Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 114

Роланд кивнув.

— Усі кулі чаклунської веселки дуже підступні, але чорна Тринадцятка, кажуть, найгірша. Здається, тепер я розумію причину. Тому що насправді це око Багряного короля.

— Хай що воно таке, я відчував, як воно кличе мене назад до печери… і далі. Кличе мене в мандри, шепоче, що вони можуть бути нескінченними. Я знав, що можу відчиняти двері за допомогою скриньки. А двері відкривали шлях до будь-якого місця, у будь-який час! Все, що для цього було потрібно, — зосередитися. — Каллаген замислився і знову сів. Він нахилився вперед, обводячи їх усіх поглядом з-понад своїх міцно стиснених вузлуватих рук. — Послухайте мене, прошу. У нас був президент на прізвище Кеннеді. Його вбили за тринадцять років до того, як я приїхав до Салемз-Лота… вбили на Заході…

— Так, — кивнула Сюзанна. — «Джек» Кеннеді. Упокой, Боже, його душу. — Вона повернулася до Роланда. — Він був стрільцем.

— Правду кажеш? — звів брови Роланд.

— Еге ж.

— Хай там як, — сказав Каллаген, — ніхто не знав достеменно, чи чоловік, що його вбив, діяв сам, чи він був пішаком у великій змові. І часом я прокидався серед ночі та думав: «Ти можеш побачити це на власні очі. Варто лише стати перед дверима зі скринькою в руках і подумати: „Даллас, двадцять друге листопада тисяча дев'ятсот шістдесят третього року“». Бо якщо ти це зробиш, двері відчиняться і ти зайдеш, як той чоловік у романі Веллса про машину часу. І хтозна, може, тобі вдасться змінити події того дня. То був переломний момент у житті Америки. Якби його відвернути, це змінило б усе, що сталося потім. В'єтнам… расові заворушення… все.

— Господи, — шанобливо промовив Едді. Сам розмах цієї ідеї вже заслуговував на повагу. Вона перебувала десь на одному рівні з одноногим капітаном, який полював на білого кита. — Але, отче, ти ж міг змінити хід подій на гірше?

— «Джек» Кеннеді не був поганою людиною, — холодно відповіла за Каллагена Сюзанна. — «Джек» Кеннеді був хорошою людиною. Великою людиною.

— Можливо. Але знаєш що? Я думаю, у великих людей і помилки великі. Крім того, його наступник міг бути дуже поганим хлопцем. Яким-небудь Великим мисливцем за трунами, який не прийшов до влади саме завдяки Лi Гарві Освальду чи хай там хто це зробив.

— Але куля не дозволяє так думати! — вигукнув Каллаген. — Думаю, вона обманом підштовхує людей до страхітливо поганих учинків, нашіптуючи їм, що вони зроблять добро. Що вони не просто трохи підправлять ситуацію — вони змінять усе на краще раз і назавжди.

— Так. — Голос Роланда був сухим, як тріск галузок у багатті.

— Думаєш, такі мандрівки можливі? — запитав у нього Каллаген. — Чи то була лише переконлива брехня тієї штуки?

— Гадаю, можливі, — відповів Роланд. — А ще думаю, що з Кальї ми виберемося саме через ті двері.

— Якщо так, то я хочу піти з вами! — навдивовижу пристрасно вигукнув Каллаген.

— Можливо, так і станеться, — сказав Роланд. — Але повернімося до кулі. Врешті-решт ти поклав скриньку разом з кулею в церкві. Щоб утихомирити її.

— Так. І це подіяло. Вона переважно спить.

— І разом з тим вона двічі відправляла тебе в тодеш.

Каллаген кивнув. Іскорка пристрасності спалахнула в його очах, як соснова гілка в каміні, й так само швидко згасла. Зараз він виглядав змученим. І дуже старим.

— Першого разу я потрапив до Мексики. Пам'ятаєте, з чого я починав свою розповідь? З письменника й хлопчика, який вірив.

Вони кивнули.

— Якось уночі, коли я спав, куля потяглася до мене й відправила до Лос-Сапатос, що в Мексиці. На похорон. Похорон письменника.

— Бена Мірса, — сказав Едді. — Того, що написав «Танець у повітрі».

— Так.

— А люди вас бачили? — спитав Джейк. — Бо ми для них були невидимками.

Каллаген похитав головою.

