Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 85

— Еге ж, — сказав Тіан, знову звертаючи погляд до поля. — Хай там що, якщо ти хочеш витягти зі старого бодай крихту здорового глузду, дочекайся кінця вечері. Ум'явши свою порцію й вихиливши півпінти ґрафу, він розумнішає. І посади коло себе мою жінку, щоб він міг її бачити. Якби він був молодший, то помацав би її не тільки оком. — На його обличчя знову набігла тінь.

Едді поплескав його по плечі.

— Але він старий. А ти молодий. Тож попустися, добре?

— Добре. — Тіан очевидячки спробував послухатися поради. — Як тобі моє поле, стрільцю? На той рік засію його мадригалом. Тою жовтою травою, яка росте в дворі.

На думку Едді, це поле більше скидалося на марні сподівання. І він підозрював, що в глибині душі Тіан теж про це знав. Ніхто б не назвав своє єдине незасіяне поле Злиденним, якби сподівався, що на ньому щось добре вродить. Але він упізнав вираз на Тіановому лиці. Той самий вираз мав Генрі, коли вони вдвох збиралися ширнутися. Цей вираз свідчив, що цього разу марафет буде відмінним, кращим, ніж будь-коли. Китайський білий, і забудь про мексиканський коричневий, від якого в тебе боліла голова й кишки поскручувались. Вони кайфуватимуть цілий тиждень, їм вставить так, як за все життя ніколи не вставляло, їх пертиме довго, а потім вони назавжди зав'яжуть з наркотою. Така була в Генрі священна віра. На мить Едді здалося, що біля нього стоїть Генрі, розповідаючи, яка прибуткова культура цей мадригал і як у наступні жнива кусатимуть губи від заздрощів люди, що казали йому: нічого в тебе тут рости не буде, тут північна сторона. А потім він купить поле Г'ю Ансельма на дальньому боці он того хребта… найме в жнива кілька робітників, бо ця земля родитиме золото, куди не кинь оком… а що, він навіть покине вирощувати рис і стане королем мадригалу.

Едді кивнув на поле, яке стояло ще майже не оброблене.

— Схоже, тут ще до чорта роботи. І мулів варто поберегти.

Тіан коротко розсміявся.

— Едді, я б не став ризикувати тут мулом.

— Аякже…

— Я запрягаю сестру.

В Едді відвисла щелепа.

— Ти знущаєшся!

— Аж ніяк. Я б і Зала запрягав, ти ж бачив — він більший і сильніший, але йому не вистачить кебети. Більше клопоту буде, ніж зиску. Я вже пробував.

Едді приголомшено похитав головою. Їхні тіні далеко слалися по горбкуватій, порослій бур'янами й чортополохом землі.

— Але… блін… вона ж твоя сестра!

— Еге ж. А що їй цілими днями робити? Сидіти коло комори й глядіти курей? Спати дедалі більше й більше, вставати лише на бульбу й підливку? Повір мені, це краще. Вона не проти. Змусити її тягти плуга рівно — ще та шарпанина нервів, навіть там, де земля кожні вісім чи десять кроків не провалюється і каміння не випинається. Але тягне вона здорово. І сміється, як гагара.

Едді переконала його чесність. Він анітрохи не виправдовувався.

— До того ж ще десять років, і вона вмре. Хай допомагає, поки ще здатна на це. Залія теж так вважає.

— Добре, але чому ти не можеш припрягти Енді, бодай на годину-дві? Я впевнений, робота пішла б швидше. Ви всі, фермери з малих угідь, могли б використовувати його по черзі. Вам це ніколи не спадало на думку? Він міг би орати вам поля, копати криниці, піднімати балки, і все це самотужки. Навіть на бульбі й підливці зекономили б. — Він знову поплескав Тіана по плечі. — Думаю, ви б точно були не від того.

Губи Тіана здригнулися.

— Про таке можна тільки помріяти.

— Не працює? Чи це він не хоче працювати?

— Дещо він погоджується робити, але не орати поля і не копати криниці. Коли його просиш про це, він у відповідь просить сказати пароль. Коли ти не називаєш пароля, він питає, чи хочеш ти спробувати ще раз. А тоді…

— А тоді каже, що тобі, чувак, дуже не пощастило. Через Директиву дев'ятнадцять.

— Якщо ти знав, чого тоді питаєш?

— Я знав, що він таким чином відмовчується про Вовків, бо про них я його питав. А що на все інше він так відповідає — ні, не знав.

Тіан кивнув.

— Від нього насправді більше клопоту, ніж помочі. Самі побачите, як трохи довше тут побудете. Єдине, за що ми кажемо йому спасибі, — він говорить нам, що йдуть Вовки.

