Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 111

Але ж їх прислала Аліса, і саме це, м’яко кажучи, вже було несподівано. З якого дива Аліса опинилася в Південній Америці? Тому, що гадала — більше ніхто не зможе зв’язатися з амазонськими вампірами?

— Зафрина та Сенна! А де ж Качірі? — запитав Карлайл. — Я ще ніколи не бачив, щоб ваша трійця розлучалася.

— Аліса сказала, що нам варто поїхати удвох, — відповіла Зафрина грубим грудним голосом, який пасував до її дикунської зовнішності. — Неприємно було розлучатися, проте Аліса запевнила, що ми вам дуже потрібні тут, а їй так само потрібна Качірі деінде. Вона більше нічого не пояснила, тільки наголосила, що слід поквапитися… — Зафрина не договорила, і в її тоні прозвучало запитання. Тоді я — напружившись і завмираючи, як і щоразу, хоч скільки б разів уже не довелося мені цього робити, — принесла Ренесму.

Незважаючи на свою люту зовнішність, вони цілком спокійно вислухали нашу історію, а тоді дозволили Ренесмі самій усе підтвердити. Вони були в такому самому захваті від Ренесми, як і решта вампірів, проте я не могла не хвилюватися, коли бачила, як вони різко та швидко крутяться довкола неї. Сенна ніколи не відходила від Зафрини та здебільшого мовчала, проте це було зовсім не схоже на Амуна й Кебі. Кебі, здавалося, цілком корилася чоловікові; Сенна та Зафрина були ніби двома членами одного організму — і просто так сталося, що саме Зафрині дісталася роль рота.

Новини про Алісу чомусь заспокоїли всіх. Було очевидно, що вона дещо замислила й збиралася уникнути долі, яку для неї приготував Аро.

Едвард неймовірно зрадів тому, що амазонський клан приєднався до нас, адже Зафрина була напрочуд обдарованою, і дар її міг легко перетворитися на грізну зброю. Не те щоб Едвард просив Зафрину битися на нашому боці у грядущій війні, проте якщо Волтурі не схочуть зупинитися, побачивши наших свідків, їм усе-таки доведеться зупинитися з іншої причини.

— Її міражі — вельми переконливі, — пояснив мені Едвард, коли виявилося, що я, як завжди, ні біса не бачу з того, що бачать інші. Зафрину і здивував, і заінтригував мій імунітет — вона з таким досі не стикалася, і тому нетерпляче крутилася, поки Едвард описував мені те, що я не могла бачити. Коли Едвард повів далі, погляд його був трохи розфокусованим. — Вона може примусити більшість людей бачити те, що їй заманеться, тільки це — і більш нічого. Наприклад, зараз мені здається, що я — сам-один у дощовому лісі. Картинка така чітка, що я цілком міг би повірити у її правдивість, якби не відчував, що й досі тримаю тебе в обіймах.

Вуста Зафрини склалися у своєрідну жорстку посмішку. За секунду Едвардові очі знов сфокусувалися — і він відповів на її усміх.

— Вражає, — зауважив він.

Ренесма так захопилася нашою розмовою, що безстрашно потягнулася до Зафрини.

— Можна й мені подивитися? — запитала вона.

— А що б ти хотіла побачити? — поцікавилась Зафрина.

— Те, що ви показали татові.

Зафрина кивнула, і я занепокоєно угледіла, як Ренесма безтямно втупилася в порожнечу. За секунду сліпуча усмішка знову осяяла її обличчя.

— Хочу ще, — звеліла вона.

Відтоді Ренесму неможливо було відірвати від Зафрини та її «чарівних картинок». Я хвилювалася, бо була певна, що Зафрина здатна навіювати й картинки далеко не такі чудові. Але через думки Ренесми я й сама бачила те, що їй навіювала Зафрина, і були ці візії такими самими чіткими, як і її власні спогади, — так я могла судити, чи годяться ці навіювання Ренесмі.

Хоча здалась я неохоче, проте не могла не визнати позитиву в тому, що Зафрина розважала Ренесму. Мені потрібні були вільні руки. Мені слід було так багато навчитися, і тілесно, і ментально, а часу залишалося так мало!

Перша спроба застосувати свої здібності в бою провалилася.

Едвард скрутив мене за дві секунди. Але замість дозволити мені вивернутися з його рук (а на це я цілком була спроможна), він відстрибнув подалі від мене. І зразу я збагнула, що щось пішло не так: він застиг, як кам’яний, утупившись у найдальший кут галявини, де ми тренувалися.