— Ні. Але відчували. Коли я підходив до них ближче, вони відходили. Неначе я став холодним протягом. Однак зараз не про це. Там був той хлопчик, Марк Петрі. Звісно, він уже виріс, змужнів, перетворився на юнака. З його вигляду і з того, як він говорив про Бена («Були часи, коли я б назвав п'ятдесятидев'ятирічного чоловіка старим», — так він почав свою надгробну промову), я здогадався, що то була середина дев'яностих років. Але я пробув там недовго… хоча цього часу вистачило, щоб збагнути, що моєму юному другові з тих давніх часів велося добре. Зрештою, можливо, в Салемз-Лоті я вчинив правильно. — Якусь мить він мовчав, а тоді сказав: — У посмертній промові Марк називав Бена своїм батьком. Це дуже мене зворушило, дуже.

— А вдруге ти потрапив у тодеші до замку Короля, — сказав Роланд.

— Так. Там були птахи. Великі гладкі чорні птахи. А більше я нічого не скажу. Тільки не серед ночі. — Сухий безапеляційний тон Каллагена не допускав жодних заперечень. Він підвівся. — Можливо, іншим разом.

Роланд уклонився, демонструючи згоду.

— Кажу спасибі.

— А ви не йдете спати?

— Скоро, — кивнув Роланд.

Вони подякували священику за розповідь (навіть Юк сонно гавкнув) і побажали йому доброї ночі. Провели його поглядами, і ще декілька секунд по тому ніхто не зронив ні слова.

Першим порушив мовчанку Джейк.

— Роланде, той Волтер ішов за нами! Коли ми вийшли з придорожньої станції, він був у нас за спинами! І отець Каллаген теж!

— Так, — промовив Роланд. — Уже тоді отець Каллаген був присутній у нашій історії. У мене дивне відчуття в животі, наче там щось тріпоче. І земля наче попливла з-під ніг.

Едді витер зігнутим пальцем кутик ока.

— Роланде, щоразу, коли ти показуєш свої емоції, у мене все тане всередині. — А коли Роланд лише розгублено подивився на нього: — Годі, перестань, бо зо сміху луснеш. Обожнюю, коли до тебе доходять жарти, але твій регіт виходить за межі пристойності.

— Вибач, — злегка всміхнувшись, сказав Роланд. — Мої крихти почуття гумору рано лягають спати.

— Зате мій гумор цілу ніч не спить, — жваво запевнив Едді. — І мені не дає. Розповідає анекдоти. «Стук-стук! — Хто там? — Тигдимський кінь. — Ну і пішов нафіг! — Тигдим-тигдим».

— У тебе все? — спитав Роланд.

— Так. Поки що. Можна в тебе дещо спитати?

— Питання буде дурним?

— Не думаю. Сподіваюся, що ні.

— Тоді питай.

— Ті люди, що врятували Каллагенів зад у істсайдській пральні… це ті, про кого я думаю?

— А про кого ти думаєш?

Едді глянув на Джейка.

— Як щодо тебе, о сину Елмера? Маєш ідеї?

— Авжеж, — сказав Джейк. — То були Кельвін Тауер і його друг з книгарні. Той, котрий розповідав мені про загадку з Самсоном і річкою. — Він клацнув пальцями, раз, другий, потім просяяв. — Аарон Діпно!

— А перстень, про який згадував Каллаген? — спитав у нього Едді. — 3 написом «Екслібрис»? Я не бачив, щоб у когось із них був такий.

— А ти придивлявся? — спитав Джейк.

— Ні, не дуже. Але…

— І не забувай, що бачили ми його в сімдесят сьомому. А життя панотцеві вони врятували у вісімдесят першому. Може, за ті чотири роки хтось подарував персня містерові Тауеру. Або він сам його купив.

— Це все твої здогади, — сказав Едді.

— Так, — погодився Джейк. — Але Тауер — власник книгарні, тож для нього природно мати перстень з таким написом. Ти сам так не думаєш?

— Думаю. Десь дев'яносто відсотків, що так. Але звідки вони могли знати, що Каллаген… — Едді затнувся, поміркував і рішуче похитав головою. — Ні, сьогодні я навіть думати про це не хочу. Бо так ми й до убивства Кеннеді дійдемо. А я втомився.

— Ми всі втомилися, — сказав Роланд, — та попереду в нас чимало роботи. Однак панотцева історія мене збаламутила. Я не знаю, чи вона дала нам ключі до відповідей на питання, а чи навпаки — порушила ще більше питань.

Ніхто йому не відповів.

— Ми ка-тет, — вів далі Роланд, — і зараз сидимо ан-тет. Радимося. Але вже пізно. Чи потрібно нам щось обговорити, перш ніж ми розійдемося? Якщо так, не мовчіть. — Не почувши відповіді, Роланд відсунув свого стільця. — Гаразд. Тоді всім добра…