В Едді на язиці крутилося спитати, за що вони йому дякують, якщо його новини насправді лише завдають їм прикрості? Звісно, цього разу новина матиме певний результат: вона щось змінить. Невже містер Ви-Познайомитеся-З-Цікавим-Незнайомцем весь цей час намагався схилити фолькен звестися на ноги й вийти на бій? Едді згадав улесливу посмішку Енді й вирішив, що подібний альтруїзм йому навряд чи властивий. Нечесно було судити людей (ба навіть роботів) за їхніми усмішками чи манерою розмовляти, але так робили всі.

А якщо замислитися, то як бути з його голосом? З його самовдоволеним голосочком, типу «я-знаю-а-ви-ні»? Чи це мені теж здається?

Найжахливіше в усьому цьому було те, що він не міг розібратися.

Сюзаннин співучий голос, супроводжуваний хихотінням дітей (і малих, і великих), привабив Едді й Тіана на заднє подвір'я будинку.

Залман тримав у руках один кінець мотузки, схожої на налигач, другий кінець був у Тії. Вони звільна, великими петлями крутили мотузку, розплившись у широких, до вух, усмішках, а Сюзанна сиділа на землі й читала віршика для скакалки, який Едді невиразно пам'ятав з дитинства. Залія і її четверо старших дітей стрибали в унісон. Їхнє волосся підстрибувало й опускалося разом з ними. Малий Аарон стояв поряд, і його підгузок провисав уже мало не до колін. Він широко усміхався від щастя і крутив замурзаним кулачком, повторюючи рухи мотузки.

— «Пінкі Попер ґвалт зчинив! Цей хлопчисько знахабнів! Він підкрався, раз-два-три, до дівчаток з-за спини!» Швидше, Залмане! Швидше, Тіє! Хай стрибають!

Тія одразу ж стала крутити швидше, а за мить і Залман наздогнав її темп. Вочевидь, це було йому до снаги. Сміючись, Сюзанна почала рахувати швидше.

— «Пінкі Попер фанфарон. І поцупив медальйон! І чотири, п'ять-шість-сім, поганючий він зовсім!» Заліє, я вже бачу твої коліна! Швидше, люди! Швидше!

Четверо двійнят скакали, як воланчики. Геддон затис кулаки під пахвами і відбивав чечітку. Тепер, коли молодші дітлахи вже подолали свій захват, що змушував їх ніяковіти, вони стрибали у м'якій надприродній гармонії. Здавалося, навіть їхнє волосся — і те прагнуло здійматися одночасно. Едді мимохіть згадав двійнят Тейвері, в яких однаковим було навіть ластовиння.

— «Пінкі… Пінкі Попер…» — і вона спинилася. — Едді, виручай! Я далі не пам'ятаю!

— Народ, крутіть швидше, — сказав Едді велетням, які обертали мотузку. Вони послухалися (Тія розреготалася у вечірнє небо). Едді прикинув на око розмах мотузки, що здіймалася й опускалася на рівні колін, визначаючи час, коли вона опиниться ближче до землі. Він поклав руку на руків'я стрільцевого револьвера, щоб не випав з кобури.

— Едді Дін, ти не зможеш! — сміючись, закричала Сюзанна.

Але наступного разу, коли мотузка злетіла в повітря, він зміг: стрибнув між Геддою та її матір'ю, обличчям до Залії, розпашілої і спітнілої, та злагоджено застрибав разом. Останні рядки, що збереглися в його пам'яті, Едді промовив у темпі аукціоніста на сільському ярмарку, щоб не збитися з ритму. Лише пізніше він збагнув, що переінакшив ім'я поганого хлопчика, викрививши його суто на бруклінський взірець.

— «Піґґі Пекер вкрав у Клари і намисто, і корали. Я його підстережу, взимку раків покажу». Швидше! Крутіть!

Мотузка закрутилася так швидко, що тепер мигтіла в повітрі. Світ стрибав угору-вниз, як на невидимій пружинній ходулі, й у цьому мареві Едді побачив старого з рідким пухнастим волоссям, що, як їжак з нори, виповз на ґанок, постукуючи ціпком із залізного дерева. «Здоров, діду», — подумав він, а потім на якийсь час викинув старого з голови. Все, чого йому хотілося тієї миті, — протриматися якнайдовше і не стати тим, хто перепинить рух мотузки. Малим він завжди обожнював стрибати на скакалці й завжди обурювався про себе, що з нею довелося розпрощатися, щойно він пішов до початкової школи, бо, мовляв, це дівчача гра і якщо не хочеш бути сестричкою, тобі до неї зась. Пізніше, на фізкультурі в старших класах, він знову на короткий час повернув собі радощі скакалки. Але ще ніколи це не було так приємно, як зараз. Неначе він знайшов (чи віднайшов) якусь практичну магію, що пов'язувала їхні з Сюзанною нью-йоркські життя з цим, іншим життям, без жодних чарівних дверей, кришталевих куль чи тодешу. Він засміявся, як божевільний, і почав схрещувати ноги ножицями. За мить Залія Джефордс уже робила те саме, копіюючи кожен його стрибок. То було так само приємно, як і танець рису. А може, навіть приємніше, бо тут вони стрибали в унісон.