Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 113

Вражене зітхання зірвалося з вуст одразу кількох глядачів — Єлизара, Кармен, Тані, Ґарета, Бенджаміна, Тії, Шуван, Меґі — усіх, окрім Сенни, яка, здавалося, була готова до будь-чого, на що здатна Зафрина. Очі в усіх затуманилися, обличчя були напруженими.

— Піднімете руку, коли до вас повернеться зір, — звеліла Зафрина. — А тепер ти, Белло. Спробуй огорнути щитом іще когось.

Я гучно видихнула. Катя була до мене найближче, якщо не рахувати Ренесми й Едварда, але ж і вона стояла щонайменше за десять футів од мене. Я стиснула щелепи й відштовхнула від себе щит, силкуючись відсунути неподатливу плівку подалі. Дюйм по дюйму я пхала його до Каті, опираючись протидії, яку викликало кожне моє зусилля. Працюючи, я бачила тільки напружене Катине обличчя і застогнала з полегшенням, щойно очі її змигнули й сфокусувалися. Вона підняла руку.

— Неймовірно! — собі під ніс промурмотів Едвард. — Це схоже на однобічне дзеркало — я їх бачу, а вони мене ні. Я можу читати їхні думки, а вони не здатні дотягнутися до мене. І я здатен читати думки Ренесми, хоча коли сам був із тамтого боку, то нічого не чув. Я певен, що зараз Катя цілком могла би вдарити мене струмом, бо ми під однією парасолькою. Але я й досі не чую твоїх думок… Як це так?

Він і далі бубонів собі під ніс, але я не дослухалася до слів. Я скреготіла зубами, намагаючись дотягнути щит до Ґарета, який стояв найближче до Каті. Він підняв руку.

— Дуже добре, — заохотила мене Зафрина. — А тепер…

Але заговорила вона занадто рано; я хапнула ротом повітря, бо мій щит зірвався, як гумова стрічка, яку занадто розтягнули, й із виляском повернувся на місце. Ренесма, яка вперше відчула себе сліпою (а саме це зробила з рештою Зафрина), затремтіла в мене за спиною. Я виснажено штовхнула від себе щит, ховаючи під ним Ренесму.

— Можна мені хвильку перепочити? — задихано попрохала я.

Відтоді як я стала вурдалаком і аж до сьогодні я ні разу не відчувала потреби відпочити. Я страшенно розхвилювалася через те, що водночас почувалася такою вичавленою і сильною.

— Певна річ, — мовила Зафрина, а глядачі розслабилися — вона повернула їм зір.

— Катю, — покликав Ґарет, поки інші перемовлялися та несамохіть відступали, знервовані хвилинною втратою зору: вампіри не звикли почуватися такими вразливими. Високий Ґарет із солом’яного кольору чубом був, здається, єдиним необдарованим безсмертним, якого захопили мої тренування. Цікаво, в чому привабливість наших занять для цього авантюриста?

— Я б цього не робив, Ґарете, — застеріг його Едвард.

Ґарет наближався до Каті, незважаючи на застереження, вуста його були задумливо стиснені.

— Подейкують, ти можеш легко відкинути вампіра геть.

— Еге ж, — підтвердила вона. А тоді з хитрою посмішкою поманила його пальцем. — Цікаво?

Ґарет знизав плечима.

— Я ще такого не бачив. Мені здалося, що люди трошки перебільшують…

— Може бути, — згодилася Катя, зненацька посерйознішавши. — Може, це тільки спрацьовує з юними вампірами або слабкими. Я не певна. А ти на вигляд міцний. Либонь, ти зможеш витримати мій дар, — вона простягнула до нього руку догори долонею — це було очевидне припрошення. Вуста її трішки скривилися, і я тут-таки впевнилася, що її серйозний тон — то лише спроба заохотити Ґарета.

На такий виклик Ґарет тільки усміхнувся. Дуже впевнено він указівним пальцем торкнувся її долоні.

А тоді, голосно хапнувши ротом повітря, утратив рівновагу; ноги його підкосилися, і він повалився на спину. Голова його гримнула об гранітну плиту, й почувся гучний тріск. Це видовище заледве можна було витримати. Всі мої інстинкти збунтувалися проти картини такої безпорадності безсмертного — це було категорично неправильно.

— Я тебе попереджав, — зронив Едвард.

Кілька секунд Ґаретові повіки тремтіли, а тоді його очі широко розчахнулися. Він витріщився вгору на всміхнену Катю, й збентежена усмішка освітила його обличчя.

