Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 94

Еммет заричав; на чолі його зібралися зморшки, а все тіло напружилося й налягло на перепону — на непорушну руку. Я дозволила йому попотіти — фігурально висловлюючись — якусь хвильку, поки сама насолоджувалася божевільним відчуттям — міццю, що струменіла з моєї руки.

Проте минуло кілька секунд — і я занудьгувала. Я нагнулася. Еммет на дюйм подався.

Я розреготалася. Еммет грубо рикнув крізь зуби.

— Тримай рот на замку, — нагадала я йому та вчавила його руку у валун. Тріск, від якого загуло у вухах, луною прокотився поміж дерев. Камінь затремтів, і величенький шматок — десь в одну восьму завбільшки — відколовся по невидимій лінії слабкості й гримнув на землю. Він упав Емметові на ногу, і я не стримала смішка. До мене долинув приглушений регіт Джейкоба й Едварда.

Еммет відбив ногою уламок валуна аж за річку. На своєму шляху той навпіл розтяв молоденький клен, а тоді врізався в стару ялину, яка гойднулася й упала на інше дерево.

— Матч-реванш. Завтра.

— До завтра моя сила не висотається, — зауважила я. — Може, тобі ліпше зачекати бодай із місяць.

Еммет загарчав, оголивши зуби:

— Завтра.

— Гей, що ж не зробиш, аби ти був щасливий, старший братику!

Розвернувшись, аби йти геть, Еммет копнув гранітну брилу, здійнявши хмару куряви й уламків. Це було так мило — по-дитячому.

У захваті від незаперечного факту, що зараз я була дужчою за найдужчого вурдалака, який траплявся мені в житті, я розчепірила пальці й притиснула долоню до валуна. А тоді почала помалу занурювати пальці в камінь, не так лишаючи ямки, як трощачи камінь на своєму шляху; його консистенція нагадала мені твердий сир. Зрештою в руці в мене лишилася жменя гравію.

— Круто, — муркнула я.

Розпливаючись в усмішці, я рвучко крутнулася на місці та зробила рух, схожий на прийом карате, врізаючись ребром долоні в камінь. Камінь хруснув і застугонів і — здійнявши велику хмару куряви — розвалився навпіл.

Я не стрималася й загиготіла.

І не звертала уваги на смішки за спиною, поки ногами й руками трощила валун на дрібні кавалки. Це була така чудова розвага, що я й сама нестримно підсміювалася. Аж поки до гиготіння не долучився тоненький сміх — лункий, як дзвіночок, і я миттю покинула дітвацьку розвагу.

— Це вона щойно сміялася?

Всі витріщалися на Ренесму з такими самими враженими обличчями, яке було і в мене.

— Так, — мовив Едвард.

— А хто тут не сміявся? — буркнув Джейк, закотивши очі.

— Ти ще скажи, що у свій перший забіг ти, собако, трохи не попустив віжок, — підколов його Едвард, але цього разу в його голосі не прозвучало антагонізму.

— Це зовсім інша річ, — сказав Джейкоб і жартівливо гупнув Едварда кулаком у плече. — Белла ж начебто доросла. Вона одружена, вона мамуся і все таке… Хіба не має вона виявляти побільше гідності?

Ренесма нахмурилася й торкнулася Едвардового обличчя.

— Чого вона хоче? — запитала я.

— Поменше гідності, — усміхнувся Едвард. — Вона отримувала майже таке саме задоволення, спостерігаючи за тобою, як і я.

— Я смішна? — запитала я Ренесму, крутнувшись назад і простягаючи до неї руки в ту ж таки мить, коли вона простягнула долоньки до мене. Я вихопила її з Едвардових рук і дала їй уламок камінця, який мала в долоні. — Хочеш спробувати сама?

Вона усміхнулася своєю блискучою усмішкою і затиснула камінчик в обох долонях. Здушила його, і від зусилля поміж брівками в неї залягла зморщечка.

Пролунав хрускіт, здійнялася хмарка пилу. Ренесма насупилася й простягнула один уламок мені.

— Зараз зробимо, — мовила я, розчавлюючи камінь на пісок.

Вона заплескала в долоні й засміялася; цей неймовірний звук змусив нас усіх приєднатися до неї.

Зненацька сонце прорвалося крізь хмари, стрельнувши в нас довгими червоними й золотими променями, і мене просто вразила краса власної шкіри у призахідному сонці. Я була ошелешена.