— Вибач, Белло, — мовив він.

— Усе гаразд, — кинула я. — продовжимо?

— Я не можу.

— Як це — не можеш? Ми ж тільки почали.

Він не відповів.

— Слухай, я знаю, що в мене нічого не виходить, але ніколи й не вийде, якщо ти мене не навчиш.

Він мовчав. Я грайливо стрибнула до нього. Він навіть і не спробував захищатися, отож ми обоє повалилися на землю. Він і не ворухнувся, коли я притиснулася вустами до його яремної вени.

— Я перемогла, — оголосила я.

Він звузив очі, але нічого не відповів.

— Едварде? Що таке? Чому ти не хочеш учити мене?

Минула ціла хвилина, перш ніж він заговорив.

— Я не можу… цього витримати. Еммет і Розалія навчені незгірш за мене. Таня та Єлизар знають навіть більше за мене. Попроси когось іншого потренувати тебе.

— Це не справедливо! Ти добре навчаєш. Ти ж допомагав Джасперу — ти бився і з ним, і з рештою. Чому ж ти не хочеш битися зі мною? Що я не так зробила?

Він роздратовано зітхнув. Очі його були темними — ні іскорки золота, яке б запалило чорноту.

— Сприймати тебе як мішень, аналізувати твої дії… Міркувати про способи, як можна було б убити тебе… — він здригнувся. — Все занадто реалістично! А у нас так мало часу, що тут уже не важить, хто твій учитель. Будь-хто може навчити тебе азів.

Я нахмурилася.

Він торкнувся моєї нижньої губи, яка ображено надулася, й усміхнувся.

— Крім того, нема потреби. Волтурі зупиняться. Їх змусять зрозуміти.

— А якщо ні, мені потрібне буде це знання!

— Пошукай собі іншого вчителя.

Ми не востаннє балакали на цю тему, проте мені й на міліметр не вдалося зрушити його в цьому рішенні.

Еммет охоче взявся допомогти мені, хоча на мій погляд, його тренування більше нагадували помсту за програш, коли ми мірялися силами. Якби в мене й досі з’являлися синці, я б розквітла від маківки до п’ят. Роза, Таня та Єлизар виявляли і терпіння, і підтримку. Їхні уроки нагадали мені інструктаж Джаспера минулого червня, хоча ті далекі спогади були розмитими й нечіткими. Декого з гостей моє навчання навіть розважало, отож вони запропонували свою допомогу. Кочівник Ґарет узяв на себе кілька уроків — і виявився на диво вправним учителем; він загалом так добре ладнав з усіма, що я була здивована, як це він і досі не знайшов для себе годящого клану. Одного разу я навіть спробувала битися з Зафриною, а Ренесма спостерігала, сидячи в Джейкоба на руках. Я вивчила кілька трюків, проте більше не просила її про допомогу. Правду кажучи, хоча мені дуже подобалася Зафрина і я була переконана, що вона в жодному разі не заподіє мені зла, ця дикунка вселяла в мене смертельний жах.

Я чимало навчилася від своїх учителів, проте відчуття, що всі мої знання — вельми поверхові, досі не миналося. Я й гадки не мала, скільки секунд протримаюся проти Алека та Джейн. Просто молилася, що цього вистане, аби допомогти решті.

Кожну вільну хвилину, яку я не присвячувала Ренесмі або навчанню, я проводила у дворі разом із Катею, силкуючись навчитися відсувати від себе свій внутрішній щит, щоб захистити когось іншого. У цьому мене підтримував Едвард. Я знала, він сподівався, таким чином я зможу почуватися корисною, тримаючись подалі від лінії вогню.

Але це було дуже важко. Не було за що вхопитися, не було з чим, власне, працювати. Було тільки моє люте бажання принести користь, захистити Едварда, Ренесму та всіх, кого зможу, з моєї родини. Знов і знов силкувалась я примусити цей примарний щит відхилися від мене — але успіхи мої були спорадичними. Враження було, що я намагаюся розтягнути невидиму гумову стрічку — стрічку, яка сама собою могла з цілком конкретної, реальної раптом ставати ефемерною, як дим.

Тільки Едвард згодився на роль піддослідного кролика: він раз у раз отримував Катині удари, поки я намагалася владнати хаос у власній голові. Інколи ми тренувалися кілька годин поспіль, і мені здавалося, що з мене мав би градом котитися піт, лише моє ідеальне тіло бодай у цьому не зраджувало мені. Виснаження було тільки ментальним.