Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 93

— Миле немовля, — повторив він, але цього разу слова були схожі на квоктання.

Я вже бачила нове почуття на його обличчі — бачила, як воно помалу зроджувалося там. Чарлі так само легко піддався її чарам, як і всі ми. Дві хвилини в нього на руках — і він уже в її руках.

— Можна мені прийти завтра?

— Звісно, тату. Певна річ. Ми нікуди не подінемося.

— Краще вам і справді ніде не діватися, — суворо сказав він, але обличчя його було м’яким, адже він і досі споглядав Ренесму. — До завтра, Нессі.

— Ні! І ти туди ж!

— Га?

— Її ім’я Ренесма. Рене плюс Есме, злиті в одне. І жодних варіацій, — я силкувалася заспокоїтися, при цьому глибоко не вдихаючи. — Хочеш знати її друге ім’я?

— Звісно.

— Карлі. Через «К». Як Чарлі плюс Карлайл, злиті в одне. Усмішка осяяла обличчя Чарлі, і від неї навколо очей проявилися зморшки. Мене це заскочило зненацька.

— Дякую тобі, Білко.

— Дякую тобі, тату. Стільки всього так швидко перемінилося! У мене й досі голова йде обертом. Якби зараз тебе не було поруч зі мною, я не знаю, як би я взагалі не втратила… ґрунту під ногами…

Я збиралася сказати «не втратила себе». Але для нього це буде забагато.

У Чарлі забурчало в животі.

— Ходи поїж, тату. Ми нікуди не подінемося.

Я згадала, як сама почувалася, коли вперше діткнулася цієї казки: здавалося, що все зникне з першими променями ранішнього сонця.

Чарлі кивнув і неохоче повернув мені Ренесму. Він кинув оком мені за спину — в будинок; якийсь час, поки він роздивлявся велику світлу кімнату, очі його були якимись дикими. Усі й досі були там, окрім Джейкоба, котрий здійснював рейд у холодильнику на кухні. Аліса напівлежала на нижній приступці сходів, а Джаспер поклав голову їй на коліна; Карлайл схилив голову над грубезною книжкою; Есме щось наспівувала собі під ніс, роблячи нотатки в блокноті; Розалія та Еммет попід сходами будували фундамент грандіозного карткового будиночка; Едвард перемістився до піаніно і щось собі тихенько награвав. Не було жодного знаку, що день завершується, що вже час вечеряти або хоча б змінити заняття, готуючись до вечора. Щось невловимо перемінилося в атмосфері. Каллени вже не прикидалися, як раніше, — завіса людськості відхилилася зовсім трошки, але достатньо для того, щоб Чарлі відчув різницю.

Він стенув плечима, похитав головою і зітхнув.

— До завтра, Белло, — нахмурився він і додав: — Я хотів сказати… Ти маєш гарний вигляд… Просто треба звикнути.

— Дякую, тату.

Чарлі кивнув і замислено попростував до машини. Я спостерігала, як він від’їжджає; і тільки коли його шини виїхали на трасу, я збагнула: я впоралася! Справді пережила цілий день і не завдала Чарлі шкоди. Самотужки. У мене точно є особливий дар!

Все було занадто добре, щоб бути правдою. Чи дійсно мені вдалося отримати нову родину, не втративши старої? А мені здавалося, що вчора був ідеальний день!

— Ого! — прошепотіла я. Моргнула й відчула, як третя пара контактних лінз розчинилася.

Звуки піаніно обірвалися, і миттю Едвардові руки обвилися довкола моєї талії, а підборіддя його вляглося мені на плече.

— Це мав вигукнути я!

— Едварде, я впоралася!

— Так, ти впоралася. Ти поводилася неймовірно. Ти так хвилювалася, що доведеться пережити рік як перволіток, а потім раз — і ти просто проминула цю стадію, — він тихенько засміявся.

— Я взагалі не певен, що вона — вурдалак, поминаючи вже перволітка, — докинув Еммет із-під сходів. — Вона занадто цивілізована.

Всі нескромні зауваження, які він зронив у присутності мого батька, знову зазвучали в моїх вухах, і добре було, що я тримала Ренесму на руках. Не в змозі зовсім не реагувати, я коротко рикнула.

— Ой-ой, як страшно! — зареготав Еммет.

Я зашипіла, й Ренесма крутнулася в мене на руках. Вона кілька разів кліпнула, подивилася навколо збентеженим поглядом. Понюхала повітря, а тоді потягнулася до мого обличчя.

— Чарлі повернеться завтра, — запевнила я її.

