Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 95


95
Изменить размер шрифта:

— Я подумав, якщо я насправді збираюся перебрати на себе роль альфа-самця, Вожака, — пояснив Джейкоб, — мені ліпше залагодити всі формальності.

Нові обов’язки змушували її часто консультуватися з ним, а оскільки він повсякчас не відходив від Ренесми…

Лі не почувалася щасливою, перебуваючи поряд із нами, але вона являла собою виняток. Щастя — ось головна барва мого гобелену, визначальний чинник мого теперішнього життя. Настільки визначальний, що тепер я так зблизилася з Джаспером, як не могла й уявити собі.

Хоча спершу він мене дратував.

— От уже ж! — пожалілась я однієї ночі Едвардові, коли ми вклали Ренесму в її колиску із гартованого заліза. — Якщо я досі не вбила ні Чарлі, ні Сью, гадаю, цього вже ніколи й не станеться. Хотіла б я, щоб Джаспер нарешті припинив весь час нависати наді мною!

— Ніхто в тобі не сумнівається, Белло, ні на йоту, — запевнив він мене. — Але ж ти знаєш Джаспера — він не може не клюнути на приємну атмосферу. Від тебе аж пашить щастя, кохана, от він і тягнеться до тебе цілком неусвідомлено.

Едвард міцно пригорнув мене за плечі, бо ніщо так не тішило його, як моя всеохопна радість у новому житті.

Переважну більшість часу я відчувала ейфорію. Дні були закороткими, щоб я встигла намилуватися власною дочкою; ночі були закороткими, щоб устигла потамувати свою жагу до Едварда.

Але в радості був і зворотний бік. Якщо перевернути гобелен нашого життя навиворіт, там у візерунок впліталися чорні та сірі нитки страху й сумнівів.

Ренесма промовила перше слово, коли їй виповнився рівно тиждень. Цим словом була «мама», що мало б мене зробити щасливою, якби я не так лякалася її стрімкого розвитку, — я заледве змогла впоратися зі своїм застиглим обличчям, аби усміхнутися до неї. Особливо якщо зважати на те, що вона не обмежилася одним словом, а на одному подиху вимовила ціле речення: «Мамо, де дідусь?» — запитала вона ясним, високим сопрано, завдаючи собі клопоту промовити ці слова вголос тільки тому, що я перебувала в протилежному кутку кімнати. Вона вже запитувала Розалію своїм звичайним (радше незвичайним, залежно з якої точки зору розглядати) способом. Розалія не знала відповіді, тож Ренесма звернулася до мене.

Коли вона зробила свій перший крок, менш ніж за три тижні потому, ситуація була схожою. Вона просто якусь хвильку уважно дивилася на Алісу: як її тітонька розставляє букети у вази по всій кімнаті, як вона танцює туди-сюди з повними руками квітів. Ренесма звелася на ніжки, які аж ніяк не були нетвердими, і перетнула кімнату майже так само граційно.

Джейкоб не втримався й заплескав у долоні, адже було очевидно, що саме цього очікувала Ренесма. Він був настільки прив’язаний до неї, що його власні почування завжди були на другому місці; першим його поривом було дати Ренесмі все, що вона захоче. Та коли наші очі зустрілися, в його зіницях я прочитала віддзеркалення власної паніки. Я також силкувалася плескати в долоні, щоб приховати від неї свій переляк. Едвард, який був обіч мене, теж тихенько зааплодував, і хоча ми й слова не промовили вголос, але точно знали, що думаємо зараз одне й те саме.

Едвард і Карлайл захопилися дослідженнями: вони шукали відповідей, чого нам очікувати далі. Інформації було обмаль, і перевірити її правдивість було неможливо.

Аліса та Розалія зазвичай починали наш день із показу мод. Ренесма ще ні разу не вбралася в той сам одяг двічі, частково тому, що миттю з нього виростала, а частково тому, що Аліса та Розалія хотіли зібрати дитячий альбом світлин, у якому, здавалося, зібрані фото за різні роки, а не тижні. Вони зробили тисячі світлин, задокументувавши кожен крок її прискореного дитинства.

У три місяці Ренесма схожа була на великого однорічного малюка або ж на маленького дворічного. Фігура в неї була не такою, як у немовлят: вона була худенькою і граційною, більш пропорційною, як доросла. Бронзові кучерики вже сягали пояса; я б у житті не обстригла їх, навіть якби Аліса й дозволила. Ренесма розмовляла правильно, без помилок і чітко вимовляючи слова, але це траплялося рідко — вона надавала перевагу своєму способу показувати, чого їй кортить. Вона вже не тільки ходила, а й бігала і танцювала. І навіть навчилася читати.

