Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 25

вим...

Айдар мовчав. Йому одібрало мову. Не мав сили на жодне слово. Що

було тут казати?

Асан дібрався майже до вершини, пласкої і широкої, по якій можна було

вже бігти. Звідти особливо виразно усе було видно мешканцям аулу, які

спостерігали за тим, що діялось.

Але тільки він опинився на вершині і побіг туди, де нижча гора змикалася

з вищою, з протилежного боку гірського плеса вибігло кілька постатей.

Воїни Касим-султана. І він закляк на місці. Шлях було відрізано.

Натовп охнув і знову завмер. Немов луна прокотилася між людей і

захлинулася від жаху.

Ті, що переслідували його ззаду, теж видряпувалися вже на гору. Асан

вихопив лука і почав випускати стріли одна за одною. Видно було, що

когось поранив а чи забив, бо упав один з переслідувачів, потім другий, потім ще один.

Асан стріляв у різні боки, відходячи далі й далі, і скільки в нього було

ще стріл, не знав ніхто, але вони повинні були скінчитися, і це мало

означати, що йому кінець.

Переслідувачі йшли на нього вже широким півколом, розуміючи, що за

щитами вони якось та обороняться від його нечисленних стріл, однак

вичікуючи, не поспішаючи, бо ж хто хотів напоротися на стрілу, коли й так

було зрозуміло, що бунтівному акинові не втекти нікуди.

Асан стріляв, спочатку прилаштувавшись за широким каменем, а потім

раптом встав на повен зріст, тримаючи напоготові лук зі стрілою.

Переслідувачі не стріляли. Зупинились, очікуючи.

— Певне, остання стріла, — прошепотів Данило. — Все.

Айдар мовчав.

Асан йшов до краю скелі трохи боком, тримаючи лука зі стрілою

напоготові, і зупинився на самому краю, звідки ззаду відкривалось те

камінне провалля, про яке говорив старійшина.

Від переслідувачів його віддаляло якихось ще метрів зі сто. Вони теж

попідводились, але наближались до нього, зігнувшись і закри-ваючись

щитами.

Мить стояв Асан, дивлячись на них, тоді звів лук проти своїх порогів, і

вони заклякли на місці.

А він несподівано повернув лук і, напнувши тятиву, випустив стрілу

просто в небо і ще мить не відривав від неї погляду, доки попа летіла вгору.

Потім кинув на землю лук і вихопив з-за пліч домбру.

Переслідувачі вже йшли на нього в повен зріст, не криючись, але і не

надто поспішаючи, просто йшли вперед, переконані у своїй абсосолютній

перемозі, хоч в руках їхніх не чулося ще тієї цілковитої певності, яку має

мисливець, коли вже витяг звіра з капкана, а пише та, яку має мисливець, коли бачить, що звір у капкані, вже спійманий, і лишається лише вміло

схопити його.

І раптом пісня покотилася луною над степом і горами, пісня

талановитого юного поета, акина Асана-жірау. Голос його дзвенів і рвався

високо поза хмари, як та стріла, яку запустив він останньою в небо, і такий

сильний і пронизливо чистий він був, що чутно було Його і в аулі, і, здавалося, на багато-багато кілометрів навкруги чи на увесь казахський степ, що ніби принишк, прислухаючись до пісні Асана.

Небо, ти. дало мені щастя на юні мої роки, щастя жити, як

вільний птах серед привільного рідного степу, щастя

співати, як птах, і жити, як випущена на волю стріла. Але

стріла моя падає. Я спізнав радість любові і вірної

дружби, . я спізнав радість опіки і віддав їй усе, що мав, але

прийшла біда невідворотна, як смерть, і перетяла стрілою

моє щастя, / перетяла стрілою мою радість і мою пісню, зло

і ненависть будуть покарані, колись відомстить хтось і за

мене, і за Жанібека, мого друга і брата, мого вчителя й

батька. -Я любив життя і людей, люди, пам'ятайте

Жанібека і його пісні і пам'ятайте Асана-жірау, який пішов

од вас, повний любові до вас!

Воїни Касим-султана вже підходили ближче і ближче. Ще кільки кроків — і вони

схоплять Асана. Але він враз замовк, підняв обоми руками за кінці над головою

домбру і, ступивши крок назад, так і не повертаючись, прямий, як струна на

домбрі, рівно, усім тілом відхиляючись назад, упав у провалля.