— Чудово, — сказав Еммет. Цього разу Розалія розреготалася разом із ним.

— Дуже дотепно, — глузливо мовив Едвард, простягаючи руки, щоб узяти в мене Ренесму. Він підморгнув, коли я завагалася, отож я, трохи розгублена, віддала йому дочку.

— Ти що маєш на увазі? — запитав Еммет.

— Тобі не здається, що трішки небезпечно вступати в конфронтацію з найдужчим вампіром у хаті?

Еммет відкинув голову й пирхнув:

— Я тебе прошу!

— Белло, — промурмотів до мене Едвард, знаючи, що Еммет дослухається, — пам’ятаєш, кілька місяців тому я просив тебе про послугу, яку ти зможеш зробити для мене, коли станеш безсмертною?

Щось таке я туманно пригадувала. Я просіяла нечіткі людські спогади про наші розмови. За мить пригадала й хапнула ротом повітря:

— Ох!

Аліса довго заливалася дзвінким сміхом. Джейкоб, із повним ротом харчів, вистромив голову з-за рогу.

— Що таке? — проричав Еммет.

— Справді? — запитала я Едварда.

— Повір мені, — мовив він.

Я глибоко вдихнула.

— Еммете, а як щодо невеличкого спору?

Він миттю скочив на ноги.

— Я в захваті. Викладай.

Я закусила губу. Він такий здоровезний.

— А може, ти злякалася?… — почав був Еммет.

Я випростала плечі.

— Ти. І я. Поміряємося силами. За обіднім столом. Просто зараз.

Еммет розплився в посмішці.

— Е-е-е… Белло, — швидко мовила Аліса, — мені здається, Есме дуже любить цей столик. Це антикваріат.

— Дякую, — самими вустами сказала Есме.

— Не питання, — мовив Еммет, радісно всміхаючись. — Ходімо зі мною, Белло.

Я рушила за ним у двір до гаража; усі решта попрямували за нами. Тут із-поміж каміння, намитого рікою, вирізнявся величезний гранітний валун — очевидячки, Емметова ціль. Хоча цей валун був майже круглий і нерівний, він цілком згодиться для справи.

Еммет поклав лікоть на каменюку й жестом припросив мене.

Я знову розхвилювалася, побачивши міцні м’язи на Емметовому передпліччі, але намагалася тримати лице. Едвард запевнив, що деякий час я буду дужчою за всіх. Він був цілком цього певен, і я почувалася дужою. Настільки дужою? — майнула думка, коли я споглядала Емметові біцепси. Проте мені було тільки два дні, і це має спрацювати. Хіба що зі мною взагалі все не так. Може, я не така міцна, як нормальний перволіток? Може, саме тому мені так легко контролювати себе?

Коли я поклала лікоть на валун, то намагалася зберігати байдужий вираз обличчя.

— О’кей, Еммете. Якщо я виграю, ти більше не зрониш жодного слова про моє статеве життя ні до кого, навіть до Рози. Жодних алюзій, жодних натяків — нічого.

Він звузив очі.

— Згода. А якщо виграю я, то натяки стануть набагато прозорішими.

Він почув, як у мене зупинилося дихання, й злорадно вишкірився. У його очах не було й знаку блефу.

— Ти ж швидко здасися, молодша сестричко? — піддів мене Еммет. — У тобі ж небагато дикого, правда? Я певен, що в тому будиночку і подряпини не лишилося, — зареготів він. — А Едвард тобі розповідав, скільки будинків розвалили ми з Розою?

Я заскреготіла зубами й ухопилася за його велику долоню.

— Раз, два…

— Три, — рикнув він і натиснув на мою руку.

Нічого не сталося.

Ні, я відчувала, що він докладає зусилля. Мій новий мозок, здається, добре ладнав із математикою, і я була певна, якби він не зустрів опору, його рука проломила б каменюку без жодних зусиль. Тиск посилився, і мені спало на думку: цікаво, чи цементовоз, який рухається зі швидкістю сорок миль на годину з крутої гірки, втелющиться в перепону з такою ж силою? А якщо збільшити швидкість до п’ятдесятьох миль? До шістдесятьох? Може, доведеться ще збільшувати швидкість…

Але й цієї моці було замало, щоб зрушити мене. Його рука тиснула на мою з неймовірною силою, та мені було навіть приємно. Дивним чином відчуття було втішним. Відтоді як я розплющила очі, я так силкувалася бути обережною, щоб не трощити все на своєму шляху! І нарешті змогла розслабитися й використати свої м’язи. Дозволити силі вилитися назовні, не стримувати її.