Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 112

Мене просто вбивало, що Едвардові всякчас доводилося страждати: я без жодної користі обіймала його обома руками, а він усе одно раз у раз здригався від «струму», яким била його Катя. Я щосили намагалася огорнути своїм щитом нас обох; іноді мені це навіть вдавалося — проте майже одразу я втрачала над ним контроль.

Це тренування було просто нестерпним, і я б надала перевагу допомозі Зафрини перед Катею. Тоді б Едвардові просто довелося переглянути безліч Зафрининих міражів, поки я навчуся захищати його від ілюзій. Але Катя наполягла, що мені потрібна сильніша мотивація — малося на увазі, як мені боляче спостерігати за Едвардовими стражданнями. Я вже почала сумніватися в тому, що дізналася про неї в нашу першу зустріч: нібито вона не отримує садистського задоволення від застосування свого дару. Мені здавалося, що вона просто насолоджується нашою грою.

— Гей, — весело мовив Едвард, намагаючись приховати найменші сліди страждання в голосі. Що завгодно, тільки б я не брала участі у військових тренуваннях. — Цього разу я заледве відчув укол. В тебе непогано виходить, Белло.

Я глибоко вдихнула, намагаючись згадати, як це мені вдалося. Посмикала гумову стрічку, силкуючись зберігати її пружність, коли пробую відсувати її геть від себе.

— Ще раз, Катю, — пробурчала я крізь зціплені зуби.

Катя притиснула долоню до Едвардового плеча.

Він зітхнув із полегшенням:

— Цього разу я взагалі нічого не відчув.

Вона звела брову:

— Я трошки зменшила силу «струму».

— От і добре, — гавкнула я.

— Приготуйся, — мовила вона й удруге потяглася до Едварда.

Цього разу він здригнувся, приглушене сичання вихопилося з-поміж його зціплених зубів.

— Вибач! Вибач! Вибач! — запричитала я, кусаючи губу. Ну, чому в мене не виходить?

— Ти чудово вправляєшся, Белло, — сказав Едвард, міцно пригортаючи мене до себе. — Ти практикуєшся заледве кілька днів — і вже час від часу тобі вдається. Катю, скажи їй, що в неї чудово виходить.

Катя піджала губи.

— Ну, не знаю. У неї, безперечно, неймовірний потенціал, а ми тільки-но почали навчання. Але вона могла б показувати кращі результати. Їй просто бракує стимулу.

Я витріщилася на неї, не вірячи власним вухам й автоматично оголюючи зуби. Як вона може говорити щось про брак мотивації, коли б’є струмом Едварда просто в мене на очах?!

Бубоніння прокотилося серед глядачів (а їхня кількість із початку нашого тренування постійно зростала — спершу за нами спостерігали тільки Єлизар, Кармен і Таня, згодом приєднався Ґарет, далі долучилися Бенджамін і Тія, Шуван і Меґі, а зараз навіть Алістер підглядав за нами з вікна на третьому поверсі). Глядачі погоджувалися з Едвардом — вони вважали, що мені непогано вдається.

— Катю… — мовив Едвард застережливо, коли в її голові визрів якийсь новий план, проте вона вже майнула геть. Вона помчала уздовж ламаної лінії берега до місця, де помалу прогулювалися Зафрина, Сенна та Ренесма — Ренесма тримала Зафрину за руку, й вони обмінювалися картинками. Джейкоб дибав назирці, як тінь.

— Нессі, — сказала Катя (гості швидко підхопили це прізвисько, яке мене так дратувало), — ти хочеш допомогти мамі?

— Ні, — проричала я.

Едвард заспокійливо обійняв мене. Я струснула його руки, щойно Ренесма полетіла до мене через двір, а за нею побігли Катя, Зафрина та Сенна.

— Ні, і ще раз ні, Катю, — прошипіла я.

Ренесма потягнулася до мене, і я автоматично розкрила для неї обійми. Вона скрутилася калачиком у мене на руках, притискаючи голівку мені під пахву.

— Але, мамо, я хочу допомогти! — мовила вона твердо. Долонька її тулилася до моєї шиї, і вона послала мені образ нас двох — нас у команді.

— Ні, — заперечила я, швидко задкуючи. Катя зробила упевнений крок до мене, рука її потягнулася до нас.

— Не підходь, Катю, — попередила я її.

— Аякже, — вона рушила вперед. Усміхалася вона як ловець, який бачить здобич.

