Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 84

— Молодшенькі — Лайман і Лія, — вела далі Залія.

Лайман, з широко розплющеними очима й розкритим ротом, так старався, вклоняючись, що мало не гепнувся на землю. А Лія таки впала, роблячи реверанс. Едді насилу стримав усмішку, дивлячись, як шипить Гедда, ставлячи сестру на ноги.

— А це, — сказала жінка, цілуючи великого малюка, що сидів у неї на руках, — Аарон, моє золотко.

— Твій одинак, — уточнила Сюзанна.

— Еге ж, це він.

Аарон зачовгався, вириваючись з материних обіймів. Залія поставила його на землю. Він підтягнув підгузка і почеберяв до будинку, кличучи тата.

— Геддоне, піди й наглянь за ним, — наказала Залія.

— Ма-мо, ні! — Він дико крутив очима, сигналізуючи матері, що він хоче зостатися тут: слухати чужинців і пожирати їх поглядом.

— Ма-мо, так, — сказала невблаганна Залія. — Марш доглядати братика, Геддоне.

Хлопчик міг би сперечатися й далі, але тієї миті з-за рогу хати вийшов Тіан Джефордс і підхопив малюка на руки. Аарон на радощах скинув таткового солом'яного бриля і запустив пальчики в його спітніле волосся.

Всього цього Едді й Сюзанна майже не помітили. Їхні погляди були прикуті до велетнів у комбінезонах, що тупали слідом за Джефордсом. Об'їжджаючи малі угіддя вздовж Річкового шляху, Едді з Сюзанною бачили чимало величезних людей, але завжди лише здаля. («Вони встидаються незнайомців», — пояснив їм Айзенгарт.) Ці двоє стояли менш ніж за десять футів.

Чоловік і жінка чи хлопець та дівчина? «І те, і те, — подумай Едді. — Бо їхній вік насправді не має значення».

Велетка, спітніла й усміхнена, не менше шести футів заввишки, мала груди, кожна з яких була вдвічі більша за голову Едді. На шиї в неї висіло дерев'яне розп'яття. Велет був вищий од неї щонайменше на шість дюймів. Він несміливо глянув на новоприбулих і почав смоктати великий палець однієї руки, другою мнучи себе в паху. Едді найбільше вразили навіть не їхні габарити, а їхня моторошна схожість із Тіаном і Залією. Неначе вони були першими невдалими чернетками чийогось напрочуд успішного витвору мистецтва. Те, що вони ідіоти, було очевидно, так само, як впадав у око Їхній близький стосунок до людей, розумово здорових. «Моторошні» — єдине слово, яке спадало на думку при їхньому вигляді.

«Ні, — подумав Едді. — Це слово — рунти».

— Це мій брат Залман, — напрочуд офіційно сказала Залія.

— І моя сестра Тія, — додав Тіан. — Вклоніться, телепні.

Залман не відреагував, він і далі смоктав одну частину свого тіла і м'яв іншу. А от Тія присіла у незграбному (якомусь качиному) реверансі.

— Довгих днів довгих ночей довгої землі! — закричала вона. — Є БУЛЬБА І ПІДЛИВКА!

— Добре, — тихо мовила Сюзанна. — Бульба і підливка — це смачно.

— БУЛЬБА І ПІДЛИВКА СМАЧНО! — Тія наморщила носа і по-свинячому підняла верхню губу, що мало означати дружбу навіки. — БУЛЬБА І ПІДЛИВКА! БУЛЬБА І ПІДЛИВКА! СТАРІ ДОБРІ БУЛЬБА І ПІДЛИВКА!

Сюзанниної руки нерішуче торкнулася Гедда.

— Місус-сей, якщо ви не цитьнете на неї, вона весь день так буде.

— Цить, Тіє, — сказала Сюзанна.

Звівши обличчя до неба, Тія дико розреготалася, схрестила руки на своїх непомірних грудях і замовкла.

— Зал, — покликав швагра Тіан. — Тобі треба пі-пі, га?

Брат Залії нічого не сказав, тільки продовжував стискати себе в паху.

— Іди зроби пі-пі, — наполягав Тіан. — Іди за комору. Полий гострокорені.

Спочатку нічого не відбулося. Потім Тіан широкими кроками, човгаючи, побрів геть.

— А в дитинстві… — почала Сюзанна.

— Вони були жваві й тямущі, — закінчила за неї Залія. — А тепер вона бачите яка. А мій брат ще гірший.

Вона затулила обличчя долонями. Аарон вирішив, що вона з ним грається, теж затулився руками і сказав «Ку-ку!», але близнюки залишалися серйозними. Вони навіть стривожилися.

