малої букви, але одним з них, мені захотілося бути одним з них, і щоби це все безпосередньо було також моє, і ці люди, і малий Сашко, і Василько з колонії, і всі ці цигани були моїми, а я їхнім... Але хто я насправді і чому я тут?

Врешті ми усілися в одній із кімнат. Це була спальня з горою подушок і покривал — чистюсінька, з щойно випрасованою білизною і мереживними покривалами.

— Так отож, знаєш таку зірку?

— Ну звісно, знаю! Венера — зірка кохання...

— А ти знаєш, що кохання — це добро і зло разом. Це може бути щастя і біда. Смерть, божевілля, втрата всього. Кохання, як вогонь — воно гріє і ніжить, може бути лагідне і приємне, але може бути суворим і безжалісним, і може знищити людину нанівець.

— Та всяке буває...

— А ти зараз мовчи і слухай, що я тобі розповім. Ти у нас ніби вже свій. Ти хоч і гаджо (це по-нашому чужий), але свій. Тебе прийняв Василько, тебе відразу полюбив його син. Ти вже наш.

Але я знаю те, що ти не знаєш. Це тобі не науки ваші, це — правда.

Колись давно ця зірка називалася Вовк, або Вовча зірка. А ще давніше її називали у далеких країнах, може, у Єгипті, — Люцифер. А ти знаєш, що це?

— У-у, знаю, але... Це диявол!

— Мовчи, кажу! Бо ти думаєш, що знаєш, a насправді нічого не знаєш. Там, де добро, там біда, там, де любов, там і смерть, там, де ревнощі, там прокляття, і з роду в рід біда на довгих ногах з ножем нагостреним біля твоєї горлянки... Ти знаєш, яке наше прізвище?