Я перекинула Ренесму собі за спину, відступаючи в тому ж темпі, в якому Катя наступала. Тепер руки мої були вільними, і якщо Катя хоче зберегти на зап’ястках свої долоні, їй ліпше триматися подалі.

Катя, либонь, нічого не збагнула — адже сама вона й гадки не мала про почуття, яке поєднує матір і дитину. Вона не усвідомлювала, що зайшла не просто далеко, а задалеко. Я так розлютилася, що в мене перед очима попливли червоні плями, а на язику з’явився металевий присмак. Сила, яку я зазвичай намагалася стримувати, вільно потекла у мої м’язи, і я була певна, що коли Катя змусить мене, я легко причавлю її, перетворивши на камінь твердий, як алмаз.

Лють змусила мене гостріше переживати всі свої відчуття. Зараз навіть пружність мого щита здавалася реальнішою — то вже була не гумова стрічка, а тоненька плівка, яка огортала мене з ніг до голови. Ярість роздирала моє тіло, але завдяки їй я краще відчувала свій дар, наче могла торкнутися його. Я розтягнула плівку, відсунувши її від себе, заховавши Ренесму під нею цілковито — про всяк випадок, якщо Каті все-таки вдасться заскочити мене зненацька.

Катя зробила ще один умисний крок до мене, і скажений рик вихопився з мого горла та крізь зціплені зуби.

— Обережно, Катю, — застеріг її Едвард.

Катя ступила ще крок, а тоді припустилася помилки, яку зауважила навіть я — хоч якою недосвідченою я була. Вона зробила короткий стрибок назад і відвернулася, поглянувши на Едварда.

Ренесма надійно сховалася в мене за спиною; я приготувалася до стрибка.

— Ти чуєш Ренесму? — запитала Катя Едварда спокійним і недбалим голосом.

Едвард метнувся, щоб стати поміж нами, заступаючи мені дорогу до Каті.

— Ні, анічогісінько, — відповів він. — А тепер дай Беллі трохи заспокоїтися, Катю. Не варто її аж так дратувати. Я знаю, що на вигляд вона — зрілий вампір, але насправді їй заледве кілька місяців.

— Едварде, у нас немає часу розводити сентименти. Нам доведеться підштовхнути її. У нас зосталося декілька тижнів, а в неї є потенціал, щоб…

— Відступися бодай на хвильку, Катю.

Катя насупилася, але до Едвардового застереження поставилася серйозніше, ніж до мого.

Ренесма притулила долоньку мені до шиї; вона нагадувала мені про Катин напад, доводячи, що ніхто не збирався заподіяти кривду, що татко за всім наглядав…

Але мене це не заспокоїло. У мене й досі перед очима була червона пелена. Проте зараз я краще себе контролювала й уже в душі визнавала, що в Катиних словах є раціональне зерно. Злість допомагала мені. Під тиском я навчуся швидше.

Але це не означало, що ситуація мені подобалася.

— Катю, — проричала я й поклала долоню Едвардові на потилицю. Я й досі відчувала, як міцний еластичний щит, мов кокон, огортає мене й Ренесму. Я посунула його далі, ховаючи під ним і Едварда. В еластичній тканині не було ні дірочки, ні тонкого місця. Я важко дихала, тож у словах моїх було більше задиханості, ніж люті. — Ще раз, — мовила я до Каті, — тільки цього разу — Едварда.

Вона закотила очі, але метнулася вперед і притиснула долоню Едвардові до плеча.

— Нічого, — сказав Едвард. У голосі його я відчула посмішку.

— А зараз? — запитала Катя.

— Нічого.

— А зараз?! — на цей раз у її голосі була відчутна напруга.

— Нічогісінько.

Катя скрипнула зубами й відступила.

— А це ви бачите? — глибоким, грудним голосом дикунки промовила Зафрина, пильно спостерігаючи за нами трьома. В її мові вчувався дивний акцент, і наголоси вона ставила в несподіваних місцях.

— Я не бачу нічого незвичайного, — зауважив Едвард.

— А ти, Ренесмо? — запитала Зафрина.

Ренесма всміхнулася до Зафрини й похитала головою.

Лють моя майже випарувалася, отож я зціпила зуби й почала важко дихати, намагаючись розтягнути еластичний щит; здавалося, що довше я його тримаю, то важчим він стає. Він намагався повернутися на місце, він уже почав угинатися.

— Нікому не панікувати, — попередила Зафрина невеличку групу наших глядачів. — Хочу поглянути, наскільки сягає її сила.