— Що таке з мамою? — спитав Лайман, смикаючи батька за холошу. Залман, нічого не помітивши, далі чалапав до комори, досі не вийнявши пальця з рота і не прийнявши руку від паху.

— Нічого, синку. З мамою все гаразд. — Тіан поставив малюка на землю і витер очі. — Все чудово. Правда, Зі?

— Еге ж. — Вона опустила руки. Її очі почервоніли, але сліз не було. — А що не чудово, з Божою поміччю буде чудово.

— Твої слова та Богу в вуха, — сказав Едді, спостерігаючи, як велет човгає до комори. — Твої слова та Богу в вуха.

— У твого діда день просвітлення? — за хвилину спитав Едді в Тіана. Вони пішли на поле, яке Тіан називав Злиденним, зоставивши Залію й Сюзанну з дітьми, великими і малими.

— Щось непомітно, — спохмурнівши, відповів Тіан. — Останніми роками він геть дурний на голову і не хоче мати зі мною нічого до діла. А от з нею хоче, бо вона годує його з ложечки, витирає слину йому з підборіддя і ще й «спасибі» йому каже. Наче мені мало двох рунтів годувати, то ще й з цим вреднючим шкарбаном тре' панькатися. Його мізки вже геть іржа поїла. Половину часу він узагалі не тямить, де він!

Вони йшли, й висока трава шурхотіла об їхні холоші. Двічі Едді мало не перечепився об каміння, а одного разу Тіан вчасно схопив його за руку і обвів довкола ями, що більше скидалася на пастку для ноги. «Не дивно, що він зве його Злиденним», — подумав Едді. Втім, ознаки культивації були наявні. Не вірилося, що хтось міг протягти плуга через це місиво, але скидалося на те, що Тіан намагався.

— Якщо твоя дружина має рацію, мені доведеться з ним поговорити, — сказав Едді. — Треба послухати його історію.

— Атож, у мого діда історій хоч греблю гати. Проблема в тому, що більшість їх — брехні, від початку до кінця. А тепер він ще й плутає їх усі. Він завжди мав сильний акцент, а за останні роки втратив ще й останні три зуби. Думаю, ти не розбереш, що він там шамкає. Успіху тобі з ним, Едді з Нью-Йорка.

— Тіане, що, в біса, він тобі зробив?

— Не мені, а моєму батькові. Але це довга історія і вона ніяким боком не стосується цього діла. Облиш.

— Ні, це ти облиш, — зупиняючись, сказав Едді.

Тіан ошелешено подивився на нього. Едді кивнув, не всміхаючись: ти мене чув. Йому було двадцять п'ять, на рік більше, ніж мав Катберт Олґуд у свій останній день на Єрихонському пагорбі, але в надвечірньому світлі він міг зійти за п'ятдесятирічного. Суворого і впевненого.

— Якщо він бачив мертвого Вовка, ми повинні його розпитати.

— Едді, я не певен.

— Так, але ти певен у тому, про що мені йдеться. Що б ти там проти нього не мав, забудь про це до часу. Коли розберемося з Вовками, хоч зі стріхи його скинь, хоч об камін йому голову розбий, я дозволяю. Але доти тримай свої образи при собі. Домовились?

Тіан кивнув. Він стояв, тримаючи руки в кишенях, і дивився на своє північне поле, яке недарма називав Злиденним. Його обличчя виражало стурбовану жадібність, втім, як завжди, коли він вивчав поглядом це своє поле.

— Думаєш, історія про те, як убили Вовка, — просто вигадка? Якщо ти справді так думаєш, то я не гаятиму часу.

— В цю історію я вірю більше, ніж у решту його побрехеньок, — неохоче сказав Тіан.

— Чому?

— Він розповідав її, відколи я себе пам'ятаю, і вона, на відміну од інших, завжди залишалася однаковою. А ще… — Наступні Тіанові слова прозвучали так, наче він виціджував їх крізь міцно стиснені зуби. — Моєму дідові ніколи не бракувало пороху. Якщо хтось і міг вийти на Східний шлях і стати на герць з Вовками, не кажучи вже про те, щоб бути зухом і підбурити інших піти за ним, то я б поставив усі свої гроші на Джеймі Джефордса.

— Зухом?

Тіан замислився над поясненням.

— Це якби… коли ти маєш запхати голову в пащеку до печерного кота, для цього тре' бути хоробрим, правда ж?

«Для цього треба бути ідіотом», — подумав Едді, але кивнув.

— А якби ти був людиною, яка вміє переконати когось іншого запхати голову в пащеку до печерного кота, ти був би зухом. Ваш дін — зух, правда?

Едді згадав, на які вчинки штовхав його Роланд, і кивнув. Так, Роланд був ще той зух. Диявольський зух. І Едді був певен: давні стрільцеві друзі це підтвердили б.