Одного вечора я читала їй Теннісона[13], оскільки ритміка й мелодика його поезії видавалися заспокійливими. (Мені доводилося щодня шукати все нові й нові книжки: Ренесма не любила, коли їй читали на ніч ту саму історію двічі, як зазвичай люблять інші діти, а для книжок із малюнками їй узагалі бракувало терпцю). Вона простягнула руку, аби торкнутися моєї щоки, і в її уяві я побачила нас із нею, тільки у неї в руках була книжка. Я з усмішкою віддала їй книжку.

— «Тут музика лунає лагідніш, — прочитала вона без запинки, — за пелюстки трояндові в траві, // за вранішню росу, що впала між // каміння на стежки берегові…»

Мов робот, я забрала в неї книжку назад.

— Якщо ти сама читатимеш, як же ти заснеш? — запитала я голосом, який заледве не тремтів.

За розрахунками Карлайла ріст її тіла сповільнювався; проте мозок її розвивався нестримно. Навіть якщо тенденція до сповільнення збережеться, вона стане дорослою щонайбільше за чотири роки.

За чотири роки. А за п’ятнадцять постаріє.

Усього п’ятнадцять років життя.

Але вона була такою здоровою! Життєрадісною, веселою, сяйливою і щасливою. Її очевидний добробут дозволяв мені почуватися щасливою зараз, а майбутнє залишати на завтра.

Карлайл та Едвард тихо обговорювали різні варіації майбутнього, а я намагалася не слухати. Вони ніколи не заводили про це мови, коли поблизу був Джейкоб, адже був один реальний спосіб сповільнити старіння, і від нього Джейкоб точно не буде в захваті. Та і я не була. Занадто небезпечно! — волали мої інстинкти. Джейкоб і Ренесма багато в чому були неймовірно схожими, обоє напівкровки, дві різні істоти водночас. І всі відомості про вовкулак свідчили, що для таких істот вурдалацька отрута — це вірна смерть, а не шлях до безсмертя…

Карлайл та Едвард уже вичерпали всі можливості для досліджень, які можна робити, не полишаючи домівки, і тепер планували розвідати коріння старих легенд на місці, звідки вони походили. Ми повернемося в Бразилію — це стане відправною точкою. У племені тикуна є легенди про таких дітей, як Ренесма… Якщо такі діти і справді існували, то хоч якісь згадки про життя напівбезсмертних дітей збереглися й досі.

Отож лишалося головне питання: коли ми зможемо поїхати.

Затримувала всіх я. По-перше, я хотіла залишатися неподалік Форкса ще деякий час заради Чарлі. По-друге, я знала, що попереду чекає ще одна мандрівка — і ця мандрівка важливіша. І в цю мандрівку потрібно вирушати на самоті.

Це була єдина наша з Едвардом суперечка відтоді, як я стала вампіром. Головним каменем спотикання було оце «на самоті». Але факт лишався фактом: мій план був єдиним, який мав раціональне зерно. Мені слід було відвідати Волтурі, і бажано самій.

Навіть тепер, коли я звільнилася від нічних кошмарів, від будь-яких снів узагалі, неможливо було забути про Волтурі. Та й вони час від часу нагадували про себе.

Аж до того дня, коли прибув подарунок від Аро, я й гадки не мала, що Аліса надіслала Волтурі офіційне повідомлення про весілля; ми були на далекому острові Есме, коли вона мала видіння гвардії Волтурі, а серед них — Джейн та Алека, небезпечно могутніх двійнят. Гай збирався відправити своїх людей на полювання, щоб вони подивилися, чи я ще й досі людина на порушення їхнього вердикту (адже я знала таємниці вурдалацького світу, тож маю або приєднатися, або замовкнути… назавжди). Отож Аліса вислала їм офіційне повідомлення, сподіваючись, що це їх затримає, оскільки вони прочитають підтекст у цій звістці. Але колись-таки вони навідаються. Це невідворотно.

Сам по собі подарунок не був особливо загрозливим. Екстравагантним — так; у своїй екстравагантності він навіть лякав. Але головна загроза читалася в прощальному рядку привітання, написаному чорним чорнилом на квадратному аркуші цупкого білого паперу Аро власноруч:

вернуться

13

Альфред Теннісон (1809–1892), більше відомий як лорд Теннісон, — один із найвідоміших англійських поетів Вікторіанської епохи.