— Ого! — вигукнув він.

— Тобі сподобалося? — скептично поцікавилася вона.

— Я ж не божевільний, — зареготів він, похитавши головою і помалу зводячись на ноги, — але це було щось!

— Багато хто так каже.

Едвард закотив очі.

Тут із двору поблизу будинку долинув приглушений шум. Я вчула Карлайлів голос, який вирізнявся у мішанині здивованих голосів.

— Це вас Аліса прислала? — запитав він когось невпевненим, трошки засмученим тоном.

Іще один неочікуваний гість?

Едвард метнувся у темний ліс, а за ним — і більшість наших глядачів. Я рушила за ними трохи повільніше, а Ренесма й досі сиділа в мене за спиною. Дам Карлайлові хвильку на підготовку. Нехай трохи «розігріє» гостей, підготує до того, що на них очікує.

Обережно прямуючи до будинку, я перетягнула Ренесму собі на руки й саме збиралася увійти крізь кухонні двері, дослухаючись до того, чого не могли бачити мої очі.

— Ніхто нас не присилав, — глибокий і тихий, мов шепіт, голос відповів на Карлайлове запитання. Я миттю пригадала старечі голоси Аро та Гая — і застигла, перетнувши поріг кухні.

Я знала, що вітальня переповнена народом — майже всі побігли поглянути на нових гостей, — але звідти не долинало жодного шуму. Легке дихання — і все.

Коли Карлайл заговорив, голос його був сторожким:

— То яким побитом ви тут?

— Чутками земля повниться, — відповів інший голос — такий самий шелесткий, як і перший. — Долинули плітки, що Волтурі ополчилися проти вас. Подейкували також, що ви збираєтеся протистояти їм не самі. І схоже, плітки не збрехали. Тут у вас нічогеньке зібрання!

— Ми не маємо наміру кидати виклик Волтурі, — напружено відповів Карлайл. — Просто сталося непорозуміння — і все. Вельми серйозне непорозуміння, безсумнівно, але ми сподіваємося все з’ясувати. Перед собою ви бачите свідків. Нам просто треба, щоб Волтурі нас вислухали. Ми не…

— Нам байдуже, що там вони собі гадають, ви буцімто вчинили не так, — перебив його перший голос. — І нам байдуже, чи ви справді порушили закон.

— І байдуже, наскільки кричуще його порушили, — докинув другий голос.

— Ми півтори тисячі років чекали, коли хтось кине виклик італійським негідникам, — мовив перший. — Якщо є бодай найменший шанс, що вони не встоять, ми хотіли б на це подивитися.

— А може, й допомогти їх здолати, — додав другий. Вони говорили гладко й узгоджено, і голоси їхні були настільки схожими, що менш чутливі вуха могли обманутися, вважаючи, що це одна людина. — Якщо ви гадаєте, що маєте надію на успіх.

— Белло! — покликав мене Едвард твердим голосом. — Будь ласка, принеси Ренесму. Мабуть, слід випробувати заяви наших румунських друзів.

Мені було трохи легше від певності, що якби Ренесма засмутила румунів, принаймні половина вурдалаків у кімнаті допомогла б нам захистити її. Мені не подобалися їхні голоси, не подобалися похмурі погрози в словах. Коли я увійшла в кімнату, то збагнула, що моя оцінка збігається з оцінкою більшості. Переважна більшість нерухомих вампірів пропалювала новоприбулих лютими поглядами, а кілька з них — Кармен, Таня, Зафрина, Сенна — непомітно займали оборонні позиції, заступаючи їм дорогу до Ренесми.

Обидва вурдалаки, що стояли біля дверей, були худими й невисокими; один темночубий, а другий мав таке світле волосся, що здавався попелястим. Шкіра в них була така сама матова, наче присипана пудрою, як і у Волтурі, хоча, на мій погляд, це було не так очевидно. Щодо цього я не могла бути цілковито певна, адже бачила Волтурі тільки своїми людськими очима, отож виразного порівняння не виходило. Колючі примружені очі новоприбулих палали бордовою барвою, не затягнутою молочною плівкою. Вбрані румуни були у дуже простий чорний одяг, який можна було прийняти за сучасний, проте був у ньому натяк на старовинну моду.

Коли я з’явилася в полі зору, чорночубий вишкірився.

— Ну-ну, Карлайле. То ви справді поводилися нечемно, еге ж?

— Вона — не та, ким ви її вважаєте, Стефане.

— Та нам хоч так, хоч сяк байдуже, — втрутився білявець. — Ми вже згадували про це.