Натовп в аулі охнув, жахнувшись, залементували жінки, заплакали діти, зціпили зуби чоловіки.

— Ненавиджу, — сказав Данило, — ненавиджу всіх їх, усяких й усіх по всьому

світі, багатих і ситих, всевладних і ницих, які вбивають волю, і пісню, і правду.

Ненавиджу!

В очах у нього стояли сльози.

Айдар мовчав.

Потім, не мовивши й слова, повернувся і пішов у юрту, де жили зараз вони з

Данилом, і коли Данило згодом прийшов туди, він лежав мовчки, повернувшись

лицем до стіни. Данило не зронив ні слова, посидів трохи, а потім вийшов геть і

пішов до озера.

Темінь, що почала наповзати на Айдара, як важка хмара на небо, чимдалі

більше закривала йому світ. Коли впав у провалля Асан-жірау, немов обірвалась

струна на домбрі, на найвищій, вкрай щемливій ноті, світ потьмарився Айдарові

зовсім. Він пішов у юрту, майже нічого не бачачи перед собою, ліг у кутку і

дивився у той чорний морок, яким став зараз для нього навколишній світ, яким

ставало для нього й власне життя, і все, що він пережив, що передбачив і відчув за

свій короткий ще вік. В цю мить ніщо нічого для нього не означало, панувала

темінь, завмерла в ньому думка, застигли почуття, змертвіла свідомість.

Він не думав, що буде далі з ними тепер, з ним і оросутом, не думав і про те, що у війську жорстокого Касим-султана є і справедливі, й добрі люди, є справжні

джигіти, є видатні батири, як його батько, і гарні, чесні воїни, як його брати. Не

думав про те, що живе десь матір, виплакуючи очі за ним, як за загиблим, що десь

няньчить дитинча жагуча Шолпан і що дитинча це може бути його власним сином, що він, вивільнившись від полону, від смертельної небезпеки разом із цим

великим-і добрим, як виявилось, оросутом, незабаром добереться все ж до рідні, знайде своє місце у війську і далі житиме життям воїна, а колись і голови родини, батька законних дітей, може, й голови роду...

Все могло бути ще в його житті, все могло і мало ще статись, але зараз — ні.

Зараз — суцільна темінь, ніби смерть чудового акина, юного і чесного, вірного

душею високій дружбі і справедливості, смерть Асана і смерть Жанібека від рук

його, Айдарового, воєначальника, Касим-султана, була цілковитим безглуздям

життя, жорстокою несправедливістю, яка аж ніяк не вкладалася в Айда-ровій

голові і яку, однак, треба було пережити, перестраждати, перебороти і вертати під

знамена того ж Касим-султана, бо ж він, за велінням Есим-хана, володаря усього

казахського степу, командував зараз загальним військом степовиків, а ватаг

військовий був з нього неабиякий. Але ж де в ньому людина, де в людині

знаходить-

ся людина? Хто ця людина, яка вона, хіба взнаєш її з вигляду чи з

дрібних вчинків?

Хіба знаєш того, з ким не був у подорожі, — каже народна приказка. Довіряй

не тому, кому хочеться вірити, — каже інша приказка, - а тому, на кого можеш

спертися.

На кого може спертися він, Айдар? Хіба що на батька! Єдина людина в його

житті, яка завжди була для нього прикладом, яку він оюожнював і яку, піддавшись

первинній пристрасті, в чомусь та зрадив. Батько, довідавшись, ніколи б не

пробачив йому, ніколи. І був би правий.

То як же на нього зараз опертися, коли боїшся його, часом ненавидиш, бо він

несамохіть одібрав у тебе те, що могло стати основою твого життя, твоєї родини, твоїм особистим щастям. . він не винен. А винен сам Айдар. Тоді мусив кинутися

батькові в ноги, коли вперше побачив Шолпан, тоді визнати, що закохався, що ось

вонаа, єдина, віддай її мені. Не зміг. Не стачило сил. І віку не стачи-ло, і певності.

Це не думки плелися в Айдаровій голові, це серед темені по-взли хижі змії, жалячи його й катуючи, нищачи його в самому собі, тавруючи його своєю отрутою, лише не вбиваючи до кінця, не добиваючи, не додушуючи.