Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 113

— А може, й ка це не під силу. Що, як він понад ка?

Волтер сахається, наче від удару. «Я образив його вуха блюзнірством, — думає Каллаген. — І як мені це вдалося? Таких, як він, нелегко зачепити».

— Ніхто не може бути понад ка, фальшивий священику, — сичить чоловік у чорному. — І кімната на верхівці Вежі порожня, я знаю, що так і є.

Каллаген не дуже добре розуміє, про що він говорить, але відповідає швидко і впевнено.

— Неправда. Бог є. Він усе бачить зі свого небесного престолу. Він…

А потім багато всього стається одночасно. Вмикається водяна колонка в ніші, починаючи свій втомлений цикл. Каллаген вдаряється спиною об важке гладеньке дерево дверей. І чоловік у чорному кидає скриньку вперед, одночасно відкриваючи її віко. І його каптур падає назад, відкриваючи бліду оскалену морду людини-куниці. (Це не Сейр, але на Волтеровому лобі, як знак індуської касти, горить те саме мокре червоне коло, відкрита рана, що не затягується і не проливається кров’ю). І Каллаген бачить, що в коробці: чорна Тринадцятка, що причаїлася на червоному оксамиті, як слизьке око чудовиська, що виросло поза тінню Бога. І в Каллагена виривається крик, бо він відчуває її безмежну владу: вона може накинутися на нього будь-де чи переслідувати до найдальшого глухого кута світу. І двері з клацанням відчиняються. І навіть у паніці Каллаген здатен подумати: «Двері відчиняються разом зі скринею». І він, спотикаючись, падає назад, у якийсь інший світ. Він чує голоси, що кричать. Один з них належить Лупе: той запитує, чому Каллаген дозволив йому померти. Ровена Маґрудер говорить йому, що це його інше життя, це воно, і як воно йому подобається? І він затуляє вуха руками, водночас один старезний чобіт перечіпляється через інший, і Каллаген падає спиною вперед, думаючи: чоловік у чорному штовхнув його в пекло, це справді пекло. І коли його руки здіймаються, чоловік із мордою куниці кидає йому відкриту скриню з жахливою скляною кулею. І куля ворушиться. Вона перекочується, як справжнє око в невидимій очниці. І Каллаген думає: «Воно живе, це око, вкрадене в якогось чудовиська з-за меж світу, і Боже, Господи помилуй, воно мене бачить».

Але він ловить скриньку. Він би нізащо в житті цього не зробив, але він безсилий, це стається проти його волі. «Зачинити, ти мусиш її зачинити», — думає він, але він падає, він перечепився (чи чоловік у чорному змусив його зашпортатись) і падає, перевертаючись у повітрі. З прірви його кличуть усі голоси минулого: дорікаючи (його мати запитує, чому він дозволив тому огидному Барлоу зламати хрестика, її подарунок, який вона везла йому аж із самої Ірландії), а чоловік у чорному весело кричить йому навздогін: «Бон вояж, фадда!»

Каллаген падає на кам’яну підлогу, всипану кістками дрібних тварин. Віко скриньки зачиняється, і на мить він зітхає полегшено… але воно тут же відчиняється знову, дуже повільно, відкриваючи око.

— Ні, — шепоче Каллаген. — Будь ласка, ні.

Але він не спроможний зачинити кришку — сили покинули його, — а самохіть вона зачинятися не хоче. У глибині чорного ока з’являється чорна цятка, світиться… росте. Жах Каллагена розпирає йому горло й погрожує своїм холодом зупинити серце. «Король, — думає він. — Це око Багряного короля, який дивиться вниз із Темної вежі. Він бачить мене».

— НІ! — кричить Каллаген, лежачи на землі в печері на півночі Кальї Брин Стерджис, в засушливій місцевості, яку він зрештою полюбить. — НІ! НІ! НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ! ЗАРАДИ БОГА, НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ!

Але невблаганне Око дивиться. Каллаген не витримує його божевільного погляду і непритомніє. Мине три дні, перш ніж він знову розтулить повіки й побачить довкола себе людей манні.

Каллаген змучено подивився на них. Уже перевалило за північ, ми всі кажемо спасибі, й до появи Вовків тепер залишалося двадцять два дні. Він вихилив до дна свою склянку, де сидру лишалося на два пальці, скривився, наче то був самогон, і поставив порожню посудину на стіл.