Ренесма провела пучками по гладенькій шкірі, що зблиснула, мов діамант, і приставила свою ручку до моєї. Її шкіра сяяла зовсім трошки — легенько й загадково. Це не втримає її вдома сонячної днини, як мене мій блиск. Вона діткнулася мого обличчя й подумала про відмінність — це її сердило.

— Ти найвродливіша, — запевнила я її.

— Не певен, що можу з цим погодитися, — зауважив Едвард, і коли я обернулася, щоб відповісти йому, сонячне світло на його обличчі позбавило мене дару мовлення.

Джейкоб приставив руку дашком до чола, вдаючи, що затуляє очі від сяйва.

— Химерна Белла, — зронив він.

— Вона — неймовірна істота, — пробурмотів Едвард, мов на згоду, наче Джейкобове означення правило за комплімент. Він засліплював і сам був засліплений.

Дивовижне було відчуття — не дивне, гадаю, бо зараз усе здавалося незвичайним, — оця здатність щось робити легко й природно. Людиною я ніколи не була першою бодай у чомусь. Мені легко вдавалося ладнати з Рене, проте, мабуть, є безліч людей, яким би це вдавалося ще легше; і Філ — яскравий тому приклад. Я була гарною ученицею, але ніколи не найкращою. Мене беззаперечно можна було виключити звідусіль, де йшлося про фізкультуру. У мене не було ні артистизму, ні музикальності, не було й особливих талантів. Бо ж ніхто не роздає нагороди за читання книжок. За вісімнадцять років посередності я цілком звикла до своєї звичайності. І тепер я збагнула, що давно вже махнула рукою на себе й не сподівалася зблиснути хоч якимсь талантом. Просто намагалась якнайкраще використовувати те, що маю, так до ладу і не вписавшись у навколишній світ.

А тепер усе було по-іншому. Тепер я була неймовірною — і у власних очах, і в чужих. Наче я народилася саме для того, щоб зрештою стати вампіром. На саму думку про це мені закортіло розреготатися, а ще — заспівати. Я врешті-решт знайшла своє справжнє місце у світі, де я пасувала, де я зблиснула.

РОЗДІЛ 27. ДОРОЖНІ ПЛАНИ

Відтоді як я стала вурдалаком, я значно серйозніше почала ставитися до міфології.

Часто-густо, коли я озиралася на свої перші три місяці безсмертя, то намагалася уявити нитку своєї долі на верстаті ткаль-мойр — хтозна, може, вони справді існують? Я була певна, що моя нитка змінила колір; я гадала, що спершу вона була приємної бежевої барви, такої милої й невиразної, такої, що матиме гарний вигляд на задньому плані. А тепер вона, либонь, ясно-червлена або ж блискучо-золота.

Гобелен, на якому з моєю ниткою перепліталися нитки моєї родини та друзів, був барвистим і прегарним, повним різноманітних яскравих кольорів.

Мене здивували деякі нитки, які вплелися в моє життя. Наприклад, вовкулаки — їхні кольори були глибокими, як темні гущавини лісу, і їх я не очікувала коло себе; тут були Джейкоб, звісна річ, і Сет. Але й старі мої друзі Квіл та Ембрі також вплелися в мій гобелен, коли приєдналися до Джейкобової зграї; і навіть Сем та Емілія сердечно поставилися до мене. Напруга між нашими родинами зменшилася — здебільшого завдяки Ренесмі. Її було дуже легко любити.

Сью та Лі Клірвотери теж уплелися в моє життя — двоє людей, на яких я зовсім не розраховувала.

Здавалося, саме Сью взяла на себе обов’язок допомогти Чарлі вжитися в світ казок. Переважно вона супроводжувала його до Калленів, хоча ніколи не почувалася тут так вільно, як її син та більшість Джейкобової зграї. Говорила вона мало — просто трималася біля Чарлі, щоб захистити його. Вона завжди була першою, до кого він звертав очі, коли Ренесма вчиняла щось надзвичайне для свого віку — а це траплялося нерідко. У відповідь вона зазвичай кидала погляд на Сета, мов кажучи: Еге ж, мене цим не здивуєш.

Лі почувалася серед нас навіть гірше, ніж Сью, і була єдиною, хто відверто вороже поставився до злиття наших родин. Однак між нею та Джейкобом виникла нова дружба, яка тримала її близько до нас усіх. Одного разу я запитала його про це — повагавшись, бо не хотіла пхати носа в чужі справи, але їхні стосунки настільки змінилися порівняно з тими, що були колись, аж я не могла потамувати цікавість. Він стенув плечима і сказав, що це все пов’язано зі зграєю. Тепер вона була другою після нього, «бета» — як колись, давним-давно, назвала це я.