— Решту, як то кажуть, ви знаєте. Мене знайшли Хенчик із Джеміном. Хенчик зачинив скриньку, а разом з нею зачинилися й двері. Отак Печера голосів стала Печерою дверей.

— А ти, отче? — спитала Сюзанна. — Що вони зробили з тобою?

— Забрали мене до Хенчикової хижі, його кра. Саме там я прийшов до тями й розплющив очі. Поки я був непритомний, його дружини й доньки поїли мене водою та годували курячим бульйоном, крапля за краплею викручуючи мені до рота змочений шмат тканини.

— Суто з цікавості. Скільки в нього дружин? — спитав Едді.

— Три, але він може мати стосунки лише з однією за один раз, — байдуже відказав Каллаген. — Це залежить від розташування зірок абощо. Вони добре за мною доглядали. Помалу я почав шкандибати містечком. У ті дні мене й прозвали Ходячим Старим. Я не до кінця розумів, де я, але попередні мандри певним чином підготували мене до того, що сталося. Загартували мій дух. Одному Богу відомо, були такі дні, коли я думав, що все це відбувається зі мною за ту секунду чи дві, поки я падаю з вікна, в яке вилетів на Мічиган-авеню — що мозок готується до смерті, пропонуючи якусь дивовижну останню галюцинацію, дуже схожу на реальне життя. І були дні, коли мені здавалося, що я перетворився на те, чого ми всі так боялися в «Домівці» й «Маяку»: «мокрі» мізки. Я думав, що мене запроторили у якийсь відсирілий заклад і все це мені ввижається. Але в основному я змирився. Я був радий опинитися врешті-решт в хорошому місці, і не мало значення, існувало воно насправді чи було вигаданим.

Коли до мене повернулися сили, я став знову заробляти на життя, так само, як заробляв довгі роки в дорозі. У Кальї Брин Стерджис не було представництва «Менпауера» чи «Броні Мен», але для чоловіка, який хотів працювати, роботи вистачало — то були багаті на рис роки, хоча зі скотарством і вирощуванням інших культур теж усе йшло гаразд. Згодом я знову почав проповідувати. То було не свідоме рішення — Бог знає, я про це не молився. А почавши, зрозумів, що ці люди знали все про Людину-Ісуса. — Він розсміявся. — А також про Вищу Силу, Орізу й Буйволячу зірку… Роланде, ти знаєш про Буйволячу зірку?

— О так, — відповів стрілець, згадавши служителя Зірки, якого він колись був змушений убити.

— Але вони слухали, — вів далі Каллаген. — Багато хто з них слухав. І коли вони запропонували збудувати мені церкву, я сказав спасибі. От і вся історія Старого. Як бачите, ви в ній теж з'являлися… принаймні двоє з вас. Джейку, це було вже після твоєї смерті?

Джейк опустив голову. Відчувши його біль, Юк тривожно заскімлив. Але коли хлопчик відповів, його голос звучав рівно.

— Після першої смерті. До другої.

Каллагена так це вразило, що він перехрестився.

— Тобто це може статися більш ніж один раз? Убережи нас, Пречиста Діво!

Після нетривалої відсутності повернулася Розаліта. В руках вона тримала свічник, піднімаючи його високо. Ті, що їх вона перед тим розставила на столі, майже догоріли, й веранда занурилася в напівсутінки, моторошні й трохи зловісні.

— Ліжка готові, — сказала вона. — Нині хлопчик спатиме з панотцем. Едді й Сюзанно, ви там само, де й минулої ночі.

— А Роланд? — здивовано звів брови Каллаген.

— Я маю для нього затишну постіль, — незворушно відповіла вона. — Я вже йому показувала.

— Ясно. Тоді все вирішено, — сказав Каллаген, підводячись. — Навіть не пригадаю, коли я востаннє відчував таку втому.

— Ми побудемо тут ще кілька хвилин, як ти не від того, — сказав Роланд. — Лише ми вчотирьох.

— Як хочете, — відповів Каллаген.

Сюзанна взяла його руку в долоні й імпульсивно поцілувала.

— Дякую за розповідь, отче.

— Сей, мені полегшало на душі від того, що я нарешті все розповів.

— Скринька лежала в печері доти, доки не збудували церкву? — спитав Роланд. — Твою церкву?

— Еге ж. Наскільки довго — важко сказати. Може, вісім років, може, довше. Але настав час, коли вона почала кликати мене. І хоч як я ненавидів те Око й боявся його, щось мене до нього вабило.